«Радянська влада — демократична, в порівнянні з окупаційним режимом Росії», — Мустафа Джемілєв

Мустафа Джемілєв — лідер кримськотатарського народу, перший очільник Меджлісу (представницький орган кримських татар) та народний депутат України. 15 років він перебував в ув'язнені радянської влади через «поширення поглядів, які зневажають радянський устрій». 

Впродовж всього свого життя Мустафа Джемілєв бореться за права кримських татар, спочатку із радянським режимом, а тепер — з російською владою. 

Свідомі поспілкувалися з Мустафою Джемілєвим про депортацію кримських татар в 1944 році, про відновлення національного руху в Криму після повернення та виклики, які постануть перед Україною після деокупації тимчасово окупованого Криму. 

— Чи пам’ятаєте ви депортацію з Криму в 1944 році та як це було для вашої родини? Коли вдалося вперше повернутися на півострів?

— Мені було тоді лише кілька місяців, тому, не пам'ятаю як все відбувалося. Але сценарій депортації всіх кримських татар був приблизно однаковим. Стукіт прикладом автомата у двері та наказ: «Збирайтеся з речами. У вас 15 хвилин!». 

Усіх звозили на візках до залізничної станції, а звідти у товарних вагонах відправляли переважно до Середньої Азії, кілька тисяч сімей — на Урал. Багато родин розділили, і вони роками розшукували одне одного.

Нашу сім’ю привезли в Середню Азію в доволі благополучний регіон — Андіжанську область в Узбекистані. Там було менше смертей. У посушливих регіонах смертність була більша. У 1960-х роках кримські татари самостійно проводили перепис тих, хто загинув в перші два роки депортації. За даними цього перепису, в перші два роки загинуло 46,2% усіх депортованих. 

Перший раз я ступив на землю Криму 1973 року. Тоді в Криму було вже близько двох тисяч кримських татар. Переважна більшість була без прописки та роботи. Їх постійно штрафували за порушення паспортного режиму, час від часу насильно вивозили за межі Криму. Проте вони [кримські татари — прим. ред.] знову поверталися і продовжували домагатися прописки та влаштування на роботу. Тоді я вже був досить помітною фігурою в нашому Національному русі, тому мене в аеропорту зустрічала велика група співвітчизників та кагебістів. Представники радянської влади весь місяць мого перебування в Криму ходили та відстежували, з ким я зустрічаюся, про що розмовляю тощо. 

Вдруге приїхав до Криму з дружиною та однорічним сином після відбуття чотирирічного заслання в Якутії влітку 1980 року. Але за три дні нас знову примусово відправили до Середньої Азії.

Остаточно із сім'єю повернувся до Криму навесні 1989 року в період горбачовської «перебудови», коли кримських татар ще не прописували, але вже не виселяли за межі Криму.

— Яким було ваше життя в Узбекистані? 

— Метою депортації та геноциду 1944 року було не лише фізичне приниження значної частини кримських татар, а й знищення всієї культурної спадщини. Перейменували та русифікували назви міст, сіл, вулиць. Спалювали всі книги кримськотатарською мовою, навіть роботи Маркса, Леніна, Сталіна та інших більшовицьких ідеологів. Знищили всі мусульманські цвинтарі, а надгробні пам'ятки використовували як 

будівельний матеріал для укладання тротуарів, будівництва свинарників тощо.

Депортовані кримські татари були під постійним комендантським наглядом МВС та не мали права залишати населені пункти без дозволу. Так тривало до смерті Сталіна та ще близько трьох років після цього (помер у 1953 році — прим. ред.). 

У квітні 1956 року прийняли Указ президії Верховної Ради СРСР про зняття деяких правових обмежень з кримських татар та ще кількох репресованих народів. Проте ці нововведення не передбачали повернення у міста, звідки депортували. Тих, хто все ж повернувся на півострів, відслідковували і змушували покинути територію.

