Як Росія окуповувала Крим

Верховна Рада України визнає Автономну Республіку Крим окупованою Росією з 20 лютого 2014 року. Та Росія підбурювала сепаратистські настрої в Криму, проводила провокації та нав’язувала свою політику ще до військового вторгнення в Україну.

Як Росія закладала фундамент для окупації Криму — розповідаємо у матеріалі.

Цей матеріал опублікований в рамках спецпроєкту «Війна триває: історія десятилітнього спротиву».

Прослухати матеріал

У лютому 1991 року Кримська область отримала статус Автономної радянської соціалістичної республіки у складі радянської України зі столицею у Сімферополі. На півострові утворювались політичні партії та осередки. Серед таких була і Республіканська партія Криму — проросійська організація, яка виступала за відділення Криму від України та приєднання його до Росії.

На референдумі про незалежність України у 1991 році 54% жителів тодішньої АРСР Крим проголосували за незалежність, 57% — у місті Севастополь. У часи СРСР Севастополь був закритим містом зі спеціальним статусом підпорядкування через розташування військової бази Чорноморського флоту у місті.

Після відновлення незалежності Крим опинився у складі України, а у 1992 році отримав статус автономної республіки. Однак права самоврядування не були окреслені. Тому Верховна Рада АР Крим розпочала ухвалювати закони, без узгодження з парламентом та Президентом України.

У 1993 році Верховна Рада республіки прийняла два закони: про вибори президента Криму та про президента Криму. У 1994 році вони також ухвалили закон «про відновлення конституційних основ державності Республіки Крим». 

У січні 1994 року в Криму пройшли вибори президента «республіки». На них з результатом у 73% переміг проросійський політик Юрій Мєшков з Республіканської партії Криму. Під час своєї кампанії він обіцяв перевести Крим у рублеву зону та на московський час і надати жителям Криму російське громадянство. Мєшков також закликав держдуму РФ «включити Крим до складу Росії». 

Служба безпеки України встановила, що Юрія Мєшкова підтримувало командування Чорноморського флоту Російської Федерації, в тому числі командувач ЧФ РФ Едуард Балтін, та ФСБ Росії. Російські агенти Віталій Гавриленко і Костянтин Євдокимов прибули до Криму, щоб отримати посади «помічників президента Криму».

У 1994 році Юрій Мєшков взяв під контроль кримське відділення міністерства внутрішніх справ — в обхід центральної української влади, та призначив свого ставленика. Адміністрація президента республіки планувала підпорядкувати усі правоохоронні структури, щоб потім провести «референдум про незалежність».

«За Київ чи за Сімферополь — таке питання ставили міліціянтам. І вони мали обрати. Також їм роздавали зброю, в тому числі автоматичну, близько 12 тисяч одиниць», — розповідає про ті події Рефат Чубаров, депутат Верховної Ради Автономної Республіки Крим першого скликання і голова Меджлісу (представницького органу — ред.) кримськотатарського народу.

Після підпорядкування міліції влада республіки планувала захопити будівлю управління Служби безпеки України у Сімферополі та призначити свого керівника. Центральне управління СБУ вирішило «діяти на випередження», щоб не допустити такого розвитку подій. 

Голова служби безпеки України у 1991—1994 роках генерал Євген Марчук (помер у 2021 році — ред.) переконав Президента України у 1991-1994 роках Леоніда Кравчука у необхідності проведення спеціальної операції в Сімферополі і недопущення захоплення контролю над управлінням СБУ.

«Ми маємо з “Альфою” (Центр спеціальних операцій боротьби з тероризмом Служби безпеки України — ред.) терміново висадитися безпосередньо в Криму і захопити свою Службу безпеки. Я пояснив президенту, що ми нічого не будемо далі зовні робити, але не дамо захопити Службу безпеки», — розповідав в інтерв’ю «Суспільному» Євген Марчук. 

19 травня 1994 року Служба безпеки України розпочала операцію із «захоплення» будівлі управління СБУ в Криму. У цей день президент Мєшков мав взяти під контроль керування службою. Спецпризначенці взяли будівлю під охорону, також вони озброїлись, на випадок збройної атаки або провокацій зі сторони міліції, підконтрольної адміністрації президента республіки Крим. 

«Мєшков не прийшов, йому доповіли. Прийшли його представники, яких зустріла “Альфа”», — повідомляв Євген Марчук.

Національна гвардія України в Криму підтримала дії Служби безпеки. 22 травня вони напоказ проїхали своїми бронетранспортерами вулицями Сімферополя. Інші військові теж підтримали Україну. Десята бригада спеціального призначення Збройних Сил України вели своє спостереження за Чорноморським флотом, на випадок їхнього «втручання у роботу Альфи». 

Спецпризначенці залишились у Сімферополі ще на 3 місяці. СБУ взяла під нагляд будівлю уряду і Верховної Ради Автономної Республіки Крим, а також в’їзди до основних міст на півострові — Сімферополь, Севастополь і Керч.

Наслідком операції стала втрата авторитету Мєшкова, говорить ексдепутат Верховної Ради Криму Рефат Чубаров. Також повернення контролю над ситуацією на півострові дозволило центральним органам влади в Україні виносити рішення щодо управління «республікою», які одразу вводили у дію на території Криму.

