Російська пропаганда в Африці: передумови та наслідки

Згідно з опитуванням інституту дослідження суспільної думки «Gallup», у 2021 році більшість населення щонайменше семи західноафриканських та центральноафриканських країн позитивно ставилася до російського керівництва. У 2014 році 24 африканські країни утрималися, а дві проголосували проти першої резолюції Генеральної асамблеї ООН, присвяченої російсько-українські війні. 

У ній Росія згадується лише раз, та й то, лише у назві договору про дружбу між Україною та РФ. Резолюція закликає вважати псевдореферендум в Криму недійсним. Цього було достатньо, аби значна частина країн африканського континенту (53%) не підтримала її. Ці показники — одна з причин, чому у 2020 році Україна задекларувала у своїй Стратегії національної безпеки африканський регіон одним із пріоритетних для економічної дипломатії.

Проте ці показники не можуть бути випадковими. Це результат довгострокових трендів у відносинах між західними й африканськими країнами та Москвою. Протягом останніх 70 років боротьба у цьому трикутнику відбувається одночасно на багатьох рівнях, зокрема і на інформаційному. Сучасні успіхи російської пропаганди у деяких африканських країнах безпосередньо пов’язані з минулими. 

Необхідно розуміти цей контекст, аби розробляти ефективні шляхи співпраці з африканськими країнами, зокрема у сфері публічної або громадянської дипломатії.

Перша світова війна призвела до змін не лише на політичній мапі, а й у світі ідей. У січні 1918 року президент США Вудро Вільсон запропонував план, як реформувати міжнародні відносини після війни. В історію ця промова увійшла як «14 пунктів Вільсона». Серед них один пункт стосувався колоній. У наш час пропозиція президента США виглядає занадто очевидною, щоб її взагалі висувати, проте тоді вона була революційною — враховувати не лише вимоги імперій, а й інтереси колонізованого населення. 

Цей принцип згодом мігрував у Статут Ліги Націй, першої міжнародної організації, спрямованої на вирішення конфліктів без зброї. У пункті 22 статуту вказано, що щодо колоній слід застосувати принцип «добробуту та розвитку їхнього населення». Аби впевнитися у виконанні принципу цей же пункт передбачав створення спеціального інструменту нагляду за частиною колоній — системи мандатів та постійної комісії. У Африці було створено шість мандатних територій. 

Першим головою комісій став швейцарець Вільям Раппард. Він назвав створену систему «початком значної та правильної революції в управлінні колоніями». Водночас Раппард не приховував, що ця система є результатом компромісу між європейськими імперіями, які вимагали передати мандатні території переможцям війни, та США, які прагнули створити цілковито незалежну міжнародну адміністрацію. Проте відмова Штатів від участі в європейській політиці призвела до поступового руйнування цієї системи. 

Як пише дослідниця мандатної системи Зюзан Підерсен, протягом 1930-х років система зазнавала ідеологічних ударів. З одного боку, комуністична Москва очолила міжнародний антиімперіалістичний рух, який мав на меті скасувати мандатну систему та швидку деколонізацію. 

З іншого, у 1935 році фашистський Рим вторгнувся у незалежну Ефіопію, мотивуючи свої дії так, як це робила Ліга Націй щодо колоній — мовляв, ми хочемо дбати про недорозвинених людей, нести їм цивілізацію. Це компроментувало систему, яка намагалася балансувати між крайностями та демонструвати, що вона відрізняється від попередніх колонізаторів.

Одна з цих ідеологій зазнала поразки у Другій світовій, інша — навпаки посилилася. Європейські країни одна з одною були вимушені відмовитися від своїх колоній. Історик Британської імперії Вільям Девід МакІнтір виділяє одразу три рівні факторів, які спричинили її розпад: фінансові кризи вдома, нездатність відігравати роль великої держави на рівні з СРСР і США та націоналістична мобілізація колонізованих суспільств. 

Франція, Португалія, Бельгія, Іспанія, Нідерланди — усі стикалися з подібними ситуаціями, хоч швидкість їхнього загострення залежала від наявних у метрополії політичних та економічних систем. Зрештою, протягом шістдесятих-сімдесятих років значна частина африканських колоній перетворилася у держави, хоч деколонізаційні процеси триватимуть ще довго. 