Дискримінаційна політика відчувалася і в освіті. Перші роки депортації можна було навчатися в школах лише до сьомого класу, згодом — до десятого. Надалі вже був доступ до технікумів, але вищі навчальні заклади все ще були недоступні для кримських татар. Після смерті Сталіна дозволили вступати у виші, але на певні спеціальності. Факультети, які мають оборонне значення, історія, філософія були недоступні для нас (кримських татар — прим. ред.).

У 1961-му році я хотів вступити до Середньоазіатського університету на факультет арабської мови та літератури. Тоді до мене підійшов начальник прийомної комісії й сказав, щоб я не намагався там навчатися, оскільки нібито провалю екзамени. Він пояснив, що у них були інструкції: кримських татар не брати на навчання. 

Я не міг зрозуміти, як арабська мова та література може загрожувати радянській владі. Потім виявилось, що випускників цього факультету брали на роботу перекладачами в іноземні установи. Це здебільшого була агентура КДБ. 

Я вступив у Ташкентський інститут інженерів та іригації механізації сільського господарства, куди найлегше було вступити кримським татарам і їх там було чимало. 1965 року мене звідти вигнали. Рішення ухвалювалося на спеціальному засіданні ректорату інституту за участі викладацького та партійно-комсомольського активу вишу, де розглядалася моя персональна справа. Спершу повідомили, що у місті існують молодіжні групи, які часто збираються та ведуть антирадянські розмови. Найбільш активним і керівним у цих групах є нібито студент Джемілєв Мустафа. 

Проте головним звинуваченням було те, що я написав і поширив серед молоді роботу «Нарис тюркської культури в Криму в 13-18 століттях», який був у явно антирадянських тонах. Хоча вже за назвою статті було ясно, що йдеться про століття, коли ще радянською владою і не пахло. Всі промови на засіданні закінчувалися словами: «Такому студенту не місце у радянському виші». 

— Після університету ви відмовилися служити в радянській армії. Чому виступали проти тодішнього режиму та що сталося після відмови від армії? 

— Одразу після вигнання з інституту мені надіслали повістку із закликом до радянської армії. Я прийшов у військкомат зі словами: «Я не розумію логіку радянської влади. Мені не можна вчитися у виші, бо я антипорядник, а цьому антипоряднику ви збираєтеся дати в руки автомат. Як розуміти?». Він мені відповідає: «А хто вам сказав, що дадуть автомат? Ми вам дамо лопату». 

Я заперечив, сказав: «Ну, я не згоден. Якби дали автомат, я ще подумав би, а на лопату не згоден». Тоді мені запропонували на звороті повістки написати свої мотиви відмови від служби в армії. Я й написав: 

Проти мене порушили кримінальну справу. Це був мій перший термін. Суд привернув увагу майже всього нашого народу. Процес кілька разів відкладали, бо збиралося дуже багато осіб. Але потім таки засудили. 

— Як ви відроджували національний дух кримських татар після повернення на півострів? 

— Ми поверталися і розуміли, що ніхто з квітами нас зустрічати не буде. Після депортації у будинки кримських татар поселяли росіян. Новим мешканцям розповідали, що у цих будинках жили зрадники батьківщини, які люто 

ненавиділи росіян, знищували їх разом із німцями, за що їх нібито законно та справедливо виселили з Криму. Ця пропаганда сприймалася новими поселенцями, оскільки давала їм якесь моральне виправдання тому, що вони живуть у будинках людей, яких відправили на смерть.

Повернення було нелегким. У місцях депортації багато кримських татар стали продавати свої будинки, щоб виїхати до Криму, але ціни на них різко впали. У Криму — навпаки зріс попит на житло і ціни різко піднялися. Потім ми почали відстоювати, щоб нам виділили землю, аби можна було щось побудувати. 

