Судан: країна багатьох воєн

Приватний сектор, двоповерхова забудова. Тут — дипломатичне представництво іншої країни, у якій мешкає близько 40 мільйонів людей і йде війна. Ні, це не посольство України за кордоном — а посольство Судану в Україні. І попри цю аналогію російське повномасштабне вторгнення та суданська війна не можуть бути більш відмінними. 

Про останню ви, скоріш за все, чули у квітні 2023 року, коли вона розпочалася. І хоч відтоді вона зникла з новинних заголовків, проте не припинилася. Спроба державного перевороту трансформувалася у затяжне протистояння. Важко навіть окреслити, що це за війна. Насамперед це боротьба двох збройних формувань одне проти один одного, але також і проти суданського демократичного проєкту загалом. 

Як дійшло до цього, чому війни в Судані відбуваються майже безперестанку протягом усієї доби незалежності і які інтереси має РФ у цій країні? Аби відповісти на це запитання, слід спершу розглянути суданську історію.

Судан — країна на північному заході Африки. На півночі межує з Єгиптом, який довгий час розглядав цю державу своєю зоною впливу. Якщо хтось колись бував на півдні Єгипту, оглядаючи храми Абу-Сімбела, то може приблизно уявити, наскільки спекотно буває у Судані. Польський репортажист Ришард Капусцінський у 1961 році побував у столиці новоствореного Судану й ледве не зомлів від спекоти. 

«Я відчував, що далі іти не зможу, але розумів, що вернутися не маю сил. Я почав панікувати, і був певний, що якщо зараз не знайду затінку, то сонце вб’є мене», — писав він про свій візит у Хартум, столицю Судану. У червні 2023 року температура в місті сягала 41 градуса. Проте це не заважало супротивникам воювати за вулиці Хартума, якими ходив колись Капусцінський.

Площа Судану становить 1.8 мільйона квадратних кілометрів. Це три України, дев’ять Великих Британій або двадцять дві Чехії. Країна такого розміру не може бути етнічно однорідною. Понад те — Судан завжди був територією фронтиру, місцем зіткнення різних культур. Невідомий перський географ у Х сторіччі написав книгу «Регіони світу зі сходу на захід». Він згадує про «невелику провінцію Тарі», у якій існує два християнських монастирі. 

Археологиня з Вільного університету Берліна Яна Еґер припускає, що ідеться про територію на межі двох регіонів Судану — Північного штату та Північного Кордофану. Руїни, які ймовірно належать монастирю, розташовані у самому центрі країни. Станом на Х сторіччя саме тут проходив фронтир між двома культурами — єгипетською мусульманською та нубійською християнською.

З часом ця межа посувалася далі на південь. Зараз іслам — панівна релігія не лише у Північному, а й в Південному Кордофані. Насамперед це наслідок кількасотлітніх рейдів арабів-мусульман із Єгипту на південь. Араби були переконані, що взяття в рабство є найефективнішим інструментом навернення у свою релігію. Мовляв, страх рабства підштовхуватиме людей до прийняття ісламу. Частково вони мали успіх, адже племена півночі Судану дійсно прийняли іслам, а наявність арабських предків у роду вважалась ознакою престижу. Водночас не варто виключати й мирного поширення ісламу.

Результат цих рейдів описав мандрівник Семюель Бейкер, який побував у Єгипті та Судані у 1861 році: 

Друга половина ХІХ сторіччя — час занепаду Османської імперії, під формальним протекторатом якої перебував Єгипетський хедиват. Наприклад, у шістдесятих роках відбувається повстання на Криті, у сімдесятих — на Балканах, вісімдесятих — у Судані. У результаті постає перша суданська держава на чолі з релігійним лідером Мухаммедом Ахмадом, який проголосив себе передвісником другого пришестя Христа. Тож і держава ця будувалася як навколо релігійної, так і протонаціональної ідентичності. 

Тим часом британці скористалися повстанням у Єгипті та захопили його. На цьому не зупинилися і з 1884 року розпочали війну проти Судану спільно з єгиптянами. У 1885 році Ахмад загинув, проте навіть після цього повстання не зупинилося. Британцям вдалося знищити суданську державу лише у 1889 році. Вони також спаплюжили могилу лідера повстання. 

Під кінець цієї війни у Судан прибув Вінстон Черчилль, який на той час служив у британському війську пресофіцером. Спершу він зображав Мухаммеда Ахмада у типових орієнталістських тонах — дикун і варвар. Проте згодом кардинально змінив точку зору: у своїй книзі «Річкова війна» називав Ахмада «благородною людиною», «священником, воїном і патріотом». А у 1931 році так і взагалі романтизував очільника суданського повстання, мовляв, його життя — це романс у мініатюрі. 

