Пошуки загиблих військових: як це відбувається в Україні?

Фільм «Атлантида» Валентина Васяновича був однією з найбільших подій українського кінематографу 2019 року. Не дивно  —  на Венеційському кінофестивалі картина завоювала нагороду у програмі «Горизонти». Фільм проєктує повоєнне майбутнє на простір Донеччини та Луганщини. Вже тоді режисеру було очевидно, що повоєнний стан — це конфліктне співіснування привидів минулого та потреби буквально та метафорично рухатися далі дорогами життя. Проте навколо цих доріг, у землі, залишаються не лише міни та снаряди. Там — люди. 

Робота пошуковиків має щонайменше три функції. 

Такою є ситуація Діни Євтушиної, сестри загиблого у березні 2023 року на Бахмутському напрямку добровольця Олександра Євтушина. Чоловік прикривав відхід групи після невдалого штурму. Тоді побратими бачили його в останнє. Оскільки Євтушин не повернувся, а тіло спершу не евакуювали, сім’я отримала повідомлення — зник безвісти. 

Через декілька днів побратимам вдалося забрати тіло Олександра. Діна хотіла побачити тіло чи принаймні фото. 

«Побачити фото для мене дорівнює впевнитись, що це мій брат. Тим паче, що після розголосу про “безвісти” було багато дзвінків та повідомлень “мамо, це я, Саша, скинь 800 грн, і я зможу тобі подзвонити”. Навіть два дні тому (середина квітня  —  ред.) мені телефонували зі словами: “я знайшов вашого брата, тіло згоріло”», — пояснює Діна. 

Додає: «Побачити тіло, віддати шану, попрощатись гідно з Героєм, поцілувати руки, обняти, побути з ним — це потрібно, аби прийняти факт, і жити з цим болем до кінця життя». 

Ветеран війни, присутній у морзі, пояснює: це вбитий у полоні снайпер. Після допиту в рот йому засунули снайперські патрони, добили прикладом автомату та закопали тіло. Виявлення тіла дозволяє встановити факт воєнного злочину. 

Інший приклад: у червні 2016 пошуковики знайшли тіло у російській військовій формі. Постійний представник США в ОБСЄ Даніель Баєр перелічив цей факт серед доказів присутності російського війська на території України. 

Індивідуалізація цього досвіду необхідна, аби вчергово нагадати: війна йде не десь там, за кілька сот кілометрів, а у безпосередній близькості, на твоїй вулиці, можливо, навіть у твоєму багатоквартирному будинку, у який не повернувся сусід. 

Гарвардський історик Герхард Мосс обстоював думку, що меморіали «невідомого солдата» постають, оскільки людям необхідний центральний простір для проведення церемоній. Справжні могили військових не підходять для цієї цілі, адже вони децентралізовані. Тобто, «невідомий солдат» виникає після «відомого», а не навпаки. 

Усі армії НАТО мають у своєму складі такий підрозділ цивільно-військового співробітництва, проте в Україні на додачу до звичних задач (протимінна безпека, евакуації, гуманітарна допомога) на управління також покладений пошук загиблих. 

Від початку російсько-української війни управління курує це питання.  Для цього створили окремий проєкт «Евакуація 200». У 2022 році Генштаб відмовився від радянського спадку — кодового позначення «200», і місія отримала назву «На щиті».Під керівництвом місії є пошукові спецгрупи військових та волонтерів. Групу очолює військовий, який володіє інформацією про місця, де варто шукати тіла. Також в групі є сапер, який перевіряє територію на міни. Водночас у війську досі немає спеціальності пошуковця. Робота над її створенням ведеться, але наразі невідомо, коли це зміниться. 