Коли зрозуміли, що землі не видаватимуть, то почалися так звані «самозахоплення». Люди спочатку звертались до влади із вимогою виділити місце для будівництва житла. Нам відмовляли і говорили, що планують скрізь щось будувати. Ми дізнавалися, що це брехня і займали території. Через це у нас були проблеми з владою. 

Після поширювались наративи, що ми нібито дестабілізуємо режим, порушуємо закон. Проте якби не було цих «самозахоплень», то процес повернення кримських татар був би суттєво уповільнений. Людям просто не було де жити. 

Національний дух у переважної більшості кримських татар був присутній завжди. Зміцненню цього сприяло відродження нашого руху після повернення на батьківщину та відновлення всіх законних прав. Кримські татари докладали величезних зусиль для відкриття шкіл з навчанням рідною мовою, засобів інформації, свого театру, спілки письменників тощо. Усього цього ми домагалися долаючи шалений опір російських шовіністів, які займали всі ключові пости в Криму.

— Як кримським татарам попри радянські депортації та утиски вдавалося зберегти власну культуру та ідентичність на інших землях?

— Дуже важко було, тому що усі культурні надбання знищили, навіть літератури рідною мовою (кримськотатарською — прим. ред.) не було. Після 1953 року нам дозволили створити національний кримськотатарський ансамбль, де можна було співати свої пісні. 

Тоді також почали видавати книги кримськотатарською мовою. Це були дуже недолугі радянські твори. Я їх читав лише, щоб збільшити свої знання з рідної мови, але це була низькоякісна література, що пройшла радянську цензуру. Згодом створили Союз кримськотатарських письменників, які вижили після депортації. Відновлювати все було важко, але люди цікавилися своєю культурою та знаходили шляхи її поширення. 

— Ви були одним із засновників та членом Ініціативної групи із захисту прав людини в СРСР. Які тоді були проблеми із дотриманням прав кримських татар і чи змінилося це за влади РФ?

— У 1966-му році арештували нашого лідера, дисидента Петра Григоренка. Тоді зібралися у його квартирі відомі радянські дисиденти, щоб створити ініціативну групу захисту прав людей в СРСР. Це була перша відкрита, а не підпільна, правозахисна організація під час радянської влади. 

Загалом до Ініціативної групи входили 15 осіб. Всі вони знали, що дуже скоро можуть бути заарештовані або піддані іншим переслідуванням.

Ми збирали матеріали про всіх тих, кого переслідують, публікували цю інформацію, робили заяви про їх утримання. Ми мали на меті поширювати факти про незаконні арешти та переслідування інакодумців. Нам вдавалося говорити про це і за кордоном. 

Радянська влада могла засудити мене до трьох років позбавлення волі після гучних заяв, промов, підписів. Сьогодні вже за декілька слів можуть звинуватити в тероризмі й арештувати на 20 років.

Також якщо порівнювати умови утримання в’язнів, то наразі вони в рази гірші. Радянська влада боялася, що інформація про порушення прав людини стане відомою країнам Заходу. Російському режиму сьогодні вже немає що втрачати, тому вони жорстокіші. 

Наразі реакція на інакомислення швидша, ніж це було в радянські часи. Технічні обмеження у росіян в рази кращі, оскільки скрізь встановлюють камери спостереження, навіть в мечетях вони є. Був випадок, коли в мечеті дві людини просто розмовляли і їх після цього арештували. В інтернеті теж слідкують, контролюють навіть лайки, які хтось залишає, під публікаціями. 

— У січні Україна зверталася до ЮНЕСКО з вимогою захистити Ханський палац у тимчасово окупованому Бахчисараї, оскільки росіяни руйнують його під виглядом «реставрації» і це не поодинокі випадки знищення культурних пам’яток. Чому ця пам’ятка важлива? 

— Культурних пам’яток кримськотатарського народу в Криму після завоювання півострова Росією в 1793 і особливо після депортації 1944 залишилося дуже мало. Наразі окупаційна влада намагається знищити і ці залишки.

