Будинок «Слово». Як Розстріляне Відродження вплинуло на культурну ідентичність Харкова?

Розстріляне відродження — це літературно-мистецьке покоління 1920 – початку 1930-х років в Україні, яке знищила радянська влада.

Прикладом радянських репресій та арештів став харківський Будинок «Слово» — житлова шестиповерхівка у Харкові, побудована наприкінці 1920-х років. Архітектор Михайло Дашкевич спроєктував її у формі літери «С» — звідси і назва. 

Із 1933 по 1938 роки радянська влада репресувала понад 70 митців, які мешкали в будинку; серед них 11 розстріляли в урочищі Сандармох. Згодом усіх митців, хто загинув у цей період, почали називати Розстріляним відродженням. 

 « “Слово” зібрало митців на початку 1930-х, коли основний їхній вклад було зроблено, а свободи творити ставало дедалі менше», — каже наукова співробітниця Харківського літературного музею Марина Куценко. 

Про зародження культурного життя в Харкові, вплив будинка «Слово» на культурний розвиток міста та сприйняття будівлі — в матеріалі.  

10 березня 1919 року радянська влада проголосила створення Української Соціалістичної Радянської Республіки. Столицю з Києва перенесли у Харків — так радянська влада хотіла переконати, що існування України почалося за часів СРСР. 

Тоді місто опинилося в центрі уваги, через що не вміщувало всіх охочих залишитися там жити. 

— пояснює наукова співробітниця Харківського літературного музею Марина Куценко. 

Харків став одним із ключових осередків для літераторів й діячів культури. Письменники у місті були здебільшого приїжджі, а їхня кількість постійно збільшувалася. Аби розв'язати проблему з житлом, у 1930 році створили кооператив та побудували будинок «Слово». 

За задумом радянських ідеологів, що опікувалися умовами роботи письменницького цеху, дім мав стати райським місцем. Інтелігенція мала жити в окремих квартирах, з гарячою водою та телефоном, який пізніше використовували для «прослушки». 

— говорить Куценко. 

Спершу митцям дозволяли вільно працювати. У 20-30-х роках радянський режим взяв курс на українізацію: видають газети і журнали українською, розвивається театральне мистецтво, точаться літературні дискусії. Проте так тривало недовго. 

13 травня 1933 року в будинку застрелився письменник Микола Хвильовий. Однією з причин називають зникнення його сусіда і приятеля, поета Михайла Ялового, який був прозаїком, драматургом, кіносценаристом та першим президентом літературного об’єднання ВАПЛІТЕ. Через це Яловому присудили «участь у групуванні контрреволюційних кадрів серед літераторів» та «створення контрреволюційної фашистської організації, яка ставила перед собою завдання повалити радянську владу». 

Після цього жителі будинку «Слово» жили в умовах постійних репресій та переслідувань. 

«Будинок “Слово” є прикладом початку відродження української культури, зокрема в Харкові. Коли думаю, що було б з українською культурою, якби не репресії, то це були б в рази потужніші літературні та мистецькі процеси», — говорить історикиня мистецтва Оксана Семенік. 

Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення розстріляли режисера Леся Курбаса, письменників Миколу Куліша і Валер'яна Підмогильного, поетів Марка Вороного, Миколу Зерова та інших митців. Народний комісаріат внутрішніх справ СРСР того дня вбив 1111 людей, зокрема 287 українців і пов'язаних з Україною людей.

До 1938 року із 66 квартир будинку радянська влада репресувала жителів 40 осель. 33 особи, які тут мешкали, розстріляли, понад 70 — репресували. Після відновлення незалежності України 1991 року їх реабілітація відбувалася повільно, а імена довго не згадувались в інформаційному просторі. 

У 1920-ті роки українські письменники зустрічали культурний опір від частини харків’ян.

— згадує Куценко. 

З тогочасними реаліями митцям доводилося боротися, проте людям потрібно було більше часу, аби звикнути до нового мистецтва. До прикладу, частина публіки не сприймала новаторських вистав Леся Курбаса. Він поєднував у своїх постановках всі види мистецтв: музика, пластика, грим, театральне оформлення, світло, костюми, декламація, акторська гра та режисерська концепція. Режисер просував думку, що всі складові вистави працюють на загальну ідею задуму. З часом постановки почали знаходити відклик. 

Після розстрілу та репресій дім перетворився на звичайне житлове приміщення. Радянська влада замовчувала знущання та вбивства, тому мешканці могли навіть не здогадуватися про історію будівлі. 

За словами працівниці Харківського літературного музею, довгий час про історію будинку нагадували лише меморіальні дошки: першою з’явилася Павлу Тичині, друга — з більшим списком мешканців-письменників. 

— пояснює Марина Куценко. 

Мешканці по-різному ставилися до відвідин будинку. Хтось непривітно, хтось приєднувався до екскурсії і додавав свої історії, хтось дізнавався, що живе в незвичайному будинку. З часом почали відбуватися дискусії, як зробити «Слово» видимим у просторі міста. 

Історикиня мистецтва Оксана Семенік розповідає, що будинок «Слово» є наслідком потужного культурного руху Харкова, яких розвивався ще до створення фізичного простору для митців. 

За її словами, сприйняття будинку «Слово» крізь століття можна порівняти із тим, як люди говорили про Розстріляне Відродження. Радянська влада приховувала факти знищення українських митців, тому люди навіть не знали, що можуть жити у помешканні української інтелігенції. 

Марина Куценко зазначає, що будинок «Слово» — це символ, через який зручно говорити про митців, які в ньому мешкали. Проте будинок не став причиною появи талантів у Харкові. Навпаки: ідея створення подібного простору виникла внаслідок того, що в місті зібралося багато митців. 

Осередків культури, які змінювали обличчя Харкова, було досить багато в 1920-ті. Це — редакції газети «Вісти ВУЦВК» та «Селянської правди», де утворилося літугруповання «Гарт»; селянський будинок на Павлівському майдані, де збиралася Спілка селянських письменників «Плуг»; театр «Березіль» Леся Курбаса.

— каже Марина Куценко. 

Сергій Жадан, передає Оксана Семенік, розповідав, що навколо «Слова» в 1990 роках об’єднувалися і надихалися його сучасники. У них було розуміння, що вони перебувають поруч із житлом людей, які формували українську культуру, але їх знищили. 

«Це допомагало сприймати митців як реальних людей, які ходили в ті ж кав’ярні та ресторани», – додає історикиня. 

Будинок став місточком зближення митців Розстріляного Відродження із сучасністю. 

— каже Семенік. 

З 2020 року в одній з квартир діє літературно-мистецька резиденція. У «Слові» знову живуть митці та науковці, відбуваються лекції, концерти та презентації. Навіть попри повномасштабну війну діяльність триває. 

— каже наукова співробітниця Харківського літмузею. 

7 березня 2022 року російські військові обстріляли пам’ятку. Ніхто з мешканців не загинув, але постраждало кілька квартир. 

«Цілком закономірно для росіян: вони завжди нищили нашу культуру. Щоправда, цього разу в них нічого не вийде. Росіяни – варвари. А "Слово" ми відбудуємо», — відреагував Сергій Жадан.