Від мітингів за європейські цінності до протестів проти російської агресії — за що виходили люди на Євромайдан у південних містах?

Протести під час Революції гідності тривали в усіх містах країни: у Львові, Тернополі, Черкасах, Дніпрі, Донецьку, Харкові, Києві. Відбувались вони і в південних містах України, як-от Запоріжжя, Херсон, Миколаїв, Одеса. 

Та в цих містах протести із солідарності з європейським курсом країни та проти побиття студентів у Києві в ніч на 30 листопада швидко переросли в дещо інше. Люди виходили не тільки за євроінтеграцію, а й за цілісність України як держави, за свою приналежність до неї, а потім — і проти російської агресії в Криму й у Донецькій та Луганській областях, і проти сепаратизму.

Свідомі поговорили з учасниками протестів в Одесі та Миколаєві про Революцію гідності у південних містах.

Послухати матеріал:

Протести в Одесі почались як реакція на події в Києві. Коли 21 листопада 2013 року ввечері студенти вийшли проти призупинення переговорів про асоціацію України з Євросоюзом тодішньою владою Віктора Януковича, в Одесі теж відреагували на ці події — і вийшли на протест. Та як для міста-мільйонника, людей вийшло зовсім небагато. Їх об’єднувало те, що вони вже довгий час були проукраїнськими активістами.

Наталія Михайленко, активістка Євромайдану, організаторка маршу у вишиванках в Одесі й ексдиректорка Одеського обласного центру патріотичного виховання та організації дозвілля дітей і молоді, розповідає про початок Євромайдану в Одесі.

«Ми починали збиратись біля Дюка (пам'ятник Дюку де Рішельє на Приморському бульварі — ред.). Це були переважно проукраїнські активні люди: Віталій Устименко (один зі співзасновників Автомайдану, військовослужбовець ЗСУ — ред.), Олексій Чорний (керівник дитячої освітньої громадської організації «Експедиція», військовослужбовець ЗСУ — ред.), Олександр Остапенко (доцент Одеського політехнічного університету — ред.). І перше, чим відрізнявся наш Майдан від київського, — ми одразу поставили намети», — говорить Наталія про учасників одеського Євромайдану та його основні активності. 

На перший протест вийшло близько трьох сотень людей. Наталія Михайленко говорить, що спочатку акції відбувались у певний час, переважно о 18 годині кожного дня. Так протести набирали регулярності, і люди могли орієнтуватись, коли зібратись. Та вже вночі з 24 на 25 листопада міліція розігнала протестувальників і знищила наметове містечко. Тисячі одеситів продовжили виходити на протести пізніше, у січні 2014 року.

Побиття протестувальників одеського Євромайдану пройшло непомітним у Києві та інших містах Заходу й Центру України. А саме тут тодішня влада випробувала методику розгонів протестувальників, яку в Києві випробує через шість днів — 30 листопада 2013 року.

В Одесі бурхливо відреагували на побиття протестувальників у Києві вранці 30 листопада, і вже вдень зібрався мітинг біля Дюка на бульварі. З того моменту протести за асоціацію з Євросоюзом трансформувались у повноцінну Революцію гідності. Першочергово тому, що до протестів долучались люди з відмінними від основних активістів одеського Євромайдану поглядами.

«Не всі мої друзі підтримували Майдан спочатку. Вони пояснювали це тим, що не хочуть Європу, вони хочуть самостійну, незалежну Україну, подалі від Москви, але окремо, тому вони проти. А я їм казала: “Вибачте, зараз такі реалії, що ми маємо обирати: чи Таможений Союз (економічний союз Росії, Білорусі, Казахстану, Киргизстану, Вірменії — ред.) — жахіття, як Радянський Союз — чи Європейський Союз. Та побиття студентів змінило все», — говорить Наталія Михайленко про настрої протестувальників в Одесі. 

Далі події в Одесі в рамках Революції тільки набирали обертів. Наталія Михайленко розповідає, що в січні активісти блокували бази внутрішніх військ та «Беркуту» (колишній спецпідрозділ МВС України — ред.). Це робили також ультрас місцевого клубу «Чорноморець». 

Футбольні фанати відігравали важливу роль у Революції гідності загалом, а в південних містах — ледь не найважливішу. Саме ультрас виступали на акціях проти сепаратизму та анексії Росією Криму, а також формували самооборонні угруповання від міліції і протестувальників «Антимайдану».

Рух «Антимайдан» утворили противники Євромайдану в багатьох містах України. Вони виходили спочатку за антиєвропейський рух і за Віктора Януковича. Потім рух переріс у проросійський.

