Україна — це брама Європи. Чому незалежність України вагома для світового порядку

Довгий час після відновлення незалежності Україна перебувала на роздоріжжі вибору: чи вона стане демократичною і самостійною країною та частиною Євросоюзу і НАТО, чи спробує залишитись нейтральною й одночасно буде в зоні впливу Росії. Майже 20 років Україна намагалась утримувати багатовекторність, але у 2013 році Євромайдан змінив усе. Революція гідності дійсно стала переломним моментом в історії незалежної України. Першочергово — змусила українців переглянути фундаменти власної держави.

Протягом десяти років після початку війни з Росією Україна намагається довести всьому світу, що незалежність та національна безпека нашої країни має принести світові мир. Проте демократичні країни ЄС та НАТО стали союзниками України у цій війні тільки після повномасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року.

У День Незалежності України Свідомі розповідають про те, яку вагу українська незалежність має для світу та як війна Росії проти України тільки підкреслила статус України як брами Європи.

Прослухати матеріал:

У 1991 році Україна відновила свою незалежність. У той момент наша держава опинилась на певному роздоріжжі політичного, економічного та культурного вибору. Як будувати цю нову державу? На яких фундаментах і засадах? З ким об’єднуватись у союзи й утворювати партнерства?

Однією із засад «нової» України стало положення «мирної» та «нейтральної» країни. У 90-х роках Україна активно роззброювалась, позбувалась своєї великої армії та стратегічної і ядерної зброї. Першочергово це сталося через тиск США та утвореної на руїнах СРСР Російської Федерації. Тоді це здавалось правильним кроком, адже США переконували увесь світ, що холодна війна (ідеологічне, економічне, політичне, культурне протистояння між СРСР та США — ред.) завершена, і на нас чекає новий «мирний» порядок. У 1994 році Україна, Велика Британія, США та Росія підписали Будапештський меморандум. Це був сигнал усьому світу, що ця «нова» Україна — мирна й безпечна держава. 

У 1996 році в Україні ухвалили конституцію. Згідно з нею, Україна не допускала розташування іноземних військових баз на території своєї держави. Це було так званим продовженням політики «миру». Та вже у 1997 році Україна та Росія підписали угоду про розташування в Криму російського Чорноморського флоту. Так Україна поглиблювала свої зв’язки з Росією.

Проте складно уникати такого великого сусіда, як РФ. Російські бізнеси активно скуповували в Україні активи, російське кіно, книги, музика проникали в український культурний простір. Україна купувала в Росії газ, чим російські політики активно маніпулювали, наприклад, продаючи газ за зброю. Російські політики активно впливали на українську політику. Тому Україна довго залишалась на перехресті чіткого вибору розвитку країни. 

У 2004 році, після протестів проти політики Кучми, вбивства Георгія Гонгадзе, економічних проблем і багатовекторності в міжнародній політиці, українці вийшли на протести проти результатів другого туру виборів президента. Тоді Віктор Янукович переміг Віктора Ющенка. Більшість протестувальників підозрювала виборчі комісії у фальсифікації результатів.

Протести швидко переросли в Помаранчеву революцію. Люди вимагали демократизації політики, відкритості та чесності виборів і процесів, також економічних реформ. Та про європейський курс розвитку країни ще не йшлось. Тоді українці лише вимагали свободи вибору всередині держави. 

Помаранчева революція тривала до 28 грудня 2004 року. У той період Верховий Суд України виніс рішення про проведення повторного голосування другого туру президентських виборів. У той час Верховна Рада ухвалила пакет законів про зміну складу Центральної виборчої комісії та зменшення повноважень президента і збільшення повноважень парламенту. Так намагались урівноважити гілки виконавчої та законодавчої влади в країні.  

Кандидат історичних наук, науковий співробітник НАН України Віталій Скальський порівнює українські політичні кроки із зигзагом і вважає, що Україна досі не зробила остаточного вибору через схильність до багатовекторності в українській політиці, яка склалась від відновлення незалежності.

Віктор Ющенко намагався привести Україну до проєвропейського, прозахідного курсу. Кульмінацією його спроб вести Україну шляхом НАТО та ЄС став Бухарестський саміт НАТО у 2008 році. Хоч тоді Україні не надали Плану дій щодо членства в НАТО, але в альянсі вітали «євроатлантичні прагнення України щодо членства в НАТО. Ми досягли згоди, що ці країни (Грузія та Україна — ред.) будуть членами НАТО».

Віталій Скальський згадує, що у 2008 році українці протестували проти ПДЧ і членства України в НАТО. Організаторами протестів була опозиційна партія Віктора Януковича «Партія регіонів».

«Це був російський вплив і російські гроші. Проте українці тоді проводили мітинги проти НАТО. Тоді боялись членства в НАТО, не хотіли цього», — нагадує він про настрої в українському суспільстві.   

