Спадок Довженка: як розвивається українська кіностудія

Щоб пройти шляхом Олександра Довженка, можливо достатньо подивитись його основні фільми — «Земля» та «Щорс». Або прочитати його знакові твори — «Зачарована Десна» та «Україна в огні». Коли ми думаємо про Довженка, ми бачимо вже усталеного режисера та письменника, майже радянського пропагандиста.

Його одеський період залишається у тіні його насичених періодів роботи у Києві та Москві. Але саме в Одесі Довженко став зіркою кіно. Він знімав фільми, які хотів, а не ті, які вимагала від нього радянська влада. Одеський період не був розквітом Олександра Довженка як режисера, але він змінив Довженка як людину. 

У репортажі розповідаємо про роботу та життя Олександра Довженка в Одесі, й те, який відбиток залишив ранній період його творчості у місті й на кіностудії. 

Прослухати матеріал:

Залитий сонцем Французький бульвар набагато тихіший, ніж жваві центральні вулиці Одеси — Дерибасівська і Ланжеронська. До моря тут рукою сягнути, і його чути — морські хвилі перебивають звуки машин і трамваю. Саме тут розташована й Одеська кіностудія.

Майже сто років тому по бульвару до кіностудії так само йшов і Олександр Довженко. Тоді ще маловідомий ілюстратор і графік, Довженко приїхав із Харкова до Одеси у 1926 році: його запросили працювати режисером на кіностудію з подачі Юрія Яновського. Яновський був редактором Першої кінофабрики Всеукраїнського фотокіноуправління (ВУФКУ) — це одна з перших назв Одеської кіностудії.

Довженко їхав до Одеси знімати свій перший фільм «Вася-реформатор». Для нього це була можливість показати себе, виразити в чомусь іншому. У Харкові Олександр Довженко пробував стати письменником, але безрезультатно. Його розповіді не дуже подобались місцевій публіці. Учасники Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ) не прийняли Довженка до свого кола. Але там він познайомився з Миколою Хвильовим, Павлом Тичиною та Юрієм Яновським.

Дружба з Яновським стала одним із ключових моментів у житті Довженка. 

«Юрій Яновський приїхав в Одесу, на кіностудію, працювати редактором. І перше, що він зробив — це пролобіював інтереси Олександра Довженка. Яновський взяв два сценарії — «Вася-реформатор» та «Ягідка кохання», — і запустив їх у роботу, заплативши своєму другові з грошей Одеської кіностудії. Таким чином підтримав Сашу Довженка, за ці гроші Довженко жив», — говорить Андрій Осіпов, керівник Одеської кіностудії.

Осіпов вивчає життєвий шлях і творчість Довженка вже понад рік. Частково з причини, що на кіностудії знімають байопік про Довженка. В його кабінеті є ціла полиця, присвячена книгам про Довженка, а на великій дошці розвішані фото учасників тих подій.

«Говорять, що Довженко ставився до зйомок трохи розхристано, був неуважним, можливо невпевненим. Чи справді це так?» — питаю в Андрія Осіпова про процес знімання «Васі-реформатора». Це дебютний фільм Довженка, і про нього багато написано, навіть більше, ніж про деякі інші фільми, зняті на Одеській кіностудії. 

Попри особисте незадоволення, Довженко продовжує знімати фільми на кіностудії ще три роки — до 1929. Разом із його наступними стрічками — «Ягідкою кохання» та «Сумкою дипкур’єра» — росте і впізнаваність Довженка. В Одесі він стає ледь не зіркою, як на ті часи.

«Всі, хто знімали кіно в Одесі в ті часи — ставали зірками, — говорить Осіпов. — Довженко отримав вплив на владу. Він жив у найкращих апартаментах, на нього западали жінки, він був допущений у вищий світ того часу».

Олександр Довженко вже був у шлюбі з Варварою Криловою, коли поїхав працювати до Одеси. Цей переїзд спричинив кризу у їхніх стосунках. Користуючись швидко набутим статусом знаменитості, він залицявся до інших жінок, і навіть мав короткий роман із балериною Ідою Пензо. Залицявся до Іди і Юрій Яновський. 

«Іда мала легкий характер і не хотіла обирати між ними. Їхнє кохання “на трьох” тривало пів року, і вже в кінці 1926 Довженко закохався в іншу жінку — Олену Чернову. А потім познайомився з акторкою Юлією Солнцевою, яка стала його другою дружиною», — так описує життя режисера між зйомками кіно Андрій Осіпов.

