Мати та дитина, які живуть за ґратами. Про що фільм «Цензорка»?
7 березня в український прокат вийшов ігровий фільм Петера Керекеша «Цензорка», заснований на документальних матеріалах. Прем’єра відбулася у вересні 2021 року на 78-му Венеційському кінофестивалі, де стрічка здобула приз за найкращий сценарій у секції «Горизонти». Фільм зняли в копродукції Словаччини, Чехії та України.
«Напівартхаусна споглядальна драматична стрічка, яка навіть своїм темпом і манерою зйомки передає “неспішний та одноманітний дух в'язниці”», — писав кінокритик Станіслав Тарасенко.
Свідомі поспілкувалися з головними героїнями фільму: акторкою Мариною Клімовою, працівницею колонії Іриною Кірʼязевою та колишньою ув'язненою Любою Васіліною про реалістичність стрічки й розвінчування стереотипів про колонію.
Прослухати матеріал:
«Мені забороняли грати. Я мала бути собою». Підбір героїнь та майже відсутній сценарій
Перші кадри у фільмі — це реальні пологи. Творці стрічки одразу говорять правила гри: «Тут усе справжнє та живе, майже без акторської гри». Події розгортаються у 2016 році в жіночій Одеській виправній колонії № 74 (станом на 2024 рік її розформували — ред.).
Серед професійного акторського складу — Марина Клімова та двоє хлопчиків, які грають дітей ув'язнених. Акторка зіграла вагітну Лесю, яка через «ревнощі» вбиває чоловіка й опиняється у в'язниці на сім років.
«Наше завдання було зробити так, щоб глядач не знав, де — художні елементи, а де — реальні історії. Усі, хто був на території, — це справжні ув'язнені та працівники колонії»,
— розповідає Марина Клімова.
Її підготовка до ролі почалася з прослуховування історій долей та злочинів жінок у колонії.
«Три дні по декілька годин я сиділа й слухала діалоги ув'язнених. Жінки розповідали свої історії: як вони потрапили у в'язницю, як народжували, як комунікували з дітьми. Це допомогло дослідити їхній емоційний стан і побачити світ тут [у колонії]», — згадує Марина.
Роль цензорки грає справжня співробітниця Чорноморської виправної колонії №74 Ірина Кірʼязева, яка пропрацювала там 20 років. «Цензорка» — це її перший досвід зйомок. Сама ж Ірина говорить, що й останній.
«Я була начальником оперативного відділу багато років, тому знала співробітників, засуджених, територію. Коли прийшла знімальна група, то саме я знайомила їх з усім. Потім виявилося, що вони під час цього ще й знімали мене», — говорить Ірина Кірʼязева.
Через деякий час Ірина отримала запрошення на проби для участі у фільмі. Спершу жінка відмовляла, оскільки працівникам колонії забороняли мати додаткову оплачувану роботу. Після запевнень знімальної групи, що все погоджено, жінка долучилися до «Цензорки» в головній ролі.
Твій донат — це стабільність нашої роботи
Підтримай нас«Я до останнього відмовлялася, бо не публічна людина. Просто виконую свої обов'язки. Але погодилася, щоб зруйнувати стереотип щодо працівника тюремної системи. Показати його долю, особистість. Хотіла зруйнувати стереотип, що тюремний працівник — це неввічлива людина, яка ображає та використовує нецензурну лексику», — зауважує Ірина.
Сценарію з чіткими фразами в героїв не було. Знімальна група знала лише загальну сюжетну лінію. Більшість діалогів формувалася під час зйомок.
«У фільмі я не грала, а була собою — такою, як щодня на роботі. Мені сказали працювати та не зважати на зйомку. Я видавала емоції з душі, тому що не акторка, щоб їх вигадувати»,
— пригадує Ірина.
Одну з ув'язнених, подружку Лесі, грає колишня ув'язнена Люба Васіліна.
«Говорили що робити, а я мала згадати ту емоцію, яку проживала в часи перебування в колонії. Ми робили по 10-12 дублів, щоб я показала справжню, а не награну емоцію. Мені не дозволяли грати. Я мала бути собою», — говорить Люба Васіліна.
Повернулася у в'язницю, щоб показати життя там на камеру
Люба з Донецької області. У 2008-му, коли їй було 20 років, вона потрапила у в'язницю за вбивство коханки свого чоловіка. Тоді її старшому сину було два роки. Його забрали в інтернат. До колонії жінка потрапила, будучи вагітною другою дитиною, народжувала в межах в'язниці. Коли хлопчику виповнилося три роки, його відправили в інтернат, де вже перебував його брат.