Вже через п’ять років українці, розчарувавшись у політиці Віктора Ющенка, на виборах президента у 2010 році обрали його ідейного супротивника — Віктора Януковича. Українці були готові надати владу одній людині, адже за п‘ять років втомились від міжусобиць у «помаранчевій» команді між лідерами протестів Віктором Ющенком і Юлією Тимошенко. 

Тоді в суспільстві була вимога стабільності, розуміння процесів і «сильної руки». Янукович та його політтехнологи активно робили образ «господарника», який зараз налагодить усі процеси в країні. Та виявилось, що українці обрали проросійський курс.  

Президентство Віктора Януковича завершилось війною. Якщо у 2008 році українці, хоч і під російським впливом, протестували проти НАТО, то у 2013 році вийшли на протести проти відмови Януковича підписати договір про асоціацію з Євросоюзом. Мітинги, які початково називали Євромайдан, швидко переросли у Революцію гідності — повноцінні протести у всіх містах України за демократичність, права свобод та вільний вибір. 

Цього разу європейський вибір був не в стороні, як у 2004 році, а в епіцентрі протестів. Українці прагнули інтеграції з Євросоюзом з економічних та політичних причин. Європейський Союз гарантує повне волевиявлення прав і свобод країнам-членам та своїм громадянам. Тоді, у 2013 році, стало зрозуміло, що нейтральний статус і роздоріжжя, на якому перебувала Україна, призводять до коливань у політиці й курсу держави всередині країни. Виявилось, що стабільність не може забезпечити одна людина. Необхідний фундамент з політичних, економічних та культурних засад для побудови сильної демократичної країни. 

У 2014 році Росія у реакційному пориві на події Євромайдану та в небажанні відпускати Україну зі свого впливу окупувала Крим, частини Луганської та Донецької областей і розпочала війну проти України.

Російська Федерація втручалась у внутрішню політику України з самого відновлення незалежності. Росія провокувала сепаратистські настрої в Криму ще у 90-х роках. Російський президент Борис Єльцин допомагав США тиснути на Україну в питанні приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї у 1994 році.

Війна Росії проти України, яка розпочалась у 2014 році, ще раз довела, що Росія є загрозою не тільки Україні, а й іншим країнам. Окупація Криму посилила позиції Росії в Чорному морі, до якого мають вихід такі країни НАТО, як Румунія, Болгарія та Туреччина.

Але інші країни реагували на російську агресію без особливого ентузіазму. Європейський Союз, США та інші держави вводили персональні санкції проти російських чиновників, таких як Владіслав Сурков, Сєргєй Аксьонов, Дмітрій Рогозін. Санкції накладали також на Віктора Януковича, який у лютому 2014 року втік до Ростова в Росії.

Генеральна асамблея ООН ухвалила резолюцію із закликом до країн-учасниць не визнавати Крим частиною Росії. Окупацією Криму Росія порушила статут ООН, а саме — положення про невтручання у внутрішні справи іншої незалежної країни. Та цього виявилось недостатньо для іноземних держав, щоб направити ресурси на допомогу Україні у війні.

Без ентузіазму в Євросоюзі та НАТО — головних альянсах демократичних країн у світі — сприйняли прагнення України приєднатись до них. У 2014 році Україна та ЄС підписали договір про асоціацію, який почав діяти з 2017 року. Щодо повноцінного членства переговори тривали.

Замість підтримки Франція і Німеччина ініціювали переговори між Росією та Україною у Нормандському форматі. Одним із результатів формату стали Мінські угоди — початково направлені на припинення бойових дій у Донецькій та Луганській областях, а потенційно — на реінтеграцію так званих «днр» та «лнр». 

Мінські угоди ґрунтувались на компромісі між Україною, незаконними збройними формуваннями «днр» та «лнр» і Росією. Та насправді це була спроба Росії обмежити суверенітет України в легалізований спосіб шляхом маніпуляційної і примусової дипломатії. Росія намагалася змусити Україну «федералізувати» свою політичну систему. Метою було створити в цих регіонах промосковські режими, які після реінтеграції в Україну дозволять Росії контролювати свого сусіда зсередини.

Країни ЄС, США та інші держави світу підтримували імплементацію Мінських угод та наполягали на їхньому виконанні до останнього. Один з таких прикладів — формула Штайнмаєра, яку ввів ексміністр закордонних справ Франк-Вальтер Штайнмаєр. Він пропонував спочатку місцеві вибори за Конституцією України, після підтвердження їх демократичності ОБСЄ — постійне набуття чинності закону про особливості самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей. Це мало відбуватися одночасно з імплементацією закону про виведення військ і контроль України над східним кордоном.

Росія порушила Мінські угоди, коли в лютому 2022 року «приєднала» так звані «днр» та «лнр» до свого складу, а потім розпочала повномасштабне вторгнення в Україну.

