Ще один переворот в Африці: що відбувається в Габоні?

Останнім часом новини з Африки все частіше потрапляють у новинну стрічку як міжнародних, так і українських подій. Усе частіше вони супроводжуються виразом «військовий переворот». Спочатку читали про Нігер, сьогодні — про Габон.

27-28 липня у Москві відбувся другий саміт Росія – Африка. Вперше РФ провела цей дипломатичний захід у 2019 році. Тоді він викликав шквал занепокоєння з боку західних аналітичних центрів. Мовляв, Росія повертається у боротьбу за вплив на Африку, а США не знає, як відповісти. Російська пропаганда, зокрема і в соціальних мережах, підсилювала цей меседж. Проте згодом у відповідь на цю хвилю публікацій з’явилася інша. Аналітики пропонували ревізіоністський погляд на проблему: Росія не може серйозно боротися за вплив, оскільки не має чого запропонувати африканським країнам. 

З того часу минуло майже чотири роки, протягом яких саміт не проводився через пандемію та повномасштабне вторгнення. У 2020-2021 роках Путін перебував у глибокій ізоляції від світу через страх захворіти на коронавірус. А у 2022 році вже африканські лідери не надто хотіли їхати до російської верхівки. Не через те, що не хотіли демонструвати підтримку повномасштабного вторгнення, а радше не хотіли зашкодити відносинам із західними країнами. 

Що змінилося за цей час? У двох західноафриканських країнах відбулися державні перевороти, які привели до влади військових. Це Малі (переворот 2021 року) та Буркіна-Фасо (переворот вересня 2022 року). У обох випадках нові хунти обрали орієнтацію на Москву та стали залежними від присутності бойовиків ПВК «Вагнер».

Водночас втрати Росії в Африці суттєво більші за здобутки. Хоча формально кількість країн-учасниць саміту не змінилася (54 у 2019 році, 49 у 2023-му), представницький рівень цієї події впав суттєво. Лише 18 африканських країн були представлені на рівні голів держав, тобто шанси зустріти міністра чи очільник парламенту на заході були вищі, ніж натрапити на людину, яка дійсно ухвалює рішення. Багато країн знизили свій рівень представництва на саміті, не бажаючи сильно наголошувати на відносинах з РФ. Наприклад, Габон у 2019-му представляв диктатор Алі Бонго, у 2023 році — міністр закордонних справ Херман Іммонго. А от представники Нігеру, найбільш прозахідної країни західноафриканського регіону, взагалі не приїхали.

У ніч на 27 липня у Нігері відбувся переворот. Російські пропагандисти жартували із цього приводу, мовляв, не треба було відмовлятися від наших запрошень на саміт. Насправді навряд ці події пов’язані. Доказів російської причетності до перевороту наразі немає. І хоч в західних медіа подекуди представляють Нігер найбільш стабільною країною у регіоні, проте в неї вистачало своїх проблем, які налаштовували населення проти демократії загалом та демократично обраної влади зокрема. Детальніше — у нашому матеріалі. 

Хунта вже понад місяць править країною. Вона користується популярністю, хоч і не всюди. Економічне співтовариство західноафриканських держав погрожувало збройною інтервенцією для відновлення конституційного порядку, але досі це не зробило. 

Крім того, співтовариство наклало санкції на Нігер. Наслідки відчутні — у країні нестача електроенергії. Станом на 2020 рік держава споживала 1350 гігават-годин струму, а виробляла близько 550. Її електросистема приєднана лише до Буркіна-Фасо, Беніну та Нігерії. Буркіна-Фасо та Бенін не мають енергетичного експорту. А от Нігерія якраз таки й постачала струм Нігеру. Проте саме Нігерія, яка зараз очолює співтовариство, різко виступає проти путчистів. 

Тож після запровадження санкцій країна була вимушена перейти на альтернативні джерела струму. Наприклад, ЮНІСЕФ за три тижні у Нігері витратив 200 тисяч доларів на дизель для генераторів, аби холодильні камери з дитячими вакцинами працювали. Проте навіть із дизелем та бензином можуть бути проблеми. У 2022 році у Нігері вже виникала нестача палива через те, що його багато купували люди з сусідніх держав. Країна має власні нафтові родовища, але нафтопереробний завод лише один.

Проте навряд санкції підштовхнуть хунту до того, аби повернути владу президенту Мохамеду Базуму. У цьому пазлі є ще одна деталь — Франція. Хунта використовує негативне ставлення до колишнього колонізатора, аби заручитись підтримкою нігерців. До збройних сутичок не дійшло, та і навряд хунта піде на такий ризик, тому наразі боротьба відбувається в інформаційному просторі. 

25 серпня підконтрольне хунті Міністерство закордонних справ Нігеру надіслало Послу Франції лист з вимогою виїхати з країни протягом 48 годин. 28 серпня цей строк добіг кінця, а Посол Франції лишився на робочому місці. Емманюель Макрон заявив, що Франція продовжує не визнавати хунту. Після цього 29 серпня хунтисти надіслали Франції листа про те, що Нігер позбавляє посла та його сім'ю дипломатичного імунітету та інших привілеїв. Поліція країни начебто отримала вказівку примусово вивезти їх з країни. Натомість речник Генштабу Франції П'єр Гудієр заявив про готовність військово відповісти на кроки хунти, які негативно вплинуть на дипломатичну присутність Франції в країні. Наразі не відомо, чи робили нігерці спроби депортувати посла. 

