День захисників та захисниць: і словом, і ділом

Сьогодні в Україні багато «вперше». Вперше Україна відзначає не просто День захисників, а День захисників та захисниць. Вперше Україна відзначає цей День, приурочений до свята Покрови Пресвятої Богородиці, за григоріанським календарем. Вперше Україна відзначає це свято на 584-й день повномасштабного вторгнення.

Навколо лунає багато правильних заяв. Про пам’ять, про ціну, про жертовність. Сформувався ритуал. 

А що таке ритуал? Батько соціології Еміль Дюркгейм вважав ритуал інструментом, завдяки якому суспільство періодично проживає моменти колективного піднесення. Ритуали дозволяють відчувати у реальному житті священне — за Дюркгеймом, це «речі, які були відділені та заборонені». 

Проте захисники та захисниці України — це не якісь магічні істоти з іншого всесвіту. Це вчорашні сусіди, працівники комунальних служб, друзі, однокласниці, фермери, кохані, офіціанти... Ритуалізація часто призводить до вимивання первинного сенсу з дії. Ми вітаємо захисників та захисниць не просто, щоб зробити собі та їм приємно. Ми вітаємо, бо нам не байдужі люди, які ризикують своїм життям, аби український народ міг існувати далі. Підтримка не може обмежуватися словами. Підтримка не може обмежуватися «відкупним» платежем — місячним донатом у 500 гривень. Підтримка має бути всеохопною настільки, наскільки всеохопно війна впливає на життя захисників та захисниць. Кожен день має бути Днем захисників та захисниць.

Якою є роль медіа у цій стратегії? Понад п’ятсот днів поспіль онлайн-медіа «Свідомі» розповідає історії повномасштабного вторгнення. Але цього не достатньо. Ми хочемо відігравати роль у тому, аби служба знайомих і незнайомих захисників та захисниць ставала кращою та безпечнішою. Саме тому влітку ми випустили серію публікації про проблеми в армії: фронтове знецінення, неочевидні травми, відчуття провини, пошук загиблих, втрату цивільних професійних навичок, протезування та інші. Сьогодні — найкраща нагода згадати про вже названі проблеми та привернути увагу до ще не обговорених. 

«Україні треба подорослішати, усьому суспільству. Треба усвідомити, що якоїсь миті вона може бути сама, партнери можуть відколотись через внутрішні процеси, політику, або вибори», — такі тези вже каже Володимир Зеленський.

Так само треба бути готовити до того, що війна буде затяжною і всенародною, а військові виснажуються, отримують поранення і гинуть. 

«Єдине, чим суспільство істинно зобовʼязане перед військовими — це замінити їх на позиціях. Кожен отримав у кредит можливість підготуватись і стати професійним, поки, у переважній більшості, менш підготовлені стримували ворога», — пише парамедикиня батальйону «Госпітальєри» Ірина Цибух. Ніхто не народжувався військовими. Представники різних цивільних професій стали на захист держави тоді, коли вона цього потребувала. 

Льотчик і майор Повітряних Сил ЗСУ, Герой України Вадим KARAYA Ворошилов у інтервʼю Свідомим казав, що поки є можливість, усім українцям варто навчатися й опановувати будь-які напрямки, що можуть допомогти, зокрема медичну і тактичну підготовку. 

 — підсумовує Ворошилов.

З фронту вже повертаються ветерани. Їх буде тільки більше, і суспільство має брати відповідальність за них, так само як вони взяли відповідальність, коли пішли на війну. Ми повинні проявляти повагу, допомагати, навчати дітей, як реагувати на людей з інвалідністю, і боротись за інклюзивну інфраструктуру.

Збройні Сили України — насамперед велика державна організація. І як у будь-якої іншої інституції вона потребує для функціонування постійного документообігу. Здебільшого він є паперовим, що створює багато проблем для військових. 