Ханський палац у Бахчисараї сьогодні вже далеко не той, що був за Кримського ханства. Багато чого знищили ще до більшовицької революції, а згодом після депортації кримських татар у 1944 році. Тоді цей палац повністю не знищили, бо його згадував Пушкін, як Бахчисарайський 

фонтан. З цієї причини не перейменували Бахчисарай на якийсь Красноармійськ.

До розпаду СРСР цей палац використовувався, як музей і антитатарський пропагандистський центр, де гіди розповідали туристам, що саме там відбувалися набіги на Росію. 

У 2011-2013 роках у нас були домовленості, аби ця пам’ятка увійшла в ЮНЕСКО. Тоді будівля вже зазнала руйнації, тому хотіли підтримати культуру кримськотатарського народу. Окупація не дала цього зробити.

— За дев’ять років Росія побудувала «кримську модель» культурного геноциду проти дітей на тимчасово окупованих територіях — формальна та неформальна освіта. Що робити із цим після деокупації Криму?

— Після розпаду радянського режиму нам здавалося, що 70-річна комуністична пропаганда залишиться. Два-три роки свободи вистачило, щоб базово розвіяти комуністичну ідеологію і зробити людей свідомими. 

Я думаю, проблем не буде. Наразі там все побудовано на брехні. Коли люди будуть мати можливість вільно читати, публікувати свої думки, то російської ідеології більше не залишиться.

— Чи важливо для кримських татар у складі якої держави перебувати, якщо вони будуть у Криму? Яка загроза для кримських татар жити під владою РФ?

— Відповідно до декларації деколонізації кожен народ має право на самовизначення. Найбільш правильне рішення — це самовизначення кримськотатарського народу в складі України. Ми добиваємося умов, які дадуть змогу повернути, відродити та зберегти кримськотатарську культуру в межах України. 

У Росії теж передбачено, що кожний народ має право створити свою республіку, але насправді це не так. Це як в радянські часи, коли кожна держава мала право на самопроголошення. Проте якщо про це сказати публічно, то за тобою починали приглядати. 

Наразі ми говоримо про те, щоб кримські татари мали можливість зберегти свою національну сутність, самосвідомість, ідентичність. Для цього нам важливо переформатувати нинішню автономну республіку на національно-територіальну в складі України. Одним із привілеїв буде те, що офіційною мовою на півострові буде мова корінного народу, тобто кримськотатарська. Також буде передбачена квота для представників влади. До тимчасової окупації півострова кримськотатарських татар в уряді було до 1,5-2%, попри те, що вони складають 13% населення Криму.

— Чи є перспектива розпаду сучасної Росії на окремі держави і чи потрібно це Україні?

— Це природнє бажання відділитися певним народам від режиму РФ, оскільки вони розуміють, що не матимуть перспектив для розвитку своїх націй. Росія ніколи не була демократичною і вони (народи — прим. ред.) про це знають.

Якщо створяться такі умови, то багато націй скористаються ними. Але західні країни остерігаються розпаду через те, що Росія — ядерна держава. Невідомо, кому залишиться вся зброя та як її можна буде контролювати. 

Подібна ситуація вже була під час розпаду СРСР, коли Захід був проти роз’єднання держав через ядерну зброю. Зокрема, Україну переконали передати її Росії, аби було простіше контролювати одну ядерну країну. 

— Які найголовніші виклики будуть в українського уряду та українців загалом після деокупації півострова? 

— Велика проблема в тому, що з 2014 року на півострів заїхало багато росіян. Це маленька територія, але туди завезли велику кількість людей. Ми не надаватимемо їм українського громадянства, бо вони перетнули кордон незаконно, а за це ще передбачене покарання. Наразі їм просто треба виїжджати, аби вберегти себе та свої сім’ї, поки це ще можливо. 

Це стосується й колаборантів. Ми з ними разом жити не зможемо і вони це теж розуміють, тому більшість добровільно покине півострів.