Українська культура протягом століть. Колоніальний вплив РФ та уроки на майбутнє

1 січня 2024 року росіяни дронами-камікадзе повністю знищили Музей генерал-хорунжого УПА Романа Шухевича у Білогорщі на Львівщині за 130 кілометрів від Польщі. Перед відходом із Херсона восени 2022 російські військові забрали колекцію Херсонського музею під гаслом «Ми рятуємо експонати». Знищуючи українську культуру та її прояви в матеріальних речах, росіяни намагаються зруйнувати ідентичність українського народу. 

Про українську культуру та її шлях боротьби за власне існування крізь століття, зміни під час повномасштабного вторгнення та уроки на майбутнє — у матеріалі. 

Цей матеріал опублікований у рамках спецпроєкту «Війна триває: історія десятилітнього спротиву».

Прослухати матеріал:

На початку ХІХ століття 85% українських територій (Слобожанщина, Лівобережжя, Правобережжя та Південь України — ред.) входили до складу Російської імперії. Тоді на більш ніж 100 років українці відчували політичну імперську систему, яка обмежувала національну ідентичність та знищувала автентичність української культури. 

Перша спроба української інтелігенції боротися за національне визволення України — Кирило-Мефодіївське братство у 1840-х роках. Тоді почалися перші репресії проти його учасників: поета Тараса Шевченка, історика Миколи Костомарова, письменника Пантелеймона Куліша. Царська влада заарештувала 12 його постійних членів, яких відправили в заслання. Праці Куліша й Шевченка вилучали з бібліотек і книгарень. 

На цьому придушення українського не закінчилося. У 1876 році російський цар Алєксандр II видав Емський указ — заборону ввозити, друкувати чи перекладати будь-які твори українською мовою. Рішення передбачало відселення українських вчителів на роботу в Петербурзький, Казанський та Оренбурзький навчальні округи на території Росії. 

Із поваленням Російської імперії у 1917 році після Лютневої революції (спричинена відмовою російського імператора Ніколая II від вимог представників Англії, Франції та Італії щодо зміни державотворчих процесів — ред.) посилилися процеси національної ідентифікації окремих народів, що населяли Російську імперію. 

Так, у 1917-1921 роках в Україні тривала Українська революція — розвивався національний рух, створювалися і діяли українські органи влади, політичні партії та громадські інституції, відроджувалася культура.

У 1917 році в Києві створили національний представницький орган — Українську Центральну Раду, яка згодом проголосила Українську Народну Республіку. У той час на території Росії більшовики на чолі з Владіміром Лєніним здійснили збройний переворот і захопили владу. Із цієї події розпочалося становлення комуністичного тоталітарного режиму, зокрема на території України. 

У 1921 році спроби національної еліти побудувати незалежну українську державу закінчилися поразкою. Більшу частину українських територій захопили більшовики. 

30 грудня 1922 року Україна тимчасово втратила незалежність, увійшовши до складу СРСР. Відтоді й до відновлення незалежності країна перебувала під тоталітарним впливом більшовиків. Радянську владу цікавило утвердження свідомості «радянської людини». Союз не терпів зайвих проявів націоналізму, етнічної ідентичності та народної автентичності. На всіх, хто загрожував ідеям режиму, чекало знищення. 

Так, з кінця 1920-х років почалися арешти української інтелігенції в межах організованих радянською владою сфабрикованих судових процесів. Першою стала справа проти української інтелігенції — процес Спілки визволення України (СВУ) у березні 1930 року. Мета —  дискредитувати українську інтелігенцію та знищити національний рух.

На лаві підсудних було 45 людей, більшість із них — представники української інтелігенції: громадські діячі Володимир Чехівський та Андрій Ніковський, письменниця Людмила Старицька-Черняхівська, історик Йосип Гермайзе, літературознавець Володимир Дурдуківський, письменниця та театральна діячка Марія Тобілевич. 

Усім затриманим інкримінували нібито створення у 1926 році в квартирі громадського діяча Сергія Єфремова у Києві організації з метою «збройного повстання для повалення більшовицької влади».

У березні 1937 року в СРСР почалася кампанія репресій — Великий терор. 2 липня 1937 року тодішній голова Ради Міністрів СРСР Йосип Сталін підписав рішення, за яким Народний комісаріат внутрішніх справ СРСР мав розшукувати «ворогів народу». 