Націоналізм колонізованих часто розвивається на основі соціалістичної ідеології. Але як вона потрапляє у колонію, за тисячі кілометрів від європейських джерел? Цьому слугують зв’язки між метрополією і колонією, що стосується не лише Африки. Еліти колонізованих суспільств потрапляють у метрополію, аби здобути там вищу освіту, завдяки чому в університетах отримують доступ до ідей марксизму і привозять їх додому. 

Так сталося, наприклад, з класиком постколоніальних студій Францом Фаноном, але також і з одним найбільш кривавих диктатором Пол Потом, який навчався у Парижі, а потім керував Камбоджею у 1975-1982 роках. 

Іншими словами, ще до утворення незалежних африканських держав у цих суспільствах вже були люди, здатні розповсюджувати комуністичні ідеї. Їхнє поширення пришвидшувалося разом з розпадом імперій. Цей період припадає на правління Микити Хрущова. Починаються активні інвестиції у те, аби давати радянську освіту вихідцям з Африки. 

Наприклад, у 1960 році СРСР створює Університет дружби народів, який за два роки отримує назву на честь вбитого конголійського політика Патріса Лумумби. Там, крім своєї спеціальності, студенти вивчали і комуністичні дисципліни. За наступні 30 років через університет пройдуть десятки тисяч африканців. США також виховували майбутніх керівників африканських країн. Проте різниця полягала у тому, що згідно з підрахунками дослідження «Open Doors», станом на 1981 рік США фінансували лише 2% іноземних студентів. У СРСР такого питання взагалі не стояло — більшість навчалася за гроші радянського бюджету. 

За таких обставин людина на решту свого життя залишається вдячною радянському режиму, який допоміг вийти з бідності та отримати керівні посади. Університет Лумумби відігравав роль не лише у довгостроковій, а і в поточних інформаційних операціях: ще навчаючись у закладі, іноземці вже працювали над перекладом російської пропаганди. 

Така діяльність у радянській термінології називалася «розвідкою зі своєї території». Проте радянські пропагандисти діяли також і на чужій території, безпосередньо в Африці. Для цього використовували радіо — відносно дешевий спосіб досягнення авдиторії, яка не вміє читати. 

Із шістдесятих років пропагандистська станція «Радіо Москва» почала мовити на 11 африканських мовах. Якщо в 1958 році африканська служба станції мовила 1.5 години на день, станом на 1963 рік показник зріс до 18. 

Що ж стосується якісного наповнення, то типова програма «Радіо Москва» містила більше матеріалів про радянські, ніж африканські новини. Коли про Африку говорили, то представляли події лише з погляду лояльних Кремлю політиків. Якщо мовники США, Нігерії, Канади, Саудівської Аравії чи Ізраїлю розпочинали свої африканські програми найважливішими політичними подіями континенту, то для «Радіо Москва» на першому місці стояв пуск в космос радянського супутника. А ще — важливо розповісти африканцям про те, що СРСР передав Чехословаччині книжки. 

До речі щодо книжок — у 1976 році Радянський Союз відправив у Анголу літак, заповнений брошурами з промовами тодішнього генсека Лєоніда Брєжнєва. Посольство відрапортувало, що брошури роздали. Проте були і складнощі — радянські дипломати не знали, куди подіти надіслані багатотомники Леніна. Питання не в тому, що в Анголі ніхто не читав радянського вождя — центр надіслав книжки французькою, а країна була португальською колонією.

Якою б незграбною не була радянська пропаганда, її вплив не варто применшувати. Вона була ефективною не через свій зміст, а через передумови. Москва не мала колоній в Африці, тому російський імперський расизм був прихований. Аби бути ефективною, радянській пропаганді було достатньо підкреслити расизм США та колоніалізм країни, яка була метрополією у тому чи іншому регіону. Змалювавши негативну картинку, Кремль на контрасті отримував імідж меншого зла.