Тільки тоді інші країни світу, першочергово — країни ЄС, США, Велика Британія, Канада, Японія, Австралія тощо, помітили, якою небезпечною є Росія. І політика її умиротворення не дає результатів. Адже попри персональні санкції, Європа вела торгові відносини з Росією. Німеччина готувалась до запуску газогону «Північний потік 2», президенти США Дональд Трамп та Джо Байден зустрічались з Путіним, Росії навіть дозволили провести Чемпіонат світу з футболу у 2018 році. 

Віталій Скальський говорить, що така запізніла реакція країн-партнерів України на політику Росії залежить від багатьох факторів. По-перше, це російський чинник.

Друга причина — це те, що Україна сама не заявляла про себе світові досить довгий час.

«Нація довго не окреслювалась, не визначалась. Ми мало приділяли цьому уваги — щоб в енциклопедіях, як, наприклад, у британській, писали статті про Україну. Щоб наші митці були підписані як українські, а не російські чи польські. Щоб ми розповідали світові про себе не тільки українською мовою, а й англійською та іншими міжнародними мовами». 

Лише після повномасштабного вторгнення Росії в Україну в Євросоюзі ухвалили рішення надати Україні спочатку статус кандидата в Євросоюз, а потім, у 2024 році, відкрити переговори про членство з Україною. Альянс НАТО хоч і публічно говорить, що «Україна беззаперечно стане частиною НАТО», але досі не має чіткої визначеності — як і за яких умов прийняти Україну до альянсу. 

Російське повномасштабне вторгнення в Україну похитнуло світовий порядок. Росія формує відносини з Іраном, який надає їй зброю для ведення війни в Україні. Північна Корея теж надає Росії зброю, країни зближуються між собою. Китай допомагає обходити Росії санкції та постачає компоненти для її військової промисловості й захоплює ринок Росії. Публічно Китай уникає питань щодо фінансування Росії через вторинні санкції.

Росія активно створює «антизахідну коаліцію» з іншими країнами, найчастіше диктатурами, як-от Сирія, Афганістан та Іран. Політичну ситуацію в демократичних країнах, особливо в країнах Європи, Росія намагається розхитати зсередини шляхом впливу на радикальних політиків і партії, через власні організації та навіть через мережу агентів за кордоном. В Африці Росія руками своїх приватних військових компаній, як ПВК «Вагнер», вчиняє злочини проти людства. Зокрема в таких країнах, як Малі, Центральна Африканська Республіка та Нігер. А потім експлуатує економіку й корисні копалини цих країн. Та на загал Росія пропагує «захист» цих країн від колишніх колонізаторів, як Франція, Велика Британія та США. 

Україна, яка захищає своїх громадян та свою територію, дійсно може виглядати ніби це певна «брама» для демократичних країн від остаточно перетвореної на тоталітарну державу Росії. Українська влада активно просуває позицію, що країни Євросоюзу, США та Канада можуть і мають підтримувати державу наданням зброї, а Україна сама виграє цю війну. 

Для європейських країн така ситуація не перша, коли якась країна перетворюється на «буферну» зону і забезпечує стабільність та безпеку в Європі. Так у міжвоєнний період (між Першою та Другою світовими війнами — ред.) такою країною стала Польща.

Кандидат історичних наук, науковий співробітник НАН України Віталій Скальський пояснює, як це було.

«Польща мала бути буфером між Німеччиною і радянською Росією, щоб вони або не почали нову війну, або щоб не вступили в якийсь блок і воювали проти решти світу. Власне, так і сталося. У 1939 році ці країни розділили Польщу. Виходячи з міркувань європейських країн тоді, Польща світ не врятувала, але стала жертвою».

У 2014 році, коли війна, яку вела Росія проти України, виглядала більше як гібридна, то інші країни сприймали її як локальний конфлікт. Вони були готові до ролі України як жертви, говорить Віталій Скальський.

«В принципі, світ тоді підтримував територіальну цілісність. Країни накладали на Росію санкції. Але світ був не готовий, Європа не була готова відмовитись від російської нафти та газу. Та й ми не були готові — не закрили кордони, продовжували торгувати з Росією», — говорить Скальський.

Тому коли Росія стала погрожувати іншим країнам напряму — тоді вони зрозуміли важливість підтримки України. Головне — це щоб країни Євросоюзу та НАТО зрозуміли, що їхню безпеку гарантуватиме не Україна як жертва, а саме Україна як незалежна країна. Віцепрезидентка США і кандидатка у Президенти США Камала Гарріс на саміті миру в Швейцарії у червні 2024 року говорила, що «Америка підтримує Україну не з милосердя, а тому, що це в наших стратегічних інтересах». Тому основне — щоб ці слова збігалися з діями країн-партнерів України.

Перемога України у війні з Росією може також стати тією історією успіху, яку шукають демократичні країни та альянси, щоб показати перевагу своїх економік і політичних позицій.