22 січня 2014 року, у День Соборності України, в Одесі відбулась одна з наймасштабніших акцій підтримки Євромайдану. Наталія Михайленко, як одна з організаторів ходи на Потьомкінських сходах, розповідає, що люди вийшли на акцію в Одесі після звісток про смерті Сергія Нігояна, Юрія Вербицького та Михайла Жизневського в Києві.

«Акція мала бути аполітичною. Ми хотіли утворити великий синьо-жовтий ланцюг. Та люди, в мороз і вітер, прийшли масово. Вони скандували: “Януковича геть”, “Схід і Захід разом”, інші лозунги. Тоді зрозуміла, що ми обов'язково переможемо», — говорить вона про ту акцію. 

Після втечі Віктора Януковича до Росії в лютому 2014 року навесні одесити вже виходили на акції проти анексії Криму та війни в Донецькій і Луганській областях, яку розпочала Росія. 

«Відчуття радості не було в лютому, тому що вже потихеньку починаються новини з Криму. “Беркут” тікає — теж у Крим. Це було важко», — розповідає Наталія про події в кінці лютого, коли фактично завершилась Революція гідності в Києві. 

В Одесі Євромайдан має іншу чітку дату завершення — 2 травня 2014 року. Пожежа в Будинку профспілок призвела до загибелі 47 осіб, четверо загиблих залишаються зниклими безвісти. Слідство у справі досі триває. 

У той день ультрас одеського «Чорноморця» та харківського «Металіста» планували провести марш за єдність від вулиці Дерибасівської до стадіону «Чорноморець». Куликове поле, де й розташований Будинок профспілок, а у 2014 році там було наметове містечко протестувальників руху «Антимайдан», досить далеко від локації запланованого маршу.    

Та 2 травня «антимайданівці» вирішили «запобігти» маршу ультрас, і тому завчасно вирушили з наметового містечка в центр міста. Там після 15 години дві групи протестувальників зіткнулись між собою на розі вулиць Катерининської (зараз — вулиця Європейська — ред.) та Дерибасівської. Далі протестувальники з обох сторін атакували один одного на Грецькій площі та на провулку віцеадмірала Жукова. На розі провулка та вулиці Дерибасівської проросійський учасник «Антимайдану» Віталій Будько застрелив з автомата активіста Євромайдану Ігоря Іванова. 

Цей момент став вирішальним у тому зіткненні. Після вбивства Іванова сутички переросли у протистояння між групами, і ввечері ультрас «Чорноморця» й «Металіста» та протестувальники Євромайдану змогли відтіснити «антимайданівців» з центру міста назад до Куликового поля. «Антимайданівці» зайняли Будинок профспілок і вирішили використати його для оборони від проукраїнських активістів. 

Обидві сторони використовували пляшки із займистою речовиною, або так звані коктейлі Молотова, для атак на другу сторону. Через те, що слідство досі триває, неможливо встановити, що спричинило таку масовану пожежу в Будинку профспілок. За попередніми даними Держслужби з надзвичайних ситуацій в Одеській області, «антимайданівці» кидали з верхніх поверхів вниз коктейлі Молотова, і це могло стати причиною загоряння Будинку. 

Служба безпеки України, своєю чергою, заарештувала трьох громадян Росії 3 травня 2014 року. Їх звинуватили у провокаціях, які призвели до «зіткнень і масових жертв серед людей 2 травня в Одесі». Одного з них, Євгенія Мєфьодова, обміняли у 2019 році. Тоді з полону Україна повернула моряків, захоплених росіянами в Азовському морі у 2018 році.     

2 травня в Одесі сильно вплинуло на містян, говорить Наталія Михайленко.

«Російська пропаганда квітла тут. “Одесская Хатынь” (масове вбивство мирних жителів села Хатинь, зараз у Білорусі, військами СС у березні 1943 року шляхом підпалу та розстрілів — ред.), цю тему вони активно розповсюджували. Навіть мої знайомі звинувачували проукраїнських активістів у “вбивствах бідних людей”. Вибачте, це не бідні люди. Ці люди принесли нам війну в Україну», — розповідає вона про настрої серед одеситів після подій 2 травня.

Попри це, Наталія говорить, що місто встояло. Головне тепер — зібрати досвід активістів, щоб зрозуміти всі причини подій Революції гідності в Одесі. Навіть те саме 2 травня в місті проговорюють погано, через ведення слідчих дій також. Росія використовує це для своїх наративів.

