Полон та окупація: історія дівчини з Ізюма, яка ховалася від росіян у дивані, та її хлопця з «Азовсталі», який потрапив в полон

Ще сім місяців тому Анастасія Бугера з Ізюма жила звичайним життя студентки. 21-річна дівчина була частиною команди ліги студентів, входила до Асоціації правників України та організовувала юридичні заходи в Харкові. Цього літа мала закінчити навчання в університеті, де вчилася на факультеті офіцерів запасу. 

На зимові канікули Бугера приїхала до батьків в Ізюм на канікули. Затрималась із поверненням до Харкова через сплеск ковіду. В Ізюмі її застала повномасштабна війна. Перебуваючи під тимчасовою російською окупацією дівчина дізналася, що її хлопець, захисник «Азовсталі», опинився в російському полоні. 

Про злочини росіян, життя в окупації та власну боротьбу за звільнення хлопця — Анастасія Бугера у розмові зі свідомими. 

«Мама казала наїдатися, бо наступного разу могло не бути»

Усе почалося в ніч на 28 лютого: день народження дівчина відзначила під перший масований обстріл Ізюма. Росіяни завдали удару по цивільному будинку та супермаркету. Останній день зими став останнім днем, коли в місті було світло й опалення. 

Березневий сніг, холод як на вулиці, так і в будинку. 

«Ми спали одягнені, під кількома ковдрами, в трьох парах теплих шкарпеток та куртка поруч: якщо почнуться обстріли, швидко бігти в підвал», — розповідає Анастасія Бугера. 

За кілька тижнів після того росіяни бомбардували Ізюм з літаків. Дівчина згадує: менше, ніж за годину могли почути, як зривається мінімум десять авіабомб. Того дня, 3 березня, вісім людей, серед яких двоє дітей, загинули.

Зникає електрика та зв’язок. Ізюм під постійними російськими обстрілами — місто жило переважно у підвалах. 

«Ми не знали нічого. Взагалі. За водою доводилося ходити до криниці. Деякі привозили хліб, гуманітарну допомогу», — каже Бугера. 

Втім в кінці березня, коли люди отримували хліб і борошно, російські військові обстріляли чергу. За словами дівчини, загинуло багато цивільних — і дітей, і дорослих, і людей похилого віку. 

Товари першої необхідності в місті закінчувалися: не вистачало пального, медикаментів та продуктів. Найстратегічніше було мати дріжджі: можна спекти хліб, який рятує від голоду.

«За кожним прийманням їжі мама казала наїдатися, бо ми не знали, коли наступного разу буде така можливість», — ділиться дівчина.

12 березня росіяни закріпилися в північній частині Ізюма. Артилерійські обстріли не припинялися, навіть навпаки — все сильніше знищували місто. 

«Стріляли багато. Було страшно виходити з дому, бо міг розпочатися обстріл. Проте навіть похід у підвал міг бути останнім. Одна родина під час обстрілу переходила із будинку в підвал, але не встигли і загинули; живим залишився лише 4-річний хлопчик», — каже Анастасія Бугера.

«Окупація — це суцільний страх і невідомість»

Частину Ізюма, де жила сім’я Анастасії Бугери, Росія окупувала на початку березня. Бої точилися приблизно місяць: росіяни майже знищили місто за відмову здатися. До кінця березня Ізюм був повністю окупований. З першого дня тимчасової окупації озброєні військові РФ почали обходити будинки місцевих — шукали людей, дотичних до війська. 

«“По моїй команді роби, що я тобі скажу”, — сказав тато і повів мене до зали. Там стояв диван. До нього він спиляв дерев’яну рейку, щоб я могла поміститися у повний зріст. Коли росіяни підходили до нашого будинку, тато вигукнув: “Ховайся, залазь в диванну нішу!”», — каже Бугера.

Дні в окупації проходили однаково. Прокидались, каже Бугера, приблизно о 5:00 ранку від пострілів гаубиці у двох кілометра від будинку. Гаубицю прозвали «Півником» — бо будила. Займалися справами, перериваючись на похід по воду. У цей час обстріли велися безперервно. Спати лягали о 21:00 — якомога скоріше хотіли завершити день. 