Серед іншого Черчилль наголошував, що Ахмад сприяв звільненню суданських рабів, адже перетворював їх у солдатів. Британці загалом не були у захваті від економіки, побудованої на работоргівлі, але й не хотіли її трансформувати. Навпаки — намагалися посилити ті розлами у суданському суспільстві, які вже існували, зокрема між півднем і північчю. Вони спеціально обмежували діяльність проповідників християнства на півночі та заважали ісламу органічно поширюватися на півдні. 

Результати цих політик оприявнилися після розпаду Британської імперії. Станом на початок 1950-х років Судан все ще залишався найбільшою колонією Лондона в Африці. Історія його звільнення пов’язана з єгипетською державою, адже формально Лондон і Каїр спільно володіли Суданом. На той час єгиптянам не вдавалося звільнитися від британської присутності за столом перемовин. Судан був питанням, яке блокувало ці переговори. Єгипет наполягав, що Судан є частиною країни, натомість британці побоювалися, що включення Судану занадто сильно посилить Каїр. Колишній очільник Державного департаменту США Роберт МакНамара вважав єгипетські вимоги однією із найбільших помилок в британсько-єгипетських відносинах. 

Проте у 1952 році група військових захоплює владу в Єгипті та обирає антиколоніальний курс. Вони йдуть на компроміс щодо Судану і в лютому 1953 досягають згоди з британцями — Судан матиме право визначитися самостійно. Єгиптяни вважали, що суданці захочуть об’єднатися. 

Так розпочався процес суданізації, тобто передачі суданцям посад у виконавчій владі, які раніше займали британці. Крім того, у 1953 році відбулися вибори. Представників імперії не влаштовувало те, як швидко вони втрачають контроль. Радник британського генерал-губернатора Вільям Л’юс скаржився: «Вони (новопризначені суданці — ред.) взагалі не знають, як працює уряд», мовляв, як їх можна призначати на політичні посади. 

Проте представникам Єгипту не вдалося провести тонку дипломатичну гру навколо суданського питання. З одного боку, націоналістичні єгиптяни не розуміли, чому Каїр підтримує право суданців на самовизначення, а не обстоює тези про єдність. З іншого, включеність єгиптян у процес суданізації та висування пропозиції щодо майбутнього країни радикалізувало суданських прихильників незалежності. 

Окрім того, у 1955 році на півдні країни розпочалося повстання армійських підрозділів через страх домінування півночі. Воно не вдалося, проте підштовхнуло північних політиків оголосити незалежність. 

Британський посол прекрасно розумів причини повстання. Пишучи про принцип примусового розділення вихідців із півдня та півночі, він відзначав: 

Відтоді боротьба між досить штучно сконструйованими ідентичностями «суданців-арабів» з півночі та «суданців-африканців» триває майже безперервно. Бере в ньому участь й низка іноземних гравців — Радянський Союз, Західна Німеччина, Ізраїль. 

Насправді відмінності між ними не такі вже і значні, та і взагалі серед населення півночі є люди з темнішою шкірою, ніж на півдні. На півдні мешкає також і багато мусульман. Проте, як пише антропологиня Сондра Гейл, унаслідок 40 років війни штучні розломи між півднем та північчю стали реальними.

Завершилася це епопея тим, що Південний Судан завдяки лобізму США став незалежною державою та членом ООН, а значить і повноправним членом міжнародного співтовариства. З 2011 року Південний Судан — наймолодша країна світу. Попри підтримку західних країн громадянська війна між державою та низкою повстанських організацій продовжилася і в Південному Судані. Вона триває і досі, хоч інтенсивність боїв суттєво зменшилася після 2020 року. 

Держсекретар Великої Британії з питань міжнародного розвитку Рорі Стюарт так описував ситуацію в новоствореній країні: «Мене непокоїло, що уряд Південного Судану попросив про допомогу у відбудові того ж будинку, який США профінансувало у 2005 році, і який у 2013 році південносуданські опозиційні сили розграбували та понівечили. Японці відбудували його у 2014 році, а урядові сили — знищили до фундаменту у 2016 році».

Проте виділення Південного Судану в окрему державу не припинило війну в Судані. Навпаки — відкриття іншого фронту в країні якраз заважало авторитарному правителю Омару аль-Баширу вести війну на півдні. Йдеться про Дарфур. 

«Дар» арабською означає «домівка». Фур — найбільша етнічна група, яка мешкає у цьому  регіоні, але не єдина. Регіон розташований на заході Судану. Його жителі, так само як і мешканці Південного Судану, вважали, що владна еліта з півночі Судану несправедливо ставиться до них та економічно експлуатує. 

