Відчуття провини у військових. Як не нашкодити та допомогти?

Відчуття провини у військових. Як не нашкодити та допомогти?

Відчуття провини у того, хто вижив під час війни — стан, коли людина відчуває себе винною за те, що залишилась живою у той час, як інші загинули. Подібне відчуття є як серед цивільних, так і серед військовослужбовців.

Про те, як комунікувати цивільним з військовослужбовцями, які мають відчуття провини, що робити, аби не нашкодити, а допомогти — читайте в матеріалі.

Відчуття вцілілого

Відчуття вцілілого — це психічний стан людини, який супроводжується розумінням збереження власного життя та відчуттям провини через те, що інші за цих же обставин і умов не змогли вціліти, пояснює психолог Ігор Озерський. За його словами, відчуття вцілілого з психологічних міркувань є тотожним відчуттю провини. 

«Найчастіше джерело провини серед військовослужбовців — “синдром того, хто вижив”.  Смерть побратимів, втрати, безвихідні бої, коли не зміг бути поруч», — каже психологиня Лінії підтримки «Veteran Hub» Іванна Ковальчук.

Вона пояснює, що розумом військові усвідомлюють, що це війна: «Однак ці розумові міркування не сприяють полегшенню болю. І коли ти в такому стані стикаєшся з суспільством, яке негативно до тебе ставиться, то відчуття провини тільки загострюється». 

«Відчуття провини є, коли від твоїх вчинків залежало життя чи здоров’я іншої людини. Якщо хтось мало часу витрачав на навчання з тактичної медицини, а потім через це побратим отримав травму або загинув, людину це буде докоряти. Вона відчуватиме провину, що не доклала максимум зусиль, аби врятувати іншого. Проте навіть коли ти робиш все, що можеш, це відчуття буде з тобою в будь-якому випадку», — говорить військовослужбовець бойової групи «Карпатська Січ», 206-го батальйону ТрО Іван з позивним Гроза. 

Як не нашкодити?

Не треба боятися відчуття провини у військових, бо це природний захисний механізм, який треба комунікувати, пояснює заступниця директора Центру психічного здоров'я та реабілітації «Лісова поляна» МОЗ України,  психотерапевтка Тетяна Сіренко. 

Гроза зауважує, що люди не мають критикувати дії та вчинки військового особливо тоді, коли самі не компетентні: «Якщо дехто подивився відео у YouTube і вважає себе сильним експертом, то це не так». 

«Якщо військовий говорить, що почувається винним, то можна з ним про це говорити. Озвучувати, що є глобальні речі, які вплинули на певні обставини. Пропрацьовувати те, що до деяких ситуацій причетні багато людей, а не лише одна. Розширювати картинку, що насправді не одна людина була», — каже Тетяна Сіренко. 

Не можна допускати фраз:

  • Скільки твоїх побратимів загинули на війні?
  • Як тобі вдалося вижити в такому пеклі?
  • Ти повною мірою помстився за побратимів?
  • Ти виконав свій борг до кінця?
  • Хочеш повернутися на фронт?
  • Що далі робитимеш?
  • Розкажи про війну та смерть?
  • Я розумію, як тобі боляче зараз згадувати…
  • Якби я був там…
  • Нічого, все минеться…

«Ніколи не питайте про загиблих побратимів. Як, коли і де. Коли наступить час, про це розкажуть самі військові, якщо їм буде важливо», — каже бойовий медик 35-ї окремої бригади морської піхоти імені Остроградського Петро Конопля. 

Як цивільні можуть допомогти?

Найкраще, що може зробити цивільна людина, якщо стикається з відчуттям провини у військового — це вислухати. Цивільним варто діяти за правилом — менше питань, а більше відповідей. 

«Давати більше місця говорити, особливо, якщо говорять. Якщо уникаємо цієї теми, то навпаки формуємо певну напругу, відчуття незручності», — каже Сіренко. 

З військовими не варто грати в гру «я розумію», пояснює Ковальчук. За словами Коноплі, якщо не готові почути відповідь, то краще не ставити питання. На його думку, якщо людина буде готова, то сама поділиться: «Якщо ти ставиш якість питання, то провокуєш спогади, а вони не завжди приємні. Коли питаєш, чи вбивав ти, що вам це дасть? Вам це нічого не розкаже, а людині це згадка та додаткова травматизація». 

Психологиня Сіренко каже, що можна сказати: «Мені цінно, що ти зараз є тут, і я хочу щось зробити, аби тобі було краще. Що я можу зробити для тебе, що тобі допомогло б?»

Ковальчук пояснює, що якщо військові діляться історіями провини, то потрібно вислухати. Але важливо пам’ятати те, що будь-яка недоречна фраза може нашкодити. 

«Не треба казати "та він би все одно помер", "це була безвихідна ситуація”, “ти б там нічого не зміг зробити". В очах людини, яка пережила втрату, ваші слова можуть сприйнятися як знецінення цієї смерті», — говорить вона. 

Щоб допомогти військовим подолати відчуття провини, люди повинні навчитися бути вдячними за оборону країни та захист.