«Окупація — це суцільний страх і невідомість. Не знаєш, коли і куди може прилетіти. Прокидалися і засинали під звуки авіації. Хто перший чув літак — попереджав інших», — розповідає Анастасія Бугера.

За понад п'ять місяців тимчасової окупації сотні мешканців загинули від російських бомбардувань, поганих умов життя або катувань. 23 вересня у звільненому Ізюмі закінчили ексгумацію з масового поховання вбитих — знайшли 447 тіл, серед яких діти.

Російські снаряди падали скрізь; один із них — навпроти будинку Бугери. Скло з вікна посікло ногу. 

«Наклали чотири шви. Тепер на моїй нозі назавжди залишиться слід від російських військових», — каже дівчина.

Виїзд з-під окупації

«У день, коли я мала виїжджати з Ізюма, росіяни обстріляли одну з евакуаційних колон. Довелось відтермінувати евакуацію, бо стало страшно», — розповідає Анастасія Бугера.

Виїхати вдалося 17 липня. 

«До першої точки мене довезли батьки на машині. Потім пішки переходила дамбу, на іншій стороні зустрічали представники українського Червоного Хреста. Перевірили і відвезли в Харків», — говорить Бугера.

Невдовзі після виїзду батьки дівчини також покинули Ізюм. За декілька днів до того росіяни тиснули на мати Бугери, змушуючи її працювати вчителькою в російській школі. 

«Я повернуся, чого б це не вартувало»

Зі своїм хлопцем Костянтином [прізвище та військове звання дівчина відмовляється називати з міркувань безпеки, — прим. ред.] Бугера познайомилась на першому курсі військової кафедри. За пів року зав'язався роман. Пізніше хлопець покинув навчання і підписав контракт зі Збройними Силами. 

24 лютого перебував в Маріуполі — поїхав туди на початку лютого у військових справах. Мав пробути не більше трьох місяці, але залишився захищати місто. Підрозділ Костянтина тримав оборону на металургійному комбінаті імені Ілліча. Частина військових потрапила в полон, але хлопцю вдалося перебазуватися на «Азовсталь». Понад 80 днів українські військові тримали оборону Маріуполя. 

У кінці квітня Анастасія Бугера знайшла точку із мобільним зв’язком. Тільки тоді дізналася, що її хлопець перебуває в оточеному Маріуполі під постійними обстрілами. 

«Я відчула біль, хотілося кричати. Костя надіслав мені декілька відео та аудіо, які записав раніше: “Я живий, радий отримати доступ до інтернету. Повернуся, чого б це не вартувало”, — такими були його слова. Я знаю, що він дуже сильний, але тоді його голос тремтів».

На відео хлопець каже, що він перебуває на Азовсталі, де їжі та води майже немає. Як і сил — військові втрачали свідомість від голоду. 

16 травня за наказом захисники вийшли із заводу та потрапили в російський полон з гарантією обміну та збереження життя. 21 вересня Україна повернула 188 військових, які перебували на Азовсталі, з російського полону. Костянтина серед звільнених не було. 

«Пишу йому, але абонент вже понад п‘ять місяців поза зоною»

24 вересня було рівно п’ять місяців, як Костянтин жодного разу не вийшов на зв’язок. Потрапивши на підконтрольну Україні територію, Анастасія Бугера почала боротися за можливість отримати бодай якусь інформацію про хлопця. 

«Писала і до Червоного Хреста, і до представників української влади щодо місця перебування, стану; відповіді досі немає. Він є в списку полонених і, ймовірно, перебуває в “Оленівці”», — додає вона.

Рідні бачили хлопця на декількох російських пропагандистських відео — це все.

«Так і дізнаємось, що живий. Він дуже худий, травмований: перебинтована голова та видимі синці. Достатньо подивитися інтерв’ю звільнених військових і переконатися, що російський полон — це біль, тиск і тортури», — каже Анастасія Бугера.

Окрім Костянтина, в російському полоні перебуває близько двох тисяч українських захисників з «Азовсталі».

 «Батьки й надалі не знають, що з їхніми дітьми; дружини й сестри просять врятувати рідних з полону. Весь час пишу повідомлення та дзвоню Кості, але абонент вже понад п’ять місяців поза зоною досяжності. Маємо боротися за кожного і кожну, хто ціною власного життя захищали нас».