Конфлікт у Дарфурі розпочався також не вчора. Ще у шістдесятих роках, після проголошення незалежності, виникли політичні групи, які виступали проти привілейованої позиції етнічно-класової групи «джеллаба». Ідеться про вихідців із північного Судану, басейнів його головних річок. Протягом ХІХ століття ці люди займалися торгівлею рабами, яких набирали зокрема і в Дарфурі. 

Після здобуття Суданом незалежності, джеллаба користувались коштами, спрямованими на розвиток регіону. Так сталося через те, що етнічно споріднені з джеллаба араби з півночі Судану сконцентрували у своїх руках владу в місцевих органах влади Дарфуру. 

Історик Рекс Шон О’Фехі так описав цю систему: «Коли я вперше поїхав у Дарфур у 1969 році, я швидко зрозумів, що маю справу з квазіколоніальною адміністрацією. Там були анклави вихідців з півночі Судану: офіцерський клуб, клуб держслужбовців, усюди мундири кольору хакі, чудовий кінотеатр просто неба, що належав грекам. Один губернатор, вибачаючись, передав мене під опіку свого заступника, оскільки сам мав їхати у відпустку — полювати на лисиць у Дорсетширі (сільський регіон в Англії, відомий як одне з найкращих місць для полювання на лисиць — ред.)».

У 1981 році руху фурів вдалося домогтися того, що на посаду очільника регіону вперше за 60 років було призначено вихідця з цієї групи. Це призвело до поляризації: фури почали активніше протиставляти себе представникам етнічності загава (араби-кочівники) і навпаки. 

Окрім того, у Судані почали погіршуватися екологічні умови. Через засуху у Дарфур почали прибувати мігранти з інших регіонів, проте фури, які здебільшого були осілими фермерами, не хотіли передавати їм доступ до землі та води. Зрештою, всередині вісімдесятих конфлікт став набувати обрисів збройного. 

Ці події описував суданський антрополог Шаріф Харір: «Перебуваючи під таким тиском, фурці вирішили діяти. Вони масово підпалювали пасовища, щоб змусити арабів переселитися на інші, і намагалися перекрити доступ до джерел води. Коли араби крали їхню худобу, фури вчиняли так само у відповідь. Араби почали відплату: підпалювали села і ферми фур, корчували дерева у фруктових садах, нищили фермерське обладнання, наприклад насоси, плуги та вантажівки».

Згодом конфлікт еволюціонував. Якщо початково у його центрі були ресурси, то у результаті боротьба точилася на основі ідентичностей та ідеологій.

Воно використовується для позначення арабський збройних загонів, які атакують фурів. 

У 1989 році конфлікт вдалося зупинити на неурядовому рівні, зокрема завдяки низці круглих столів. Безпосереднє насилля стало менш інтенсивним, але протистояння не зникло. На початку XXI сторіччя Друга Суданська громадянська війна сповільнилася. Вашингтон сподівався, що в Судані нарешті завершиться війна. Тим часом у Дарфурі знову ставало гаряче. 

Важко назвати одну подію, з якої розпочалася війна. Часто вказують на те, що у 2002 році фурські збройні угрупування здійснили низку атак на казарми Збройних сил Судану. Водночас це сильно спрощує картину протистояння, яке ніколи повноцінно не завершувалось. 

До того ж збройний конфлікт, який розпочався у 2002 році, не був суто етнічним. Скоріше, він розпочався унаслідок протистояння між населенням Дарфуру та авторитарним режимом аль-Башира. Низка арабських племен відмовилися ставати на сторону держави, а деякі взагалі об’єдналися з фурами. 

Аби подавити дарфурський спротив, режим став посилювати джанджавідські угрупування. Туди набирали «в’язнів, колишніх членів Ісламського легіону (спонсороване Муамаром Каддафі ісламістське угрупування — ред.), колишніх військових, ансарів (послідовники Мухамеда Ахмада — ред.), злочинців і безземельних кочівників із Північного Дарфуру». 

У жовтні 2002 року джанджавіди почали великий наступ на фурські громади. У результаті між державою, посиленою джанджавідами та фурськими повстанцями, розгорнулася війна на 12 років. Ця війна мала геноцидний характер. 

«Тітку поранило уламком від бомби з “Антонова” (Суданська військова авіація використовувала радянські літаки “Ан-26” як бомбардувальники — ред.). Трьох інших людей вбило відразу, але вона вижила. [...] Їхні тіла розірвало, багато частин тіла так і лишились звисати з гілок дерева». 