У березні 1995 року Верховна Рада України скасувала посаду президента та конституцію «республіки» Крим і того ж року прийняла новий закон про положення Автономної Республіки Крим. Севастополь залишився у підпорядкуванні органів центральної влади. Юрій Мєшков після втрати посади президента втік до Росії у 1995 році.

Острів Тузла — невеликий острів посередині Керченської протоки, що на східному березі Криму. Протока сполучає Чорне та Азовське моря. Адміністративно острів належить до міста Керч Автономної Республіки Крим.

На початку 2003 року Україна та Росія підписали договір про українсько-російський кордон. За ним Росія визнавала приналежність Автономної Республіки Крим до України. Також обидві держави визнали Азовське море і Керченську протоку «внутрішніми водами двох держав». 

Однак 29 вересня 2003 року Росія без попередження та узгодження з Україною розпочала будівництво дамби у Керченській протоці від Краснодарського краю до острова Тузла. Причиною називали «захист Таманського півострова (півострів у Краснодарському краї — ред.) від розмивання». Державна прикордонна служба України повідомляла, що «росіяни працювали у три зміни» і греблю дамби будували швидко. Служба направила на острів загін прикордонників, які встановили пункт спостереження за діями Росії.

Тодішній Президент України Леонід Кучма на момент початку будівництва дамби відвідував Латинську Америку. Він повернувся до України у жовтні для взяття контролю над ситуацією. Міністерство закордонних справ України направило ноту протесту Росії, також представництво України в Генасамблеї ООН отримало доручення порушити питання будівництва дамби до острова Тузла на засіданні.

Леонід Кучма провів декілька переговорів з президентом Росії Владіміром Путіним. Путін пообіцяв «що дасть доручення керівництву Краснодарського краю призупинити роботи». 

20 жовтня, після переговорів з президентом Росії Владіміром Путіним, Леонід Кучма залишив Україну, щоб відновити свій візит до Бразилії. Росіяни теж відновили будівництво дамби. Прикордонна служба України у відповідь облаштувала фортифікації на острові, протоку патрулювали військові гелікоптери та кораблі.

Росія зупинила будівництво 23 жовтня. За даними ДПСУ, до острова Тузла залишалось насипати близько 100 метри греблі.

У грудні 2003 року Україна та Росія підписали договір про спільне використання Керченської протоки. За ним торговельні судна під прапорами держав-підписантів або третіх держав мали право на вільний прохід протокою. Військові кораблі мали право на прохід протокою за умови погодження дозволу на прохід державами-підписантами. В лютому 2023 року Україна денонсувала договір.

Леонід Кучма висунув дві причини дій Росії. Перша — економічна. Керченська протока мілка, тому кораблі проходять через штучний суднохідний Керч-Єнікальський канал. Він лежить між східним берегом Криму й островом Тузла. Кораблі за прохід через канал сплачували збір, станом на 2003 рік Україна отримувала близько шести мільйонів доларів зі збору. «У кого Тузла — у того і канал. А у кого канал — у того і гроші за прохід суден», — говорив експрезидент у коментарі виданню «Українська правда». 

Другою причиною Кучма назвав «ознаки імперського реваншизму». За його словами, росіяни перевіряли як і наскільки Україна була готова відступити у разі провокацій і зазіхань на територіальну недоторканість.

Після окупації Криму у 2014 році, Росія повністю захопила Керченську протоку та острів Тузла. Росія використовувала свої військово-морські сили для блокади українських портів у Азовському морі у період з 2014 до 2022 року та для перевірки всіх кораблів, які проходили через Керченську протоку. 

Також росіяни побудували Керченський міст з Краснодарського краю до Кримського півострова. Україна, Євросоюз, та ООН визнали будівництво моста незаконним, і таким що суперечить міжнародному праву.

Після розпаду СРСР Чорноморський флот територіально опинився у складі України. Більшість баз флоту розташовувались вже в українських містах: Севастополь і Керч в Криму, Одеса та Ізмаїл в Одеській області та Очаків в Миколаївській області. 

5 квітня 1992 року Президент України Леонід Кравчук підписав указ про переведення флоту в підпорядкування ВМС України. Та не всі офіцери флоту погодились складати присягу Збройним Силам України, і у квітні того року президент Російської Федерації у 1991-1999 роках Борис Єльцин підписав свій указ про підпорядкування ЧФ ВМС Росії. 

На офіцерів, які присягнули Україні, здійснювали тиск ті, що присягнули Росії. Їм затримували присвоєння військових звань, не давали житло. Українські військові покидали флот у Криму, переходячи на бази військово-морських сил України в Одесу.

Україна прагнула умиротворити стосунки з Росією, тому в 1993 році Леонід Кравчук та Борис Єльцин підписали Масандрівські угоди. В них вони закріпляли намір розділити Чорноморський флот між обома країнами навпіл. До моменту розділення, військово-морські сили Росії контролювали флот.