У період із 27 жовтня по 4 листопада 1937 року в урочищі Сандармох відбувся наймасовіший розстріл української інтелігенції. НКВС розстріляв 1 111 людей, зокрема 287 українців і тісно пов'язаних з Україною людей. Тоді радянська влада вбила режисера Леся Курбаса, письменників Миколу Куліша й Валер'яна Підмогильного, поетів Марка Вороного і Миколу Зерова та інших митців. 

Улітку 1971 року радянська влада розпочала розробку операції «Блок» для «нейтралізації» людей, які могли поширювати антирадянську політику. 

За даними Харківської правозахисної групи, у 1972-1974 роках в Україні заарештували 193 особи. 

«Творчий процес не мав можливості розвиватися так, як би він міг розвинутися, якби не утиски. Мистецький процес у 1960-80-ті роки міг бути зовсім іншим, цілком на рівні найкращих зразків світового мистецтва, якби не сталося тих страшних подій», — наголошує Мараєв. 

Після відновлення незалежності у 1991 році Україна утвердила власний уряд та повністю від'єдналася від Росії на законодавчому рівні. Проте протягом 32 років РФ де-факто сприяла залежності українців від росіян, зокрема в культурній сфері, пояснює культурологиня Маріам Найем. Вона називає такі відносини неоколоніалізмом (економічна політика та ідеологічна діяльність держави, спрямована на збереження свого панування в колоніальних і залежних країнах за допомогою нових форм та методів колоніалізму — ред.). 

Українці продовжували дивилися російські шоу на телебаченні, у книгарнях лежали книжки російських видавництв, а в кінотеатрах показували фільми з російськими акторами. До розважального контенту з РФ уряд планує посилити вивчення російської мови та літератури. 

У 2010 році тодішній Міністр освіти та науки України Дмитро Табачник (у 2023 році він «балотувався» в «депутати» на тимчасово окупованій частині Запоріжжя — ред.) виступав за впровадження в середніх школах російської мови викладання і відновлення уроків російської мови та літератури. 

Станом на 2013 рік російська культура поширювалася не лише у шкільних підручниках, але й на радіостанціях. Частка пісень українською мовою на радіо становила 5%. Понад 40% займає російська пісня, решту — пісні англійською та іншими мовами.

Лише 8 листопада 2016 року набув чинності закон про квоти на українські пісні та мову на радіо. Тоді частка української пісні в радіоетері мала складати не менше від 35%, а квота на українську мову ведення етеру — не менше від 60%. 

У 2019 році член Нацради з питань телебачення і радіомовлення Сергій Костинський говорив, що за три роки українська мова тотально повернулася в етер телеканалів і радіостанцій, а українська пісня отримала потужний розвиток та сталу ротацію в етері радіомовників.

У 2017 році директор Центру українських досліджень Інституту Європи Віктор Мироненко зазначав, що зменшення ролі Росії відбувалося на всіх рівнях: політичному, економічному й культурному. Він пояснює це тим, що виросло нове покоління українців, які живуть в іншій реальності, що не є ані радянською, ані російською.

Сучасна Росія продовжує знищувати українську інтелігенцію та представників культури під час російсько-української війни. Так, 10 квітня 2022 року стало відомо про викрадення росіянами дитячого письменника та поета Володимира Вакуленка. 

1 липня 2023 року в лікарні Мечникова у Дніпрі померла українська письменниця Вікторія Амеліна. Вона отримала поранення під час ракетної атаки по Краматорську на Донеччині 27 червня. З початку повномасштабного вторгнення росіяни вбили близько 60 митців, серед яких письменники, художники, актори, режисери, музиканти. 

З початком окупації Криму в 2014 році росіяни почали стирати українську культуру і на тимчасово окупованих територіях. Почалося так зване деконструювання культурної спадщини, змінення історичних фактів про пам'ятки за допомогою руйнування їх першочергового вигляду. Як приклад — Ханський палац (єдиний у світі зразок кримськотатарської палацової архітектури — ред.) в Бахчисараї у Криму. 

Після депортації кримських татар 1944 року та до розпаду СРСР більшовики використовували його як музей і антитатарський пропагандистський центр. 

Тільки в 1960-х роках, коли Крим став частиною радянської України, палац уперше реставрували. Після тимчасової окупації півострова у 2014 росіяни знову руйнують палац вже під виглядом «реставрації». 

За час тимчасової окупації півострова з 2014 року Росія внесла у свої державні реєстри понад 150 тисяч матеріальних цінностей культури, повідомила Ельміра Аблялімова. Серед них — фортеця і печерне місто Чуфут-Кале, Генуезька і міські фортеці у Феодосії, комплекс споруд Воронцовського палацу «Ластівчине гніздо». 