Юрій Яновський потім опише цю любовну історію між ним, Ідою Пензо та Олександром Довженком у своєму дебютному романі «Майстер корабля». 

Одеса, як і Харків, переживала культурний бум у двадцяті роки минулого століття. Тут розвивались різні театри та кабаре, сюди приїздили художники та письменники на роботу та на відпочинок. Кіностудія була одним із центрів притягнення митців до міста. 

«Ці метаморфози в середині 1920-х зробили Одесу другим, після Харкова, епіцентром українського й авангардного культурного життя. І Довженко був одним із його символів. Навіть не дуже укорінюючись у суто одеські наративи та міфи, Довженко приніс із собою в місто власну візію та стиль, які водночас вступили в синтез із південним відчуттям бурлеску, причорноморською безтурботністю та шиком локальної богемності», — говорить Олександр Телюк, керівник архіву «Довженко-Центру».

Сценарій до фільму Довженка «Звенигора» пише в тому числі Майк Йогансен — український письменник, один із засновників ВАПЛІТЕ. Його розстріляють у 1937 році, як і багатьох інших письменників часів Розстріляного відродження.

Олександр Довженко уникнув такої долі. Хоча його друга дружина, Юлія Солнцева, могла бути агенткою НКВД. З нею Довженко теж познайомився в Одесі. 

Навіть самого Довженка могли завербувати ще у 1920 році в Житомирі, куди він втік від окупації більшовиками Києва та остаточного знищення Української Народної Республіки. Все тому, що з 1918 по 1919 роки Олександр Довженко був вояком армії УНР і брав участь у придушенні повстання робітників-більшовиків київського заводу «Арсенал». 

Постать Довженка, на перший погляд, є досить неоднозначною в історії українського кіно. Та його одеський період є найбезтурботнішим у його творчому доробку. Після цього настануть репресивні для української інтелектуальної та творчої еліти 30-ті роки, а потім і Друга світова війна. Після війни Довженко не мав права оселитись в Україні, і жив тільки у Москві та працював на Мосфільмі. Там і помер у 1956 році. Він писав у своєму щоденнику: «Я вмру в Москві, так і не побачивши України!». 

Фільм «Вася-реформатор» (1926) не зберігся. Дослідники вважають його загубленим. Не подобався він і самому режисеру, та приніс Довженку його перший успіх у творчості в цілому.

«Цей фільм врятував кіностудію. Якби Олександр Довженко не погодився його зняти, то пропали б гроші, витрачені на фільм. А так їх змогли повернути», — говорить Андрій Осіпов.

Тому Довженка залишили на кіностудії, і потім він зняв «Ягідку кохання» (1926), якою теж був незадоволений, а згодом і «Сумку дипкур'єра» (1927).

«Ключову функцію грає знову ж таки Юрій Яновський, який має величезний вплив на кіностудії. Він робить все, щоб Довженку дали найбільш привабливий сценарій того часу. В 1926 році наймоднішою темою була смерть дипломата Теодора Нетте (радянського дипкур’єра, який загинув під час терористичної атаки на радянський потяг у Берліні — ред.). Цьому випадку присвячували поеми, на честь Нетте у СРСР називали кораблі та заводи. Одеській кіностудії доручили зняти фільм. Для мене дивно, що фільм доручили Довженку, адже він все ще був новачком. А це держзамовлення, великі гроші, претендентів було багато. Та найцікавіше, що Довженка впорався з цією задачею», — розповідає Осіпов про історію довкола фільму.

Цей фільм остаточно закріпляє за Довженком статус відомого режисера. Він знімає «Сумку дипкур’єра» у пригодницькому стилі, наслідуючи німецькі пригодницькі німі фільми тих років. Олександр Довженко саме на цій стрічці починає напрацьовувати свій стиль із динамічнішим монтажем та експериментувати із кадруванням та оптикою камер для виразних цікавих кадрів. Фільм стає касовим проривом і довго йде у кінотеатрах, його також показують за кордоном.

У 1926 році Юрія Яновського звільняють із кіностудії за невідомих обставин. Та на позицію Олександра Довженка це звільнення ніяк не впливає. Хоч йому не вдалось зняти сатиричний фільм на останнього імператора Російської імперії Ніколая II «Цар», та він розпочинає розробку своєї трилогії «Звенигора», «Арсенал» і «Земля» в Одесі.