Франція продовжить не визнавати путчистів, а також підтримає західноафриканське співтовариство, якщо організація все ж вирішить втрутитися. Тоді на стороні Нігеру можуть виступити Буркіна-Фасо та Малі. Їм доведеться отримати дозвіл на такі дії від Кремля, який продовжує поглинати мережу ПВК «Вагнер»: транспортні літаки Іл-76, які начебто належить Міністерству надзвичайних справ РФ, тричі за серпень літали в Малі. Заступник Міністра оборони РФ Юнус-Бек Євкуров відвідує всі ті країни, у яких присутні «вагнерівці». Той самий Євкуров, який був у штабі Південного військового округу у Ростові, коли ПВК «Вагнер» захопила місто 24 червня. Польоти Євкурова Африкою почалися ще до ймовірної загибелі Євгенія Прігожина.

Тим часом у ще одній колишній французькій колонії відбувся переворот. Габон. Країна, розташована також у західній частині Африки, яка, так само як і Нігер, має поклади урану. Проте на відміну від Судану, Нігеру, Буркіна-Фасо та Малі ця держава розташована не у степовому районі Сахелю, а південніше — у тропіках. 

Не поспішайте зараховувати цей переворот до решти, які призвели до збільшення російського впливу. Габон відрізняється від стереотипного уявлення про африканську країну, тому і переворот тут трохи інакший. 

Цю різницю підкреслює простий приклад. Радянський дипломат стверджує, що коли приїхав у Габон облаштовувати посольство, зіткнувся з грошовою проблемою. МЗС СРСР порахував бюджет для посольства на основі даних щодо Нігеру. А життя в столиці Габону Лівервіллі було настільки дорогим, що дипломати якийсь час були вимушені харчуватися найдешевшою їжею і навіть ловити крабів, аби прогодуватися. Проте це ще не все. 

Особливості Габону можна окреслити так:

Чим спричинені ці особливості? Фактично повноцінної деколонізації у Габоні не відбулося. Як cказав європейський мешканець Габону напередодні незалежності: «Габон, мабуть, стане останньою територією, яка полишить Французький Союз (об’єднання колоній всередині французької політичної системи — ред.), хоча б через те, що місцеве населення не має енергії, аби викинути нас». Насправді Габон не вийшов ані з Французького Союзу, ані з організації-наступника (Французької Співдружності). Ці організації просто перестали функціонувати.

Навіть перший лідер країни Леон Мба не хотів розривати відносини з Францією, хоча раніше постраждав від репресій. Він наполягав, аби колонія увійшла безпосередньо до складу Франції як заморський департамент. Тодішній Президент Франції Шарль де Голль навіть скаржився на Мба. Мовляв, доклав купу зусиль, аби примусити його погодитися на незалежність. 

Водночас габонський президент не користувався великою популярністю, тож перемога на виборах після першої каденції не була гарантованою. Перший Посол США у Габоні Чарльз Дарлінгтон спостерігав за тим, як Мба вибудував культ своєї особистості, симулюючи дії Шарля де Голля: вигнав представників опозиційної партії з уряду, побудував навколо своєї резиденції огорожу з величезними позолоченими вістрями зверху, постійно звільняв та призначав нових посадовців, аби ті не встигали ставати популярними. Дійшло до того, що габонські військові спробували вчини переворот напередодні виборів 1964 року, проте де Голль став на захист Мба, тож заколотників вбили французькі військові.  

Мба вже був у віці, тому французи підшукали йому заміну — президентського радника Альберта Бонго. У 1967 році Мба помер, а Бонго правив країною за підтримки Франції до своєї смерті у 2009 році. Після смерті президентську посаду обійняв його син, Алан. Тобто у Габоні встановилася монархія. У вісімдесятих Бонго-старший навіть відправив свого сина у Париж, аби обговорити з французьким керівництвом можливість внесення у конституцію спадкової передачі влади. 

Протягом останніх п’яти років у країні відбувалися майже постійні протести студентів, державних службовців, вчителів та членів профспілок. У 2019 році навіть відбулася спроба державного перевороту, хоч і не мала успіху. Тому нинішній переворот є очікуваною, але історичною подією для Габону, і не має відношення до російських маневрів. 

Однак певна релевантність для політики РФ все ж є. Після перевороту в Габоні Франція потрапила у досить незручну ситуацію. Як діяти Парижу? Засудити переворот суто через принциповість і в результаті стати на бік автократичної династії? Чи підтримати путчистів і тоді отримувати незручні питання, чому Франція підтримує один переворот, але не інший? 

Емануель Макрон обрав перший варіант та засудив заколот. 

Тепер обирати мусять габонські військові. Відмовитися від захопленої влади, передати її тимчасовій цивільній адміністрації, яка проведе демократичні вибори? Чи шукати нових союзників, які допоможуть втриматися, прагнути контактів з Москвою, Тегераном, Пекіном? Чи, можливо, повернути владу династії Бонго та отримати за це від авторитарного правителя матеріальну винагороду?