Перед відходом із Херсона восени 2022 року росіяни забрали колекцію Херсонського обласного художнього музею імені Шовкуненка під гаслом «Ми рятуємо експонати». Цінності вивезли до кримських музеїв. З колекції вивезли десять тисяч творів XVII-XXI століть. Серед них — «Пікет на березі річки. Захід сонця» Івана Похитонова, «Осіння пора» Георгія Курнакова, «Гладіолуси» Леоніда Чичкана та твори Олексія Шовкуненка.

До приходу росіян у музеї нараховувалось 170 тисяч експонатів, серед яких — зброя, скіфське золото, кам’яні стели з курганів, амфори, гербарії, опудала тварин, птахів та риб, які зберігалися більше сотні років. 

У січні 2023 року New York Times назвали викрадення експонатів найбільшою крадіжкою предметів мистецтва з часів Другої світової війни.

Вплив імперії — це структурне поняття, яке діє в усіх сферах життя, пояснює Маріам Найем. За роки перебування українських територій у складі Російської імперії, СРСР та існування під впливом вже Російської Федерації більшість українського простору, зокрема культура, просочилася російським. 

За словами культурологині, не достатньо лише перейти на українську мову та відмовитися від російського. Важливо знищити каркас імперського, що проникло у сфери українського життя. Потрібні комплексні рішення на рівні суспільства, оскільки Росія довгий час створювала ілюзію привабливості російської ідентичності та наявності спільних інтересів з ідеями РФ. 

Виміряти бомби можна у кількості російського, яке побутує в Україні. У 2021 році російськомовний музичний контент на YouTube в Україні сумарно переглянули майже 1.5 млрд разів, вітчизняний — лише 194 млн. У перші вісім місяців 2023 року фіксується зворотна тенденція: 148 млн проти 812 млн. 

19 червня 2022 року Верховна Рада підтримала заборону публічного виконання російських пісень та їхнього використання на радіо й телебаченні. 

Уряд також заборонив імпорт видавничої продукції з Росії, Білорусі та тимчасово окупованих територій України. Ввозити твори російською мовою з інших країн дозволятимуть, але після перевірки на антиукраїнську пропаганду.

З 2023 року книги видають і розповсюджують лише державною — українською — мовою, мовами корінних народів України й офіційними мовами ЄС. Виняток — книжки, замовлені органами влади в інтересах національної безпеки — їх можуть видавати будь-якими мовами, без включення в мережу книгорозповсюдження. 

Рішення обумовлене потребою захистити культурно-інформаційний простір від російської пропаганди та негативного впливу Росії загалом. Проте заборона не діє на 100%. Видання «Читомо», поспілкувавшись із деякими видавцями, які не називають свої імена, з'ясувало, що нові російські книжки приїжджають в Україну через Європу — цим займаються «окремі й не чесні підприємці». Проте обсяги ввезень не значні. 

У грудні 2023 року Міністерство культури та інформаційної політики зробило заяву щодо російського кінематографічного продукту, який набрав поширення в Україні.

«В українському інтернет-просторі, зокрема серед підлітків, розповсюджується серіал російського виробництва, який прямо поширює насилля, кримінал та естетику, притаманну країні-агресору. Він містить ворожу пропаганду, побутування якої в Україні в умовах війни є неприпустимим», — йшлося у заяві. 

Процес колонізації тривав довго, тому деколонізація не стане раптовою, і потрібно не один десяток років, щоб позбутися колоніального впливу, зауважує Маріам Найем. 

Від початку повномасштабної війни українська влада перейменувала близько 2 200 радянських або російських топонімів. У Павлограді Дніпропетровської області, наприклад, переназвали кожну п’яту вулицю. 

Культурологиня Маріам Найем пояснює, що важливо не просто перейменувати вулицю, щоб вона не була російською. Вплив РФ залишається у свідомості, тому стираючи щось стале та звичне, потрібно надавати нові сенси. 

«Деколонізація — це не про знищення російських книжок, це про купівлю українських. Просто перестати дивитися російське — це не деколонізуватися», — пояснює Маріам Найем. 

«Важливо продовжувати жити й говорити про своє, а не про те, яка Росія погана», — говорить культурологиня. 

Маріам Найем закликає українців більше фокусуватися на собі, замість пояснення, чому російські письменники погані, краще говорити про українських представників літератури, репрезентуючи її за кордоном та в Україні.