«Звенигора» (1927) розповідає про легенду скіфських скарбів, закопаних гайдамаками (народний рух повстанців проти Речі Посполитої на правобережжі України у XVIII столітті — ред.) біля Звенигори (етнічний регіон в центі України, зараз Звенигородський район у Черкаській області — ред.). Їх намагається віднайти неназваний головний герой «дід» — прообраз селянства, яке застрягло у минулому. Фільм охоплює понад дві тисячі років розвитку української історії — від скіфів до радянської України. 

Сценарій до фільму написали Майк Йогансен і Юрій Тютюнник. Але Олександр Довженко майже повністю переписав його під час роботи. Він хотів, щоб цей фільм був його «Іліадою», доступною тільки знавцям української історії. Василь Кричевський, відомий український архітектор і художник, допомагав Довженку зібрати етнографічний матеріал для стрічки. Та фільм завершується глорифікацією соціалістичної промисловості, адже один із героїв, онук «діда» Тиміш, покидає пошук скарбів та обирає працювати на благо радянської держави. 

Олександр Довженко змінив сценарій настільки, що імена Майка Йогансена та Юрія Тютюнника не увійшли до титрів. А сам Йогансен писав у 1930 році, що «написав (укупі з Юртиком) кіносценарій “Звенигора” (надалі змінений і попсований О. Довженком)».

«Звенигора» дала поштовх жанру авангард у радянському кіно, вивела українізацію кіно на Одеській кіностудії на новий рівень та остаточно закріпила за Олександром Довженком реноме провідного українського кінорежисера. Навіть висвітлення радянської індустріалізації у позитивному ключі не завадили радянським пропагандистським журналістам і критикам звинуватити Довженка в «надмірному буржуазному націоналізмі». 

Керівник архіву «Довженко-Центру» Олександр Телюк говорить, що ми можемо і маємо говорити про зародження українського кіно з моменту виходу «Звенигори».

«Довженко на десятиліття став символом українського кіно і на Батьківщині, й за кордоном. Але якщо наступні знакові фільми режисера — «Земля», «Щорс» — виражали радше прикрі соціальні трансформації в підрадянській Україні, то ранній одеський етап лишився ескапістським юнацьким простором ризику, експерименту і свободи», — розповідає він про цей етап у творчості Довженка. 

Одеський період Довженка закінчився фільмом «Арсенал». Ця стрічка розповідає про повстання на заводі «Арсенал» і глорифікує робітників-більшовиків. Його критикували за цей фільм, бо вважали «поступкою владі, яка не припиняла звинувачувати Довженка в націоналізмі». Третій фільм «Земля» (1930) Довженко вже зніматиме у Києві, на новій кіностудії ВУФКУ. 

Після цього він знімає «Щорса» та «Мічуріна». Та ці фільми не мають тієї легкості, гумору, як ранні фільми періоду роботи в Одесі. Фільм «Іван» 1932 року розповідає про будівництво ДніпроГЕС — зараз дослідники вважають його пропагандистським. Цей фільм Олександр Довженко не любив і сам. 

Олександр Телюк вважає, що Олександра Довженка можна вважати радянським пропагандистом, адже ідеологічно вся культура тоді мала підкорятись тоталітарній державі, і кіно в тому числі.

Стоячи перед головним входом до кіностудії не помічаєш її масштабів. За воротами та високим парканом розташовані п’ять павільйонів, головний офіс і стара будівля першого павільйону. На вуличках між павільйонами стоїть реквізит просто неба.

Коли прогулюєшся у дворику студії між павільйонами, то розумієш необхідність такого масивного паркану — звуки машин і трамваїв ледь чутні тут. Зате чути море. Мій екскурсовод Андрій розповідає, що на кіностудії є цілий басейн, який використовують для фільмування мініатюр кораблів для морських сцен у фільмах, якщо це необхідно.

У п’ятому павільйоні зробили музей. У ньому розповідають про історію кіностудії від самого початку до сьогодення. Одеська кіностудія як і в радянський час, так і зараз залишається однією з найбільших кіностудій в Україні. 

Тут знімали такі радянські фільми як «Д'Артаньян і три мушкетери» (1978) і «Місце зустрічі змінити не можна» (1979). Ці фільми хоч і можна вважати культовими у СРСР, але зняті вони російською мовою, а деякі актори, як Міхаіл Боярскій, підтримують війну Росії проти України. В Україні їхня творчість, а отже і показ фільмів з їхньою участю заборонені. В музеї зберігають реквізити зі знімань цих фільмів і відтворені інтер’єри деяких сцен.