Пізньорадянська доба — час, коли економічні негаразди трансформують світогляди багатьох жителів радянської імперії. У західному прикордонні СРСР посилюються національно-демократичні рухи. Водночас східніше ці рухи призводять до насилля на ґрунті етнічності: у Карабасі — між вірменами та азербайджанцями; у Ферґанській долині — між узбеками та турками-месхетинцями. Стає очевидно: усі радянські спроби просувати ідентичність, яка була «етнічна за формою, соціалістична за змістом», не створили «радянський народ». 

Подібні процеси відбуваються і з расою. Дослідник із Гани Чарльз Квіст-Ададе звертає увагу на те, що радянський «інтернаціоналізм» був погано прихованим патерналізмом — ставленням до африканців як до менш розвинених людей, яких треба спрямувати на правильний шлях. Коли радянська пропаганда вдома почала втрачати фінансування та легітимність, патерналізм трансформувався у расизм. 

У 1988-1992 роках Квіст-Ададе працював над дисертацією у Ленінграді, тож провів опитування серед місцевих студентів. Згідно з ним, у 1991 році більшість опитаних краще ставилася до білих південноафриканців, ніж до чорних. За попередні 30 років СРСР витратив багато ресурсів на підтримку збройних рухів темношкірих південноафриканців.

Розвал союзу створив негативні передумови для російської пропаганди: Кремль був занадто зайнятий розв'язанням питань вдома та агресією до сусідніх країн, які прагнули позбутися російського впливу. Наступні 10-15 років Африка для РФ була суто бізнесом: чимало африканських армій та індустрій залежало від російських товарів та комплектовання до них. 

Наприклад, згідно з даними Стокгольмського міжнародного інституту з вивчення миру, у 1991-2014 роках Росія постачала зброю у 28 африканські країни. Водночас реальна вартість поставленої зброї складала лише 11% від загальної вартості усього російського збройного експорту. Тобто країни Африки були більше залежні від Росії, аніж Росія потребувала торгівлі з ними.

Ситуація змінюється після 2009 року. Російське вторгнення у Сакартвело 2008 року продемонструвало, що Кремль програє в інформаційній сфері, не здатний контролювати порядок денний. Після цього Росія починає активніше інвестувати у мережу мовлення на закордонні аудиторії «Раша Тудей». Мережа відкриває арабомовну службу, що дозволяє спрямовувати пропаганду на Північну Африку. Проте по-справжньому російська пропаганда починає атакувати континент вже після початку російсько-української війни. 

Тоді відбувається те, що західні аналітики та науковці називають «російським поверненням в Африку». Кремль, переконавшись у тому, що його місце не в Європі, вирішує розширювати свій вплив на Глобальний Південь. У 2014 розпочинає роботу агресивний пропагандистський ресурс «Спутнік», спрямований на протидію негативній інформації про Росію за кордоном. 

У 2017 році «Раша Тудей» розгортає франкомовну рекламну кампанію і за кілька місяців збільшує свою авдиторію у франкомовних країнах Африки. Розгортається справжнє інформаційне протистояння. У 2018 році дослідник Центру стратегічних та міжнародних студій Сет Джонс називає цю тенденцію поверненням «політичної війни» з  ХХ сторіччя. 

Дослідницький центр Міністерства оборони Франції починає вивчати російську пропаганду в Африці. За 9 місяців дослідники виявили 622 унікальних сайти, які поширювали створений російською пропагандою контент. Важливу роль відігравав Facebook, який дозволяв швидко поширювати матеріали про теорії змов з клікбейтними заголовками. 

Крім того, дослідники знайшли багато сторінок у Facebook, які були присвячені вихвалянню Путіна як сильного чоловіка. Також пропаганда обслуговує російські комерційні інтереси: наприклад, восени 2020 році в Мозамбіку, Нігерії та Південній Африці просували російську вакцину «Спутнік V» як найбільш ефективну. 

