Як і з якою метою суверенні держави надають територіям та етнічним спільнотам право на автономію

За статутом Організації об’єднаних націй всі країни-підписанти статуту мають поважати право народів на самовизначення і принцип рівноправності націй і народів. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1976 року визначає, що «Усі народи мають право на самовизначення. Через це право вони вільно визначають свій політичний статус і вільно здійснюють свій економічний, соціальний і культурний розвиток». 

Народи реалізують своє право на самовизначення у різному форматі. Це утворення суверенної незалежної держави, добровільне об’єднання з іншими народами в рамках однієї держави та утворення автономії всередині суверенної держави.

Що таке «автономія» та як нації й народи використовують цю форму для самовизначення — розповідаємо у матеріалі.

Прослухати матеріал

Єдиного визначення автономії як територіальної одиниці у політико-правовому полі немає. Кожна держава, яка вирішує надати певній групі чи території у своєму складі автономію, визначає це поняття у своєму законодавстві самостійно, виходячи з переліку прав, які надає підпорядкованому суб’єкту. 

Види автономій теж бувають різні. Територіальні автономії утворюють тоді, коли певній частині держави центральна влада надає ширші повноваження самоврядування, у порівнянні з іншими частинами. 

Територіальні автономії розділяють на політичні та адміністративні. Вони різняться між собою правовою регламентацією положень про автономію та обсягом повноважень. Політичні автономії досить часто мають власні конституції, адміністративні статути. Органи влади політичних автономій можуть мати право на законодавчі повноваження, органи адміністративних автономій є виконавцями права держави, яка володіє територіальною автономією.

Екстериторіальні автономії надаються представникам окремих етносів для самостійної культурної організації життя. Найчастіше такі автономії називають національними, національно-культурними або культурними.

Екстериторіальні автономії поділяються на персональні і корпоративні. Персональну або національно-персональну автономію держава надає тим народам і етносам, які не проживають компактно, але не відносять себе до переважаючого етносу у цій державі. Етнос, який отримав персональну автономію, найчастіше отримує право на утворення спілок для збереження власної культури і звичаїв, право на представництво своїх інтересів перед державними органами, право на балотування до органів самоврядування та центральної влади.

У 1918 році Українська Народна Республіка надала національно-персональну автономію євреям, полякам та росіянам, які проживали на території УНР.  За цим законом, громадяни УНР, які відносили себе до іншої нації, мали право створювати національні союзи, представляти свої інтереси в органах місцевого та центрального самоврядування, а також мати окремий бюджет на розвиток своїх громад, який вони могли поповнювати коштом оподаткування членів національних союзів і встановлення для них відповідних позик з бюджету УНР.

Корпоративна автономія надається етносам, які проживають компактно на певній території. Вона характеризується широкою гамою правових повноважень, які держава надає автономії. Представники автономії отримують право утворювати власні органи самоврядування, вести фінансування і керувати податками на території автономії, мають повну свободу у розв'язанні питань розвитку культури та мови етносу.

Олена Палько, професорка і доцентка кафедри історії Східної Європи університету Базеля, говорить що захист прав національних спільнот досі залишається основним принципом для сучасної демократії. Надання автономії спільноті, яка має запит на це, є однією з варіацій такого захисту.

«З одного боку, територіальна автономія може бути способом центрального уряду зберегти територіальну цілісність унітарної держави, визнаючи при цьому права етнічних спільнот на самоврядування та захист їхньої мови у певних адміністративних межах», — пояснює Олена Палько у коментарі Свідомим і додає

Національно-культурна автономія, пояснює доцентка, є персональною, і права захисту національних інтересів залишаються за окремими індивідами, а не територією, на якій вони проживають. Національно-культурна автономія розглядається як елемент громадянського суспільства.

В Україні є автономія в адміністративному складі — Автономна Республіка Крим. Конституція України не окреслює тип автономії АРК, лише визначає що автономна республіка є

За 137 і 138 статтями Конституції України, Автономна Республіка Крим самостійно визначає політику у таких сферах, як забезпечення прав і свобод громадян, функціонування і розвитку державної та національних мов і культур в Автономній Республіці Крим, розроблення програм повернення депортованих народів, сільське господарство, риболовля, діяльність бібліотек і музеїв, містобудування тощо. Автономна Республіка Крим має свою Конституцію, ухвалену Верховною Радою України у 1998 році. 

Детальніше про автономію Криму та її положення і потенційні зміни до них читайте в інтерв’ю Свідомих «Як держава опікуватиметься збереженням і розвитком української нації, так вона має опікуватися і кримськотатарським корінним народом» з Рефатом Чубаровим.

15 квітня 2014 року Верховна Рада України визнала Автономну Республіку Крим тимчасово окупованою Російською Федерацією територією з 20 лютого 2014 року.

Унітарні держави утворюють автономії, щоб надати певним територіям та етносам право в першу чергу на самоврядування та самовизначення. Держави право на автономії надають індивідуально, залежно від потреб і домовленостей з тією частиною, яка просить автономію. 

Португалія — це унітарна держава, яка в складі має два автономних регіони — Азорський та Мадейрський. За статтею 225 конституції країни, обидва регіони є політико-адміністративними та «базуються на його географічних, економічних, соціальних і культурних характеристиках і історичні автономні прагнення населення островів». 

Мадейрський автономний регіон отримав свій статус у 1976 році — після бунту місцевої влади проти центрального уряду. На Мадейрі боялись захоплення влади у Португалії комуністичною партією, тому повстали проти влади і намагались встановити право-центричний режим на архіпелазі. 