Питаю Андрія, чи тільки за історією знімання цих фільмів приходять відвідувачі на кіностудію. 

«Раніше в основному так. Люди приходили дізнатись про ці відомі радянські фільми більше. Та з початку повномасштабного вторгнення дуже змінився акцент. Відвідувачі музею хочуть почути про українську культуру. А українська культура власне у кінематографі була яскраво представлена періодом ВУФКУ, періодом Яновського, Курбаса, Йогансена, Довженка. Для багатьох людей ці прогалини просто інформаційно не заповнені, тому що їхні фільми не настільки розкручені, популяризовані або неоцифровані», — говорить мені Андрій, поки ми проходимо по всіяному плакатами холу музею. 

Тут відтворені плакати майже всіх фільмів, які знімали на Одеській кіностудії і які збереглись у різних архівах. Серед плакатів епохи 20-х років є репродукція плаката фільму «Тарас Шевченко» (1926), а серед сучасних можна побачити вже постер фільму «Тарас. Повернення» (2019). Так на одній і тій же кіностудії знімали два різні фільми про Тараса Шевченка — радянський і знятий вже у незалежній Україні.

Андрій мені говорить, що хоч то були часи СРСР, та українізація ще мала вплив, у тому числі й на кіно.

«У 20-ті роки XX століття на кіностудії працювали на відродження української культури. Знімали про Україну та українське. Одеса була частиною цього, про це не варто забувати».

Та після того, як радянська влада згорнула політику українізації у 1932 році, кіностудію теж піддали тотальному впливу радянської пропаганди, а потім вже російської культури. Росіяни знімали свої фільми на кіностудії й після розпаду СРСР у 1991 році. У 2014, після окупації Криму та територій Донецької та Луганської областей, вони пішли звідси. 

«Криза була відчутною», — говорить Андрій Осіпов про часи на кіностудії після 2014 року. «Та відхід росіян із нашого ринку спровокував стрімкий розвиток нашої індустрії. Наша школа акторська стрімко розвивалася, і сценаристи, режисери й оператори теж отримали допінг, скажімо так. Сказати, що проблеми всі вирішені, буде неправдою, але з погляду загального рівня Україна на хорошому рівні виробництва у світі кіно, і це показує те, скільки щороку виходить фільмів, Україна отримує призи на найкращих кінофестивалях тощо. За невеликий проміжок часу нам вдалось розвинути кіно», — розповідає Осіпов про сучасний період розвитку українського кіно, який вже називають «ренесансом».

«Та війна підрізала нам крила», — зауважує він.

Одеська кіностудія, як і все місто, не раз страждала від російських обстрілів міста. У червні 2023 року від ракетного удару в головному офісі пошкоджень зазнали вхідні двері, а в цеху обробки плівки вилетіли вікна. Та кіностудія продовжує працювати, і знімальні процеси тривають.

Поруч із Французьким бульваром є вулиця Олександра Довженка. Його ім’я певною мірою зафіксоване у канві міста, але асоціація «Довженко — Одеса» не спадає першою на думку.

Питаю у своїх співрозмовників — екскурсовода Андрія та пана Андрія, директора, про те, чи повинна Одеса змагатись з іншими містами за спадок Довженка, щоб він був відчутніший.

«Ні, — говорить мені екскурсовод. — Довженко починав в Одесі, і ми маємо пишатись цим, адже він видатний режисер. Але змагатись не треба. Всі періоди його творчої діяльності мають плавно переходити один в одного, щоб ми могли говорити про цілісну картинку сприйняття Довженка як режисера». 

Директор кіностудії вважає, що все-таки одеський період Олександра Довженка не такий помітний на фоні київського, і варто підсвітити це публічно.

«Юрій Яновський асоціюється з Одесою. Ільф і Петров, Іван Бунін — вся ця південна літературна школа більше асоціюються з містом, ніж Довженко. Та ми раді, що один із трьох найважливіших для українського кіно режисерів тут жив і працював. Другою була Кіра Муратова. Шкода, що третій — Сергій Параджанов — ніколи не працював на нашій кіностудії, тоді ми мали б усіх трьох», — із посмішкою відповідає Андрій Осіпов.