Проте в основі усіх російських операцій одне: змалювати Францію (або іншу європейську країну) колонізатором, який висмоктує ресурси з Африки, та показати, що врятуватися від цього можна лише з російською допомогою. Оскільки ці аудиторії відчувають неприязнь до французів, то сприйнятливо реагують на такі заяви і починають з довірою ставитися до афілійованих з Росією джерел. Парадокс полягає у тому, що російська пропаганда використовує «мігрантів з Африки» як жахалку для Європи і «колонізаторів з Європи» — як жахалку для Африки. 

«Раша Тудей» та «Спутнік» не можуть приховати свої зв’язки з Росією як державою. У випадку з франкомовною пропагандою, ці ресурси зареєстровані як юридичні особи у Франції. У їхніх облікових документах зазначено, що вони на 100% належать Кремлю. Це дещо обмежує репертуар діяльності. 

Як Євген Прігожин продемонстрував 24 червня 2023 року, для нього не існує поняття обмеження. Він дрібний крадій, який завдяки напору та зв’язкам зміг потрапити в російську еліту, тому на шляху до влади перешкод не бачить. Саме поява приватної військової компанії «Вагнер» та інших структур Прігожина в Африці суттєво посилила позиції Росії. 

Довгий час Прігожин удавав ніби не має стосунку до ПВК, а сама ПВК є автономною організацією. Проте під час свого путчу власник ПВК «Вагнер» визнав, що діяв в Африці, керуючись вказівками російського керівництва.

Структури Прігожина привнесли у російську пропаганду нові елементи: 

На початку повномасштабного вторгнення, ймовірно, структура Прігожина створила тисячі акаунтів у Twitter. Одну частину із них вели повністю автоматизовані боти, іншу — справжні люди, які віддавали свій акаунт у своєрідну «оренду» для поширення потрібних повідомлень. Для зовнішнього спостерігача це виглядало так, ніби африканці надзвичайно активно підтримують Росію. Натомість лінгвістичний аналіз доводить координованість їхній дій. Пік активності збігся із засіданням Генеральної асамблеї ООН, під час якого країни-члени затвердили резолюцію з вимогою вивести російські війська з України. Розрахунок був на те, аби «перебити» новину та налаштувати авдиторію України та її союзників проти африканців. 

Крім того, «Раша Тудей» та «Спутнік» можуть переносити пропаганду і в фізичний світ, друкуючи газети чи розклеюючи постери. А у Центрально-Африканській Республіці Прігожин спільно з посольством Росії фінансували радіостанцію, яка з 2018 року поширювала російську пропаганду.

У протистоянні з РФ Україна майже постійно перебуває в асиметричній ситуації. Нам доводиться діяти розумно та будувати коаліції. Це ж застосовано і до питань інформаційного протистояння в Африці: Україна ніколи не зможе перегнати Росію за видатками на цю сферу. Натомість у дипломатії, зокрема громадянській, слід враховувати низку нюансів.

1) Колоніалізм та расизм — це не вигадка радянської пропаганди. Африканці мають легітимні причини не довіряти західним медіа. Тому порада «почитати BBC» не допоможе. 

2) Африканські держави — незалежні та суверенні. Вони можуть співпрацювати, з ким заманеться. Задача України полягає у тому, щоб продемонструвати негативні наслідки співпраці з РФ, зокрема в інформаційній сфері: знищення демократичної дискусії в суспільстві, радикалізація та придушення меншин.

3) Повірити у пропаганду може кожен. Ще досить нещодавно в Україні існувала мережа телеканалів Медведчука, яка поширювала байки про біолабораторії, зовнішній контроль таємних еліт та «саморозстріл» Революції Гідності. Напередодні їхнього закриття у 2021 році сумарно мережа набирала 3% від загальноукраїнської аудиторії. 

4) Негативні повідомлення, як правило, користуються більшою популярністю, ніж позитивні. Багатьом людям з Африки може бути не цікаво, яка класна в Україні культура. Водночас є питання, які безпосередньо їх стосуються, якщо в їхніх країні є збройний конфлікт. Це воєнні злочини вагнерівців у Малі, ЦАР та інших африканських країнах. Часто вони не отримують достатньо уваги, адже кількісно є меншими за злочини Росії проти України. Проте привертання додаткової уваги до цих фактів дозволить Україні потенційно отримати більш сприятливу до себе аудиторію.