Низка громадських організацій бере участь в місії «На щиті». Це гуманітарно-логістичний центр «Бульдозер» з Дніпра, Пошуково-рятувальний кінологічний загін «Антарєс» з Павлограду, а також Воєнно-історичний центр «Пам'ять і слава» з Одеси. Раніше до групи також входив Окремий добровольчий загін батька Махна, але у травні між ними та Генеральним штабом стався конфлікт і співпрацю припинили. Причиною став сюжет slidstvo.info, у якому члени загону критикували Генштаб за відсутність уваги до галузі.

Керівник одеського центру Сергій Суднік пояснив Свідомим, як працює його група. Одна експедиція триває два-три тижні. До неї входить близько 14 осіб. Охочі приєднатися до групи є, але масштабувати її діяльність наразі складно через фінансування  —  центр залежить від пожертв, яких не вистачає. 

«Якщо підсумувати ту дистанцію, яку їздять всі автівки центру за одну експедицію, можна отримати число від 5 до 12 тисяч кілометрів. Тому кількість витрачено пального вимірюється сотнями літрів, а кошти його на купівлю  —  десятками тисяч гривень»,  —  пояснює Суднік.

До цього можна додати позапланові витрати на ремонт автівок чи закупівлю дронів. З харчуванням проблем менша, адже різні компанії допомагають продуктами. 

Суднік, так само, як і абсолютна більшість нинішніх пошуковців, мав досвід з розшуковування тіл загиблих під час Другої світової. «Це неправильно, коли люди безвісти зниклі по 80 років», — так він пояснює свою мотивацію, пригадуючи ті часи.  

Ще до повномасштабного вторгнення центр співпрацював з Генеральним штабом, тож пошуковці та військові знали один одного. У квітні 2022 року центральне управління запропонувало одеському центру доєднатися до пошуків. Вже наступного місяця ця робота розпочалася.

Централізоване управління пошуками має свої переваги. Генштаб володіє інформацією щодо того, де і як розгорталися бої, а отже де, ймовірно, лишилися люди. Крім того, афілійовані з Центральним управлінням організації спільно проходять додаткові навчання, наприклад, з Міжнародним комітетом Червоного Хреста щодо мінної безпеки, судової археології та інших пов’язаних галузей. 

Крім того, такий підхід дозволяє накопичувати досвід та знання в одному місці, що полегшить їх передачу у майбутньому — а така потреба буде. Військових, загиблих 80 років тому, досі шукають. Тож очевидно, що і воїнів російсько-української війни шукатимуть довго.

Проте Суднік пояснює: треба поспішати, адже зараз знаходити загиблих простіше. Наразі пошуковці можуть отримати інформацію від свідків подій, проте з кожним роком це ставатиме складніше. 

«Герой має повернутися додому для гідного поховання», — каже голова одеського центру. Це прагнення мотивує його працювати далі. Цьому також сприяє і ставлення з боку військових. «На БМП їде командир і кричить: “ні, хлопці, я не буду цим займатися. Ви вмієте, ви і робіть”», — так Суднік пригадує одну із експедицій.

У «Атлантиді» Васяновича немає професійних акторів. Ролі грають люди, які подібні до своїх героїв за досвідом. Це стосується і пошукової групи. Навіть автівка у кадрі Васяновича — справжня машина, яку використовують для транспортування. На її борту намальований чорний тюльпан. Прізвисько «чорний тюльпан» отримав транспортний літак Ан-12, якими з Афганістану транспортували загиблих радянських військових. 

Станом на 2014 рік для українського суспільства вторгнення в Афганістан залишалося найбільш нещодавнім досвідом масового транспортування загиблих військових. Тому не дивно, що на початку російсько-української війни команда пошуковців обрала собі назву «Чорний тюльпан». 

Раніше її засновники спеціалізувалися на пошуках загиблих у Першій та Другій світових війнах. Пошуки людей, вбитих у минулому сторіччі, продовжуються — вони не припинялися навіть напередодні повномасштабного вторгнення. Проте початок російсько-української війни змусив багатьох пошуковців переорієнтувати діяльність на місця сучасних бойових дій.