Роман (ім’я змінено — прим. «Свідомі») відчуває це на собі. Він служить в інженерній роті, а його взвод очолює мобілізований офіцер, який нормально справляється зі своїми основними обов’язками — керуванням солдатами. Проте паралельно із цим він також зобов’язаний вести велику кількість паперових журналів обліку та створювати конспекти для навчальних занять. Кожен конспект має відповідати державному стандарту, мати відповідну «шапку», бути написаний правильним розміром кегля з правильними відступами. Мобілізований офіцер просто не вміє створювати ці документи, тож перекладає свою роботу на Романа, який за багато років служби здобув чимало досвіду з армійською бюрократією.

Існують різні облікові журнали. Серед людей, які потрапили в Збройні Сили за час повномасштабного вторгнення, «журнал видачі мила» вже став символом беззмістовості. Проте є і корисні документи, однак «їх на пальцях можна перерахувати», — каже Роман і називає до прикладу журнал вечірньої перевірки та журнал запису хворих. Є ще кілька облікових документів, які дозволяють виміряти ефективність кожного військовослужбовця.

Водночас здебільшого Роман витрачає свій час неефективно. «У нас є розклад занять, який визначається на кожен тиждень. У розкладі є зайняття з різних тем: тактична, медицина, інженерна підготовка, розвідка. До кожного заняття командир взводу повинен готувати конспект. Потім на основі цього конспекту робити записи в журнал бойової підготовки, відмічати у ньому, хто був, кого не було», — пояснює Роман. Проте проблема полягає у тому, що насправді заняття не проводяться, оскільки військові зайняті більш нагальними й далекими від навчання справами. «Це насправді дратує дуже сильно. Замість того, щоб писати ці журнали, я міг би щось цікаве для себе зараз дізнаватися з інтернету», — каже військовий.

Проте є і більш абсурдні документи, які мають реальний вплив на життя підрозділу. У роті Романа сталася така ситуація: військовий отримав відпустку, поїхав додому, проте перед цим не розписався у журналі про проведення інструктажу з поведінки у відпустці. Роту очолює мобілізований офіцер, який має малий досвід служби в армії. Коли він побачив відсутність підпису, то злякався відповідальності та примусив військового повернутися з дому назад у військову частину, аби поставити підпис. Очевидно, що через це падає мотивованість військовослужбовців — хто хоче служити в армії, яка навіть під час відпустки примушує тебе робити безсенсовні дії?

Є журнали, початкову ціль існування яких взагалі важко собі уявити. Наприклад, журнал інструктажів про заборону купання на одинці або водіння автівки у нетверезому стані. «Якщо людина вже дожила до якогось віку, то для неї оці речі мають бути очевидними», — вважає Роман. Але такі журнали у процесі свого існування набувають іншу інструментальну роль — зняття відповідальності. Мовляв, якщо військовий втопився, коли плавав на одинці, то його командири у цьому не винні. Проте як взагалі командир підрозділу може бути винний у тому, що його підлеглий помер через нещасливий випадок? 

Крім того, журнали також стають ключовим елементом будь-якої ревізії. «Коли до нас приїздить перевірка, вони в першу чергу не питають у людей, який справжній стан справ. Вони дивляться журнали», — каже військовий і додає: «Якщо робота зі заповнення журналів не буде зроблена, то командири отримують догану, у них буде мізерна зарплатня, вони не зможуть нічого дати свої сім'ї».

Це насамперед стосується молодших мобілізованих офіцерів, які не вміють заповнювати ці документи. Через це вони вимушені залучати досвідчених солдатів як Роман. А от старші командири можуть собі дозволити не заповнювати журнали, оскільки це не відповідає їхньому уявленню про свою роль  у війську. Тому вони так само «забирають» солдат для виконання цієї роботи. «У моєму взводі є два чувака, які жодного разу на жодне відрядження не поїхали, жодного разу ніде з нами не були задіяні. Усе, що вони роблять, це сидять в штабі і допомагають от таким старшим офіцерам», — розповідає Роман.

Навіть беззмістовну роботу можна виконувати ефективніше — в електронній табличці, а не на папері.

«Один типовий журнал переживає місяць, потім закінчується місце на папері, тому потрібно робити новий, завіряти його в стройовій службі, їхати в штаб, брати печатки, щоб тобі його опечатали», — пояснює військовий. 