Мадейра має власний політичний та адміністративний статут і власний уряд. Гілками влади є регіональний уряд і парламент — законодавчі збори. Їх обирають на загальних виборах. Португалія має свого представника у регіоні, який слідкує за виконанням закону країни на території автономії та має право ветувати регіональні укази, якщо вони порушують Конституцію Португалії. Права автономії поширюються тільки на територію архіпелагу, тому Мадейра — це територіальна автономія.

Архіпелаг Мадейрських островів відкрили португальські мореплавці під керівництвом Жоао Гонсалвеша Зарко у 1418 році.  У 1425 році Португалія колонізувала архіпелаг Мадейра, і піддані монархії стали переселятись на острови. Також на острів переселяли в’язнів.

З моменту відкриття європейцями, архіпелаг двічі відбивали у Португалії та окуповували: Іспанія у 1582, та Британська імперія у 1801 році під час наполеонівських війн. У 1828 році Португалія повернула Мадейру під свій контроль. Понині Мадейра залишається під владою Португалії.

Економіст Лісабонського університету Мігель Пінто-Коррейя вважає, що автономія архіпелагу Мадейра в першу чергу направлена на економіку регіону. Уряд автономії самостійно вирішує інфраструктурну й податкову сфери архіпелагу та бюджет. Засади автономії, надані Мадейрі Португалією, мають і негативний ефект: потреби архіпелагу розглядають в індивідуальному порядку, влада Португалії не завжди має юрисдикцію впливу на політику уряду Мадейри, наприклад у тих же питаннях податків на архіпелазі.

У Фінляндії — ще одній унітарній країні Євросоюзу — є автономний регіон — Аландські острови. За конституцією країни, острови мають спеціальний статус і власне самоврядування, згідно з актом про автономію Аланду. За цим актом, Аланд — це автономна територія Фінляндії, яка має власний парламент та уряд. Аландські острови мають право вирішувати торгівлю на території автономії, податки, дозволи на будівництво, захист довкілля, риболовлю, медицину та освіту, право на роботу для іноземців. Наприклад, за статтею 24, громадяни Фінляндії, Ісландії, Норвегії, Швеції чи Данії можуть працювати на посаді офіційної особи Аландських островів або муніципалітету на Аландських островах.

За статтями 19 і 20 акту про автономію, Міністерство юстиції Фінляндії та Вищий суд розглядають кожен акт парламенту Аландських островів на узгодження з конституцією країни. Президент Фінляндії має право ветувати акти парламенту островів.

Аландські острови також є демілітаризованою зоною. Це означає, що в регіоні немає жодної військової присутності та військових баз. За статтею 12 акту про автономію, мешканці Аландських островів, які бажають взяти участь у військовій службі, мають спершу отримати дозвіл від органів самоврядування автономії.

Аландські острови приєднала до територій великого князівства Фінляндське Російської Імперії, після анексії великого князівства Фінляндії у 1809 році від Швеції. До цього це була частина Швеції. Після проголошення незалежності Фінляндії у 1917 році, жителі островів висловили бажання повернутися під владу Швеції, та Фінляндія відмовила їм у цьому, але у 1920 році надала регіону автономію. Аландські острови відмовилися її приймати.

У 1921 році Ліга Націй прийняла рішення, що Аландські острови залишаться у складі Фінляндії, лише за умови «збереження шведської культури, мови, місцевих звичаїв та системи самоврядування». Прийнята роком раніше автономія Аландських островів була закріплена рішенням Ліги Націй про врядування над регіоном. 

Більшість жителів Аландських островів — шведи за походженням. За даними ООН, 86% жителів Аландських островів розмовляють шведською. Стаття 36 акту про автономію визначає шведську як офіційну мову островів: це мова освіти та установ органів самоврядування і офіційних документів.

Пертті Йонніємі, доктор політологічних наук університету Східної Фінляндії, вважає, що

За його словами, культурні права, які отримали жителі островів, дали можливість розширити їх для всієї шведської спільноти у країні, і це сприяло зменшенню конфліктів всередині країни. 

Головна мета для будь-якої держави в утворенні автономії — це надання права спільнотам на формування власної культурної та  етнічної політики при збереженні цієї спільноти та території, на якій вони проживають, частиною країни. 

У досягненні цієї мети національно-культурна автономія має низку переваг перед територіальною автономією, вважає доктор політичних наук, професор Одеського державного університету імені Мечникова Костянтин Вітман. Національно-культурна автономія персонального типу «дає право спільнотам та етносам самостійно розв'язати питання розвитку культури та мови». Також національно-культурна автономія «не дискримінує етноспільноти за принципом розселення» та, на відміну від територіальної автономії, не вимагає компактного проживання меншин у тому чи іншому регіоні.

Олена Бориславська, професорка кафедри конституційного права Львівського національного університету імені Франка, вважає що автономія дає можливість запобігти появі внутрішнім конфліктам у країні.

Олена Палько, пояснює у коментарі Свідомим, що національно-культурна автономія є кращим варіантом для захисту прав етнічних спільнот.

«Успіх такої автономії залежить від ступеня розвитку демократичних процедур, а також очікувань певних спільнот щодо їхнього статусу в межах унітарних держав (забезпечення культурних прав часто розглядається лише як перший крок у захисті національних прав, що поступово може призвести до їх політизації; часто неможливо виокремити культурні інтереси з усього масиву соціально-економічних, політичних і гуманітарних потреб певних спільнот», — підсумовує Олена Палько. 

Національно-культурна автономія відображає різноманітність культур, мов та ідентичностей у межах держави, забезпечує їм можливість вільного розвитку без втрати зв'язку з центром влади. Це сприяє мирному співіснуванню, запобігає конфліктам і нестабільності, сприяє ефективному управлінню та розвитку регіонів, відповідаючи принципам демократії та рівноправ'я. Ця автономія сприяє розвитку плюралістичного суспільства та забезпечуючи стабільність країни в цілому.