«Я зробила презентацію і ходила з нею по школах. Розповідала курсантам Університету внутрішніх справ про Майдан. Молодь, люди мають бачити живу людину, яка брала участь у тих подіях. Це розбиває наративи про “вони там були за гроші”, і що 2 травня в Одесі “євромайданівці” палили людей краще ніж будь-що інше. Сподіваюсь ще, що справи Євромайдану будуть завершені, щоб всі знали чітко, що відбулось», — говорить Наталія про рефлексію подій Революції гідності. 

«Миколаїв підтримує ЄС» — з таким лозунгом люди виходили на протести Євромайдану ввечері 21 листопада 2013 року.  Через день міліція розігнала мітинг. Окружний суд у Миколаєві заборонив проведення масових акцій у місті до  7 січня 2014 року через причину «потенційної загрози для учасників мирних зборів у разі можливих сутичок представників різних політичних сил». 

У Миколаєві це не єдиний прецедент. Суди забороняли акції по всій Україні: в Одесі, Харкові, Чернігові, у Львові. У Києві Окружний адміністративний суд міста заборонив встановлювати намети, включно з пересувними.

Протестувальники миколаївського Євромайдану одразу подали оскарження рішення про заборону масових зібрань. Вони аргументували це тим, що загроза учасникам зборів йшла саме від міліції, а не від різних представників політичних сил.

Попри рішення суду, люди не стали чекати та продовжили виходити на протести в Миколаєві. Після розгону протестувальників міліцією на Майдан виходило близько 30 людей, повідомляли журналісти місцевого видання «Никвести» для «Радіо Свобода».

Катерина Романова, заступниця генерального директора з наукової роботи Музею Революції гідності, говорить, що люди в південних містах радше реагували на події в Києві ніж виходили за певні ідеї.

«Спочатку в Миколаєві дуже мало людей виходило в перші дні, десятки всього. Потім сотні. А вже в лютому почали долучатися тисячі. Коли люди побачили, як там жив Янукович у Межигір'ї, як взагалі жили депутати-регіонали, то з’явилось якесь прозріння: те, що їх обманювали, користувалися, і так люди ставали прихильнішими до проукраїнського руху», — пояснює вона зміни в настроях серед місцевих жителів у Миколаєві.

Рух «Антимайдану» з’явився в Миколаєві майже одразу з Євромайданом. «Антимайданівці» протестували біля будинку обласної державної адміністрації. Один з очільників руху — Юрій Барабашов, місцевий житель, який працював у комунальних структурах міста. Ще один організатор протестів — Дмитро Ніконов, ексдепутат Миколаївської міськради від Прогресивної соціалістичної партії України Наталії Вітренко (заборонена у 2022 році Верховним Судом за державну зраду її членів — ред.). Ці люди виступали проти ідей Євромайдану й агітували за проросійський курс України.     

Катерина Романова каже, що не можна говорити, скільки було саме ідейних учасників на протестах «Антимайдану» в Миколаєві, а скільки людей виходило за гроші.

«Були люди, які мали певну подвійну чи відверто російську ідентичність у південних регіонах. Вони могли підтримувати “Антимайдан”. Але точно сказати не можна, бо справи Євромайдану досі тягнуться в судах. Треба дивитись на факти, які нам доступні, і саме скільки людей виходило на протести Євромайдану, і як закінчились ці протести в тих містах», — пояснює вона. 

Свідомі вже розповідали про судовий процес щодо справ розстрілу протестувальників Євромайдану. 

У березні 2014 року, після анексії Криму Росією, протести «Антимайдану» в Миколаєві посилились. Дмитро Ніконов оголосив себе «народним мером», закликав до «федеративного устрою» в Україні й «виходу» Миколаєва зі складу країни.    

Революція гідності в Миколаєві завершилась 7 квітня 2014 року. У той день протестувальники Євромайдану розігнали наметове містечко у сквері біля пам’ятника десантникам. 

«Антимайданівці», які виступали за сепаратизм Миколаєва і «приєднання» до Росії, намагались захопити будинок обласної державної адміністрації. Тоді міліція оточила будинок та утримувала його від навали проросійських «протестувальників». Але арештів правоохоронці не проводили. 

Протестувальники Євромайдану під проводом активіста Олександра Янцена і звичайні жителі міста зібрались біля будинку мерії та вирушили до облради. Там вони змогли відтіснити «антимайданівців» назад до скверу та вимагали в них розібрати своє наметове містечко. Після того, як «антимайданівці» відмовились, жителі Миколаєва зробили це самі. О 23 годині 7 квітня наметове містечко розібрали. 