Проте відсутність ініціативності, інституційна інертність призвела до того, що Роману не вдалося перевести журнали в цифровий формат. Така трансформація не зайняла б багато часу. Проте командири просто бояться, що перевірка не «зарахує» такі документи, через що вони отримають догану. «Чому б не надати нам можливість зробити всі ці журнали в цифровому вигляді, не полегшити цим роботу не для тільки нашої роти, а для всього батальйону, для бригади?» — риторично запитує він. 

Фонд «Повернись живим» лобіює таку реформу. Керівник аналітичного відділу фонду Антон Муравейник анонсував, що робота посилиться після зміни керівництва Міністерства оборони. Проте це не означає, що суспільство може ігнорувати це питання. Представляючи його як проблему на рівні суспільної дискусії, ми можемо підштовхнути міністерство до того, аби спрямувати додаткові ресурси для змін.

В Україні відсутня система регулювання ментального здоров’я у військових. Так, Уряд впровадив Координаційний центр з психічного здоров'я при КМУ, Олена Зеленська започаткувала програму ментального здоров'я «Ти як?». Ці ініціативи охоплюють всі верстви населення, але важливо мати ті, які будуть лише для військових та ветеранів. 

«Я стикався з цією проблемою (порушення ментального здоров’я — ред.) і майже кожен військовий, який брав участь у бойових діях має проблеми з ментальним здоров’ям. Якщо це не вирішити, то матимемо справу з вибухівкою на часовому механізмі», — говорить бойовий медик 35-ї окремої бригади морської піхоти імені Михайла Остроградського Петро Конопля. 

Військовослужбовець вважає, що важливо впровадити систему, коли військові будуть ставати на обов’язковий облік для проходження окремої комісії, в якій з військовими та їхнім сім’ями працювали б психологи і психотерапевти. 

«Дуже важливо на рівні держави запровадити програму, в якій населення було б проінформоване і навчене соціалізувати, приймати, поважати, розуміти, спілкуватись з військовими. Важливо повернути нормальне цивільне життя колишнім бійцям, особливу увагу звертати на поранених», — каже Петро Конопля. 

Офіцер-психолог ЗСУ Артем Осипян писав: «Я усвідомлюю, що іноді не хочу або не маю часу звертатися / шукати психотерапевта. Іноді здається, що мій стан — нетривалий або несерйозний. Іноді просто не готовий зізнатися собі, що потребую допомоги». 

Він радить використовувати додаток —  «База»,  де можна звернути увагу на власний психічний стан і допомогти собі у комфортному форматі, коли не наважуєшся звернутися до психолога або психотерапевта. 

Психолог Наріман Дарвішов наголошує, що попри відсутність системи регулювання підтримки ментального здоров’я у військових цивільні можуть допомагати, даруючи визнання та повагу. Їхнє повернення у цивільне життя може бути травматичним, але постійна підтримка, увага та повага, може допомогти підтримати військових морально. 

«Військовим не потрібні сльози та співчуття. Вони потребують визнання та цінність їхньої роботи. Важливо демонструвати вдячність і це теж вплине на ментальний стан військовослужбовця», — пояснює Дарвішов. 

Підтримувати ментальне здоров’я слід у чинних військових, а не лише у ветеранів. Не потрібно чекати, коли хтось з військовослужбовців остаточно зламається і матиме серйозні захворювання, вважає співзасновниця проєкту «Repower», який займається ментальною реабілітацією військових медиків, Марина Садикова. 

Для підтримки ментального здоров’я у військових важливо популяризувати в українському суспільстві культуру пошани до військовослужбовців. Нам не складно сказати дякую за службу, побачивши військового. 

 — каже Марина Садикова. 

Нестача людей, паперова бюрократії, недостатня психологічна підтримка — це лише деякі із тих проблем, від яких потерпають військові та ветерани. Вплинути на них у наших силах. Реформа військово-лікарських комісій пришвидшилася лише після суспільного розголосу. Попри самоцензуру, необхідну під час повномасштабної війни, суспільство має продовжувати чесно говорити про речі, які ускладнюють службу для захисників та захисниць, та шукати шляхи розв'язання цих проблем.