Це спогади кількох фурів, які були свідками тих подій.

Досі не встановлена загальна кількість загиблих як безпосередньо від насилля, так і внаслідок голоду та хвороб. Проте рахунок йде на сотні тисяч людей. 

Авіація Судану використовує вироблені в Українській РСР літаки. Були періоди коли Кремль підтримував гарні відносини з країною та надавав зброю. Проте так відбувалося не завжди, що знову ж таки пов'язано з Єгиптом. 

Після революції 1952 року Радянський Союз почав надавати країні значну допомогу через антизахідну спрямованість нової влади. Проте поразка у Шестиденній війні проти Ізраїлю у 1967 році та смерть Насера у 1970 змінили ситуацію. Наступний лідер Єгипту Мухаммад Садат із підозрою ставився до СРСР. Його погляди поділяла значна частина військових, адже радянські «радники» слідкували за офіцерами та навіть вимагали розстрілу тих, кого обвинувачували у поразці 1967 року. 

У листі Президенту США Річарду Ніксону Садат писав: «Ми не в радянській сфері впливу, чи, якщо на те пішло, будь-чиїй». 

У Судані на той час існував досить дружній до СРСР режим Джафара Німейрі. Хоч він отримував зброю з СРСР, проте вів боротьбу проти Комуністичної партії Судану. У 1969 році Німейрі відвідав СРСР і запропонував підтримувати гарні відносини попри це. Суданський лідер не знав, що КДБ вважало суданських комуністів надзвичайно надійними. Після трансформації зовнішньої політики Єгипту Кремль мав відігратися. У 1971 році група суданських військових і комуністів спробувала захопити владу, але зазнала поразки. Це погіршило відносини з Москвою.

Повноцінно вони відновилися лише після приходу аль-Башира до влади у дев’яностих. Після переїзду Путіна з ФСБ у Кремль відносили досягли небачених раніше масштабів, адже Росія підтримувала війни Судану на півдні та в Дарфурі. Згідно з оцінкою Стокгольмського інституту дослідження проблем миру, з 2001 року РФ поставила в Судан зброї на понад 985 мільйонів доларів. За це Судан увійшов у невеликий клуб країн, які визнають тимчасово окупований Крим російським. Окрім того, Судан був для Росії стартовим майданчиком для поширення впливу як в Африці, так і на Близькому Сході завдяки порту у Червоному морі.

Зрештою, аль-Башира підтримувала не лише РФ. За часів Януковича, регіонали також намагалися посилити постачання зброї в Судан під виглядом україно-суданського договору про «дослідження та використання космічного простору в мирних цілях». Його не ратифікували, проте все ж за 2010-2013 роки в Судан поставили українську зброю на суму 226 мільйонів доларів. Згідно з даними Стокгольмського інституту, у 2010 році вони встановили рекорд: продали близько 190 танків, через що перегнали по вартості поставок Росію, КНР і Білорусь разом взятих. 

У 2013 році війна вчергове посилилася, тому режим аль-Башира вирішив інституціалізувати джанджавідів, перетворивши їх у Сили швидкого реагування. Відтоді ця збройна група, незалежна від армії, існує як окрема політична сила. Її очолює Мохамед Дагало, відомий за прізвиськом Хемедті. Він і його підрозділ безпосередньо брали участь у воєнних злочинах у Дарфурі. 

Як пояснює у коментарі Свідомим випускниця Оксфорду та засновниця аналітичного центру «Confluence Advisory» Хлуд Хеїр, за цей час Хемедті розбудував власний політичний проєкт. 

«Він хоче скопіювати ту державну модель, яка лежить в основі Об’єднаних Арабських Еміратів — монархії з потужною економікою та великим видобувним сектором. Після незалежності півдня Судан втратив значну частину своїх нафтогазових запасів. Тому акцент перемістився на видобування золота. Видобування цього ресурсу більш децентралізоване, тому недержавні актори краще за державу дають раду. А саме — Хемедті та його партнер Євгєній Прігожин», — каже Хлуд Хеїр.

Раніше «Свідомі» вже розповідали про те, як власник ПВК «Вагнер» видобуває золото в цій країні.

Бізнес на золоті — не єдине, що об’єднує Прігожина та Хемедті. Соціальний склад джанджавідів дещо нагадує бойовиків ПВК «Вагнер». Їхні методи ведення війни не надто відрізняються, зокрема через те, що з 2017 року вагнерівці проводили навчання для Сил швидкого реагування.

У 2019 році в Судані відбувся державний переворот. Армія позбавила Омара аль-Башира влади, яку той мав протягом 30 років. Цьому передували затяжні протести у столиці. Політичний клімат для Росії погіршився: проєкт зі створення військової бази для російського флоту призупинено.