Ярослав Жилкін був лідером «Чорного тюльпану». Він — не проста фігура. У 2014-2016 роках команада, яку очолював, об’єктивно зробила багато важливого: під його керівництвом «Чорний тюльпан» знайшов близько 560 тіл. 

Проте серед цих 560 є не лише українські войни, а й бойовики незаконних збройних формувань. Групи Жилкіна їздили на тимчасово окуповану територію, а значить — були вимушені отримувати на це дозвіл від НЗФ. Чи це було легко? Ні. Жилкін стверджує, що для цього вони залишаються «поза конфліктом» та дотримуються «нейтралітету» у соцмережах. 

Після 2016 року «Чорний тюльпан» перестав працювати поблизу зони бойових дій, а її керівник повернувся до пошуків загиблих на фронтах Другої світової. У 2020 році він критикував протести в Білорусі, у 2021 — рішення України не використовувати російські вакцини проти коронавірусу. Водночас того ж року вимагав від російської пропагандистки Ольгі Скабєєвой вибачень за образливі слова про «Тюльпан» і нагадав їй про виявлені командою тіла у російській формі.

За рік повномасштабного вторгнення про Жилкіна обмаль публічної інформації. Ми звернулися до нього по коментар, проте відповіді не отримали.

Зараз організацію-спадкоємця «Тюльпану» очолює Олексій Юков, який раніше керував відокремленим загоном. До 2014 займався пошуком загиблих у Другій світовій, керував Асоціацією дослідників військово-історичної спадщини «Плацдарм». Останні 9 років живе у Слов’янську. 

Під час окупації міста у 2014 році потрапив у полон. Бойовики планували стратити Юкова, проте обстріл, а потім наказ від ватажка бойовиків Гіркіна зберіг йому життя. 

Від початку повномасштабного вторгнення загін на чолі з Юковим розпочав роботу. Точну кількість виявлених тіл встановити складно, проте очільник загону вже збився з рахунку. 

— каже він у коментарі «Суспільному». 

Принципи роботи залишаються такими ж: отримати інформацію про місце загибелі людини, вивчити фактори небезпеки у цьому місці, узгодити своїй дії з місцевою владою та правоохоронцями, прибути на місце, задокументувати його, виявити тіло, детально описати його, доставити рештки в морг. Це все потрібно робити швидко, адже загону потрібно прибути на місце швидше  за звірів. 

Юков не працює з Управлінням цивільно-військового співробітництва, а керує пошуковою групою Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин. Згідно з чинним законодавством, Уповноважений може створювати пошукові групи, які мають право працювати на окупованих територіях. Загалом за рік діяльності Уповноважений утворив сім таких груп.

Загибель військового на фронті  —  не лише трагедія, а й злочин. Це смерть, спричинена російським злочинним вторгненням в Україні. Проте подекуди додається ще одна обставина — порушення законів та звичаїв ведення війни. Насамперед йдеться про вбивства цивільних та екскомбатантів, тобто поранених чи полонених військових. 

Для доведення факту вчинення воєнного злочину слідчим органам необхідно ексгумувати тіло, аби встановити обставини смерті. Тоді прокурор видає постанову про ексгумацію, яку здійснюють органи місцевої влади. Рештки вивчають судово-медичні експерти. Слідчі використовують зібрані докази для доведення воєнного злочину в суді.

«Ми в боргу перед ними». «Ми знаємо ціну». Такі фрази часто можна почути від людей в українському тилу. Насправді ми не знаємо ціну. Нерозголошення українських втрат загиблими та пораненими виправдано на час повномасштабного вторгнення. Міністр оборони Олексій Резніков лише натякнув, що рахунок йде на десятки тисяч.

Недостатньо просто заявляти про «борг» перед ними. Його треба повертати, зокрема повертаючи тіла рідним. Для цього пошукова робота потребує більше суспільної уваги, а також інституційної підтримки від Генерального штабу та Уповноваженого з пошуку зниклих безвісти. 

— каже Сергій Суднік.