Попри події 1994 року (коли командування Чорноморського флоту підтримало сепаратистські проросійські настрої в Криму — ред.), 9 червня 1995 року Україна та Росія розділили Чорноморський флот. 18,3% кораблів належали до ВМС України і 81,7% суден — до ВМС РФ. Військово-морські бази в Ізмаїлі, Одесі, Очакові, Керчі перейшли під контроль ВМС України. База в Севастополі залишилась під контролем ЧФ РФ.

Та цей договір не регулював статус Чорноморського флоту, умови його перебування на території України та фінансування знаходження флоту. Тому у 1997 році президент Леонід Кучма та Борис Єльцин підписали ще одну угоду про «Статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України». Угоду уклали до 2017 року. У Криму отримали право служити і проживати 25 тисяч російських військових.

Угоду критикували за невідповідність Конституції України, прийнятої на рік раніше. За статтею 17 Україна зобов’язувалась не давати дозвіл на розташування іноземних військових баз на території країни.

Росія не виконувала положення угоди. Чорноморський флот РФ мав дотримуватись законодавства України, наприклад в частині екології. Та у 2004 році військові флоту затопили авіаційні боєприпаси з десантних кораблів «Орск» і «Цезар Куніков», порушуючи екологічне законодавство.

У розташуванні такої кількості військових вбачали небезпеку для жителів Севастополя. Росіяни проживали у місті, а не на базах флоту. Вони також мали дозвіл виходити у місто у формі. За міжнародною практикою, в тому числі НАТО, військові з іноземних баз можуть виходити за територію дислокації бази тільки у цивільному одязі. Це призводило до напруги між росіянами та українцями у Криму.

Григорій Перепелиця — доктор політичних наук і директор Інституту зовнішньополітичних досліджень — вважав, що розташування Чорноморського флоту РФ у Севастополі сприяє розвитку проросійських сил на півострові, та гальмує економічний розвиток Севастополя.

21 квітня 2010 році Президент України у 2010-2014 роках та засуджений за державну зраду Віктор Янукович та президент Росії у 2008-2012 роках Дмітрій Мєдвєдєв у Харкові поновили угоду з питань перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України. Їх окреслили як «Харківські угоди», за місцем підписання у Харкові. За ними Чорноморський флот ВМС РФ продовжував перебування у Севастополі до 2042 року, натомість Україна мала отримати «100-доларову знижку на газ, якщо ціна газу не перевищуватиме 333 долари за тисячу кубометрів, або 30%, якщо ціна впаде нижче». 

Та угода ніяк не вплинула на щоквартальні переговори між НАК «Нафтогаз» та «Газпромом» щодо ціни на газ для України — вже у 2012 році ціна складала 425 доларів за тисячу кубометрів для України.

В Україні відбулися протести проти ратифікації угоди. Українські обласні державні адміністрації (Львівська, Тернопільська, Волинська та Рівненська) вимагали імпічмент президенту Віктору Януковичу через підписання угод. 

Підписання угоди засудили опозиційні політики, серед яких лідерка партії «Блок Юлії Тимошенко» Юлія Тимошенко, та експрезиденти Леонід Кравчук і Віктор Ющенко.

«Сьогодні політичний курс влади обмежує суверенітет нашої держави. У будь-якому разі ми відчуємо посилення впливу на Україну з боку Москви», — пояснював свою позицію щодо підписання угод Леонід Кравчук. 

Віктор Ющенко говорив, що «угода порушує статтю 17 Конституції України про заборону розміщення на території країни іноземних військових баз».

Український журналіст, ексофіцер Збройних Сил України та бранець Кремля Дмитро Штибліков у 2010 році говорив, що Росія не хоче допустити перетворення Севастополя на торговий порт, тому намагається залишити там військову базу ЧФ РФ.

«Якщо Чорноморський флот вивести звідси до Новоросійська (портове місто на Чорному морі в Краснодарському краї — ред.), то місто почне функціонувати набагато гірше. Коли в Новоросійську зʼявилися причальні місця для військових кораблів, то його вантажообіг впав на десять відсотків. Якщо весь флот перевести до Новоросійська, тоді вантажообіг РФ на її південних воротах падає колосально, а Україна в Севастополі з його інфраструктурою отримує готову портову зону» — пояснював Дмитро Штибліков. 

27 квітня 2010 року Верховна Рада, попри спроби опозиційних депутатів зірвати засідання парламенту та масові протести, ратифікувала угоду. Українське суспільство вимагало пояснень щодо процесу ратифікації угоди від Верховної Ради та роз’яснень від Конституційного суду щодо відповідності угоди Конституції України. Влада не відповіла на ці вимоги.

Після окупації Криму, держдума Російської Федерації денонсувала всі угоди про розподіл Чорноморського флоту, чим привласнила собі залишки українського флоту, які розташовувались в Криму. 

У 2022 році, після початку повномасштабного вторгнення, Державне бюро розслідувань отримало дозвіл на проведення розслідування щодо укладання угод. У тому ж році бюро повідомило про підозру ексміністру юстиції Олександру Лавриновичу та ексміністру закордонних справ Костянтину Грищенку «у вчиненні державної зради під час розробки проєкту, погодження, підписання, ратифікації та імплементації так званих Харківських угод».