За ґратами Люба пробула сім років та шість місяців. У 2015 році вона вийшла на свободу. Донецька область вже була тимчасово окупована. Жінка не змогла повернутися додому.
Через декілька місяців Ірина Кірʼязева запропонувала їй повернутися в колонію, щоб долучитися до зйомок «Цензорки». Спершу були розмови з режисером, після чого Любу остаточно затвердили на роль подружки Лесі.
«Було важко виходити з колонії після знімального дня. Жінки дивилися вслід, і було боляче, бо я розуміла, що вони не можуть вийти. Згадувала себе під час відбування терміну ув'язнення, коли теж дивилася на тих, хто йде за межі в'язниці», — пригадує Люба.
Робота над фільмом розпочалася у 2016 році. До колонії Люба їздила вже з чотиримісячною дитиною. На зйомках Марина, яка грала Лесю, похрестила хлопчика. З того часу жінки підтримують зв'язок не лише як колишні колеги по знімальному майданчику, але й у статусі рідні.
Наразі Любі Васіліній 37 років, у неї четверо дітей. З двома, які народилися після виходу жінки з колонії, вона проживає у Норвегії. Проте Люба досі продовжує боротися за повернення їй батьківських прав на ще двох старших дітей. Одному з них вже 19 років, і він випустився з інтернату, а інший досі перебуває там.
Стереотипи про колонію, які руйнує фільм
Режисер описує життя матерів та дітей, які перебувають на території в’язниці. У фільмі показаний «Дім дитини», де ростуть діти, яких народили в колонії. За законом вони можуть перебувати там до трьох років. Матерям за ґратами дозволяють бачитися зі своїми малюками двічі на добу по дві години. Коли діти досягають трирічного віку, їх віддають комусь із родичів або відправляють в інтернат.
За словами Люби, у фільмі можна побачити справжню атмосферу колонії, зокрема життя матері та дитини в таких умовах.
«Я занурилася в те життя, у якому була сім років. Усе те ж саме: люди, працівники та система. Іноді було боляче лягати на ліжка, де пробула раніше»,
— згадує Люба.
У фільмі показано розмови Ірини з ув'язненими. Вони проводяться для того, щоб зрозуміти особистості, з якими доведеться працювати. Стрічка містить справжні діалоги засуджених, які веде Кірʼязева. Вони розповідають про злочини, через які опинилися за ґратами, мету таких дій та ставлення до подій вже у стінах колонії.
«Це робиться для того, щоб термін позбавлення волі не пройшов даремно, щоб людина переосмислила скоєне», — пояснює працівниця колонії.
У своїй ролі Ірина показує співчуття до жінок та наголошує, що це не лише у фільмі так. У житті вона така ж, як у кадрі. Жінок, що вийшли на волю після відбуття терміну покарання, називає своїми випускницями. Із багатьма продовжує спілкуватися.
«Люба — це також моя випускниця. У фільм привела її я. У нас із нею були складні стосунки в колонії, але попри це, ми щотижня спілкуємося. У тому і професійність, щоб знайти порозуміння з кожним», — згадує Ірина Кірʼязева.
На території в'язниці є декілька цехів із виготовлення певної продукції, де працюють жінки, які скоїли злочини. Вони виготовляють паперові стаканчики, ялинкові прикраси, військову форму, за що отримують платню.
Ірина Кірʼязева пригадує, що здебільшого проводили інструктаж для знімальної групи, аніж для засуджених жінок. Був посилений контроль за членами команди творців фільму.
«Бути віч-на-віч з ув'язненими нам забороняли. Під час масових сцен ми з ними часто спілкувалися. Для тих, хто перебуває там декілька років, це було цікаво. Вони розуміли, що вони теж актриси. Їм платили за участь у фільмі. Ув'язнені розповідали свої історії з надією, що це хтось побачить», — каже Марина Клімова.
Налагодити комунікацію з ув'язненими вдавалося через Любу, яка знала жінок у в'язниці. За словами Марини, це допомагало будувати довіру між знімальною групою та жінками в колонії.
«Фільм допомагає побачити реальних людей і окремий світ, де вони живуть. Режисер хотів показати стосунки матері та дитини, які не відрізняються від умов перебування жінки й дитини. Крізь жахи та страшні історії, стрічка тепла й добра»,
— каже Марина Клімова.