Після арешту аль-Башира та його союзників військові сформували Перехідну військову раду. Водночас протести не припинялися: суданці не заради того виходили на протести, аби замінити диктатора на військову хунту. Сили швидкого реагування розігнали протестувальників, вбивши понад 100 людей. Зрештою військові погодилися на те, аби розділити владу з цивільними. Так сформували Перехідну суверенну раду та визначили терміни демократичних трансформацій політичного устрою країни. 

Проте цей план не виконали: у 2021 році відбувся ще один державний переворот. Цього разу військові арештовували представників цивільної влади, зокрема прем’єр-міністра Абдалла Хамдока. Згодом його відпустили та навіть поновили на посаді, але Хамдок сам подав у відставку, адже не хотів пов’язувати своє ім’я з режимом військових. Перехідна суверенна рада й досі існує, проте після перевороту 2021 року стала більш підконтрольною військовим.

На літо 2023 року були заплановані вибори. Члени Перехідної суверенної ради не мають права балотуватися. Водночас головнокомандувач армії Абдель аль-Бурхан і Хемедті не планували відмовлятися від влади. Щобільше — у Бурхана, так само як й у Хемедті, був власний політичний проєкт. Якщо лідер джанджавідів орієнтується на ОАЕ та монархізм, то Бурхан співпрацює з Єгиптом і просуває політичний іслам. 

Аналітикиня Хеїр вважає, що конфлікт між двома групами був очевидний довгий час. «Навіть коли вони разом організували переворот 2021 року, Хемедті вже демонстрував політичну окремішність — довгий час не висловлювався на підтримку перевороту, а потім виступив обережно», — каже вона. 

Тому між Бурханом та Хемедті розпочалась війна. «Політичні зміни в країні після падіння режиму аль-Башира зайшли в глухий кут», — пояснює Хеїр. І додає:

У нинішньому конфлікті не треба бачити таємні ігри іноземних держав. Допомогу від тих чи інших сил можуть отримувати обидві сторони, але вона не є вирішальною. Як демонструє історія Судану, у цих політичних гравців є достатньо причин боятися та ненавидіти один одного і без зовнішнього втручання. Хоч Бурхан і намагався це приховати, проте його армія отримала допомогу від вагнерівців так само, як і джандавіди. 

Водночас «Вагнер» має стратегічний інтерес у формуванні сил Хемедті. Найбільше влади він має на заході країни, у Дарфурі. Цей регіон межує з Чадом, країною де існує повстанське угрупування «Фронт за зміни та згоду в Чаді». Ця група отримувала допомогу від ПВК. На початку 2023 року вагнерівці продовжували тренувати інші групи. 

«Тому доступ до судансько-чадського кордону може бути досить цінним для ПВК», — пояснює Хеїр. 

Тим більше, що Хемедті вже демонстрував свою корисність для Кремля на іншому кордоні — з підконтрольною Москві Центрально-Африканською Республікою. У січні 2023 року він заблокував кордон, аби завадити повстанцями скинути режим у ЦАР. Тож якщо росіянам із часом вдасться досягти встановлення лояльного режиму у Нігері та Чаді, Кремль отримає в Африці пояс дружніх до себе держав — від Малі до заходу Судану. 

Розглядаючи ці міжнароднополітичні схеми не варто забувати про цивільних у Судані, адже вони потерпають найбільше від поточної війни. З одного боку, багато суданців мріють побачити загибель Сил швидкого реагування, які відповідальні за злочини в Дарфурі. З іншого, ціна такого результату може бути зависокою: чергова громадянська війна та подальша консолідація влади в руках військових. Ні те, ні інше не сприяє розбудові демократії в країні, яка протягом останніх 60 років перебуває в стані перманентної війни.

Ця війна іде вже котрий місяць. Сполучені Штати та Саудівська Аравія, а також східноафриканський Міжурядовий орган із розвитку проводять медіації між армією та джанджавідами, проте не зрозуміло, яким може бути результат. Бурхан і Хемедті не зможуть залишатися в одній країні, адже між ними завжди буде так звана «безпекова дилема». 

Тож війна триває далі. Для Росії ця ситуація є позитивною, оскільки, навіть якщо переможе аль-Бурхан, Кремль знайде спільну мову з авторитарним лідером, який навряд матиме інших союзників. 

Хеїр не втрачає надію на можливість подальших демократичних перетворень. Попри війну суданське громадянське суспільство, яке спричинило революцію 2019 року, все ще у грі. Питання лише у тому, чи почують медіатори їхні голоси.