Мобілізований та цивільна професія: навички, здоров’я, суспільство

Російське повномасштабне вторгнення впливає на українців не лише на полі бою, але й у цивільному житті, а саме це життя псують не тільки ракети — росіяни крадуть час на розвиток. А самі військові зізнаються, що їм складно знайти хвилину навіть не для розвитку, а для того, аби тримати свої навички на рівні. 

— сказав Головнокомандувач Валерій Залужний. Сотні тисяч добровольців та мобілізованих залишили свої звичні робочі місця, аби захищати Україну. 

Є унікальні ситуації, коли військовим вдається продовжувати свою роботу із фронту. Як-от викладач Ужгородського національного університету та молодший сержант Федір Шандор, який з окопів поблизу Ізюма читав лекції онлайн. 

Проте для цього потрібно, як мінімум, щоб тебе не намагалися вбити під час лекції. І те, й інше — привілеї, доступні не всім військовим. 

Російське повномасштабне вторгнення вкрало час у абсолютної більшості українців. Йдеться, як про час, який можна провести з рідними, насолоджуючись життям, так і про час для розвитку. 

У випадку багатьох людей, особливо учасників бойових дій, мова навіть не про розвиток, а про час, необхідний для підтримки своїх компетенцій на сталому рівні.

Але росіяни крадуть не лише час, а й здоров’я. Це, зокрема, стосується легких черепно-мозкових травм. У 2019 році науковці з Національної академії наук та Української військово-медичної академії дослідили цю травму у ветеранів російсько-української війни та встановили, що 48% пацієнтів скаржилися не лише на біль, а й інші відчуття, які мають більші соціальні наслідки: підвищена втомлюваність, дратівливість, значне зниження працездатності, сімейні негаразди. 

Повертатися у такому стані до своєї звичної професії може бути складно, особливо якщо та передбачає спілкування з людьми. 

Розпочнімо з кількісних даних. У серпні 2022 року Український ветеранський фонд опитав ветеранів щодо їхніх прагнень, планів та потреб. На той час близько 60% ветеранів, які раніше вже брали участь у бойових діях, знову потрапили в армію. УВФ запитав у них, чи планують вони повертатися до своєї попередньої роботи. Більшість має таке бажання, але все залежить від професії. Понад 70% працівників медичної та IT-сфер планують повертатися у свою галузь. Натомість у людей з навчальною, освітньою чи науковою професією цей показник складає 40-50%. 

Аби доповнити інформацію якісними даними, «Свідомі» поспілкувалися зі старшим солдатом Тарасом, який служив у війську у 2016-2020 роках, тож вже має досвід повернення до цивільного життя. Він навчався у Київському політехнічному інституті, але був виключений та отримав повістку. Відслужив строкову службу, наприкінці якої підписав контракт. «Настав час обирати собі кар’єру, а в армії було куди рости», — згадує Тарас. Водночас він цікавився дизайном і навіть перебуваючи у зоні бойових дій встигав вивчати цей фах.«Багато вільного часу не було, але я ефективно його використовував», — пригадує військовослужбовець. Це і не дивно, що часу обмаль — Тарас був приряджений до 95-ї окремої десантно-штурмової бригади та брав участь у звільненні Верхньоторецького Донецької області.

Коли контракт добіг кінця у 2020 році, Тарас вирішив не укладати другий. На той час ця практика була настільки поширеною, що ускладнювала розвиток армії. Тому фонд «Повернись живим» створив аналітичну доповідь щодо причин звільнення. Неконкурентне грошове забезпечення — серед них. Так було і в Тараса: ще під час служби він почав виконувати невеликі дизайнерські завдання і заробляв на цьому пристойні гроші. До того ж йому хотілося провтдити більше часу з сім’єю. 

Тоді він почав вивчати дизайн — завдяки відкладеним коштам міг собі це дозволити. Йому подобалося. «Це круто, це моє покликання», — каже Тарас. На початку 2022 року він уже проходив інтерв’ю на посаду з повною зайнятістю. 14 лютого йому зателефонували з центру комплектування. Чоловік повідомив, що мешкає не в рідному місті, а у Києві. На цьому розмова завершилася. 24 лютого мало відбутися останнє інтерв’ю, проте через повномасштабне вторгнення його відклали. Коли працедавець подзвонив наступного разу, було вже запізно — Тарас добровільно повернувся у військо.

Зараз він не бере участі у бойових діях, проте вимушений працювати як фізично, так й інтелектуально. Старший солдат має більше досвіду в організаційній роботі, ніж мобілізовані офіцери, тож доводитися допомагати їм. На дизайн часу майже не лишається: чоловік виконував різні завдання для своїх друзів, але не може пригадати, коли востаннє отримував комерційне замовлення. 

«Відчуваю, що мої навички падають», — визнає він. Пояснює: перед тим, як щось малювати, треба проаналізувати композицію, уявити, як вона ляже на папір. «Аналітична частина мене зараз направлена не на дизайн, — каже Тарас. — Я знаю, як все це робиться, але відчуваю, що не справляюсь».

Періодично військовослужбовець думає про те, що буде після. Він хоче повернутися у дизайн, але думає, що знайти роботу буде важко. Він вважає, що відстав від тенденцій та нових технологій. Фінансова подушка для навчання у чоловіка є, її вистачить, аби якийсь час не працювати, а наново навчатися. Проблема не в цьому. Тараса непокоїть невизначеність, він питає сам себе: чи вистачить мені людської наполегливості для навчання?

Що ж стосується фізичного стану, то чоловік вважає себе привілейованим: він не отримував поранень під час бойових дій. Проте служба дається взнаки. Нещодавно військовий перебував у відрядженні, мешкав у темному приміщенні. За два місяці його зір впав. Це додатково ускладнює повернення до дизайну.

Він знає і про психологічні наслідки служби. Минуле повернення не було легким: він довго відчував свою відмінність від цивільних.

— пригадує військовий. 

Проте Тарас не відчуває ворожнечі до своїх колег по дизайну, які лишилися цивільними і зараз можуть розвиватися у галузі, а не важко фізично працювати. Він поважає чесність, здатність людини визнати страх перед армією, але негативно реагує на спроби виправдатися, до прикладу, «економічним фронтом».

Тарас вважає, що держава може допомогти військовим. Наприклад, запровадити податкові канікули для бізнесів, які заповнюватимуть певну частку робочих місць ветеранами/ками. IT-компанії можуть запропонувати «реабілітаційні» курси, які дозволять демобілізованим відновити свої навички.

Але є й більш радикальний спосіб допомоги ветеранам/кам — позитивна дискримінація. Вона передбачає втручання держави у ринкові механізми, аби надати перевагу тим людям, які не зі своєї вини мають слабші позиції. Президент України вже задекларував у своїй промові з нагоди Дня Конституції бажання залучати ветеранів до державної служби. Наприклад, сержант-професор Шандор стане наступним послом України в Угорщині. 

Чи хочемо ми повертати у такий спосіб вкрадений Росією час та здоров’я ветеранам? Чи покладемося суто на неурядову підтримку захисників? Українцям треба погодити новий суспільний договір, відповівши на ці запитання. Інакше позитивна дискримінація стане паливом для конфліктів та поглиблюватиме ту органічну межу, яка виникає між людьми із кардинально різними досвідами — цивільними та військовими. 

Зрештою, українське суспільство вже демонструвало свою підозрілість до позитивної дискримінації: до 2022 року щоліта, під час вступної кампанії у заклади вищої освіти, розгорталися баталії щодо виділення бюджетних місць абітурієнтам-переселенцям та вступу без ЗНО. Мусимо попередити це, якщо не хочемо розколу.