«Це трагічні події, — говорить Катерина Романова, — та в Миколаєві вони стали підсумком Євромайдану. Так миколаївці усунули загрозу для міста від проросійських протестувальників і Росії загалом».  

Олександр Янцен загинув у перші дні повномасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року.  

Дмитра Ніконова заарештувала Служба безпеки України у 2014 році за посягання на територіальну цілісність України. 

Юрій Барабашов після розгону «Антимайдану» в Миколаєві втік до тимчасово окупованого Луганська. Там став одним із «міліціянтів» так званої «лнр». Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року колаборував із російськими військами та тимчасово був гауляйтером окупованої Снігурівки в Миколаївській області. Після звільнення правобережної частини Херсонської області в листопаді 2022 року втік назад до Росії. СБУ оголосила йому підозру за колабораційну діяльність.

Заступниця генерального директора з наукової роботи Музею Революції гідності Катерина Романова говорить, що Євромайдан як явище в регіонах країни досить мало досліджений. 

«Це непроста тема, тому що київський Майдан насправді ще досліджувати й досліджувати. Виходить так, що коли почалася вже фактично гібридна агресія, АТО, ООС, то це все певною мірою відвернуло від себе й увагу дослідників. Ще потрібен був час для осмислення подій Майдану, а тут почалася війна. Сам київський Майдан ще треба глибше дослідити — з погляду самоорганізації, зв’язків», — говорить вона про дослідження Революції гідності як явища.

Зараз Музей Революції гідності більше накопичує матеріал про протести в Києві та регіонах ніж аналізує його, говорить дослідниця. Українські історики мають багато проблем із цим. Частина активістів у війську, тому вони не можуть свідчити, адже одного інтерв’ю не достатньо. Уточнення, повторення — це необхідні для збору доказів і свідчень процеси.

Для того, щоб зрозуміти відмінності між протестами Євромайдану в південних містах, потрібно визначити спільні риси. Катерина Романова говорить, що спочатку люди виходили на мітинги проти відмови підписання асоціації з Європейським Союзом.

«В Одесі, Миколаєві, Херсоні це було поштовхом для протестів. Та було розуміння, що Україна часів Януковича просто летить у прірву, йде повне беззаконня, власне насаджування оцих російських наративів, і люди розуміли, що, по суті, або Європа, або Росія, і це усвідомлювали всі учасники тих Майданів, які вийшли», — говорить дослідниця про основні мотиви протестувальників Революції гідності в регіонах.

Та антиросійські протести в південних регіонах були сильніші ніж будь-де, тому що росіяни прямо намагались розхитати ситуацію в цих містах. Вони приїжджали на протести «Антимайдану» в Херсон, Миколаїв та Одесу. За словами Катерини Романової, активісти Революції гідності в Херсоні розповідали «про автобуси з номерами Бєлгорода, Ростова, на яких приїжджали росіяни до міста». 

У Херсоні самооборона Євромайдану патрулювала місто весною, щоб виявити сепаратистів та росіян після окупації Криму в березні 2014 року. Поява українських військових у Херсонській області, які йшли на захист південних регіонів від російської армії в Криму, трохи заспокоїла ситуацію в місті, підтверджує дослідниця.

Якщо Революція гідності завершилась у Києві 22 лютого 2014 року, то в південних містах протести тільки наростали. У Миколаєві у квітні проукраїнські протестувальники розігнали «Антимайдан». 

«У лютому 2014 року протестувальники почали брати під контроль будівлі обласних державних адміністрацій у своїх містах. Найбільш спокійною ситуація була в Запоріжжі, в Одесі — навпаки. Події 2 травня в Одесі хоч і стали для міста шоковою травмою, але змусили одеситів дати відповідь на запитання: “Хто ми?”», — розповідає Катерина Романова про весняні мітинги в південних містах у 2014 році.

Це й була основна відмінність протестів у південних регіонах України. Люди в південних містах швидко визначались із власною ідентичністю або мусили її виразити своєю активною діяльністю.

Але цим фактором стала війна Росії проти України, а не початкові протести Євромайдану. У соцопитуванні від 2018 року для Музею Революції гідності більш ніж половина респондентів у південних регіонах відповідала, що Революція гідності була позитивним явищем, і вони не шкодують про те, що брали в ній участь.

«Україну об'єднали не європейські цінності Євросоюзу, а загроза. Бо війна — це завжди загроза. Українці нарешті відчули себе громадянами України і саме те, що вони живуть в Україні, на цій землі», — підсумовує Катерина Романова головний наслідок Революції гідності у південних містах.