Народжені за ґратами: рецензія-розбір європейської драми «Цензорка» Петера Керекеша

З 7 березня в обмеженому українському прокаті стартувала копродукційна художньо-документальна драма про одеську жіночу колонію та її труднощі — режисерський дебют у художньому кіно чеського документаліста Петера Керекеша («66 сезонів», «Військовий кухар», «Вельветові терористи»). «Цензорку» показували на 78-му Венеційському кінофестивалі в секції «Orizzonti» — фільму заслужено дістався приз за найкращий сценарій. І хоча стрічку відзняли ще влітку 2019 року, її остаточне виробництво завершилось тільки навесні 2020, після чого розпочалась довга кінофестивальна історія «Цензорки». Потім ще пару років тривали певні «банально бюрократичні процеси» з передачею прав. Проте фільм зовсім не втратив своєї актуальності. «Цензорка» створювалась зусиллями трьох країн: Словаччини, Чехії та України. Про що це кіно, чому воно заслуговує на увагу глядачів і в чому полягає його простота і дієвість — читайте в рецензії.

Матеріали, опубліковані в розділі «Колонки», представляють думку автора чи авторки та можуть не збігатися з думкою редакції онлайн-медіа «Свідомі».

«Цензорка» Петера Керекеша — кіно просте та дієве. Простота й дієвість «Цензорки» проявляються у природі цієї стрічки, яка, будучи художнім фільмом, тяжіє до документального реалізму. Жодних прикрас, жодних вигадок, жодного романтизму — «Цензорка» є настільки ж суворим фільмом, наскільки суворим може бути життя посадженого за ґрати. Цей фільм — копітке дослідження побуту, звичок і психології ув'язнених матерів, які або планують народжувати у тюрмі, або вже народили.

Вагітна Леся (Марина Климова) через «ревнощі» вбиває чоловіка й опиняється в одеській в'язниці на 7-річний термін серед сотні подібних їй жінок-в'язнів. Порядки тут досить спартанські: матерям за ґратами дозволяється бачитись зі своїми малюками двічі на добу по дві години, а коли діти досягають трирічного віку, перед ув'язненими постає вибір: вони повинні або віддати свою дитину комусь із родичів, або ж відправити її у притулок. Саме з такою дилемою і стикається Леся, яка народила хлопчика Колю. Їй зовсім нема на кого покластись зі своїх близьких, а віддавати Колю у дитячий будинок вона категорично не хоче. Леся намагається налагодити стосунки з сестрою, матір’ю і навіть тещею, та все марно — її дитина нікому не потрібна, а якщо і потрібна, то вже на таких умовах, які не влаштують жодну притомну жінку. Здавалося б, Леся опинилась у безвихідній ситуації, але тут на горизонті вимальовується тюремна цензорка Ірина (Ірина Кір’язева), яка, зберігши людські риси попри жорстку роботу в колонії, стає для Лесі останньою можливістю не втратити Колю.

Як вже було сказано, «Цензорка» — це приклад вдалого поєднання художніх і документальних підходів. Загальна канва сюжету, історія Лесі, Ірини та Колі — суто сценарна. Це драматична історія виживання та пристосування в умовах тюремного світу та, я б так сказав, тюремної філософії. В її основі тема непростого материнства з неможливістю завжди бути поряд із дитиною, виховувати її, забезпечувати тощо. Власне, сценарій «Цензорки» — головне надбання цієї навмисно бідної на події та кольори кінострічки (та і як би вона могла бути яскравою і динамічною у цих сірих та одноманітних тюремних стінах?). Динаміка в «Цензорці» винятково психологічна. Героїням фільму не завжди вдається показувати свої емоції, вільно їх проявляти — і зрозуміло чому. Бо це просто неможливо, оскільки за ними майже постійно наглядають. Тюрма має свій жорсткий розклад і розмірений темп життя — хочеш ти чи ні, а маєш до нього пристосовуватись. Але далеко не це є найтрагічнішим у «Цензорці». Важко стримати сльози, споглядаючи за дітками, які в буквальному розумінні відповідають за гріхи своїх матерів — а ще кажуть, що старозавітні принципи втратили актуальність! Позбавлені повноцінної свободи, ці діти опинились заручниками ситуації: вони хочуть бути поряд зі своїми ув'язненими матерями, але це не дозволено законом. Таким чином можна сказати, що жінки у «Цензорці» відбувають подвійне покарання...

Але, крім того, в «Цензорці» повно й документалістики. Петер Керекеш разом із постійним оператором Мартіном Колларом зафіксували реальність, так само як вони фіксували її у своїх документальних стрічках. Вони відзняли реальні пологи (завдяки чому «Цензорка» може шокувати глядачів вже на перших хвилинах фільму), реальну одеську панораму (впізнавану для мешканців міста), реальних ув'язнених у реальній Чорноморській виправній колонії № 74 (сподіваюсь, ні для кого не впізнаваній), провели реальні інтерв'ю з вагітними або жінками, що народжували у в'язниці (щирі розмови з ув'язненими суттєво підсилюють реалізм «Цензорки») тощо. Сила драматизму, достовірности «Цензорки» — саме в цьому документальному підході Керекеша-Коллара. Фільм сприймається як прояв «роботи на місцях», а не «роботи за столом».

І як результат — напівартхаусна споглядальна драматична стрічка, яка навіть своїм темпом і манерою зйомки передає «неспішний та одноманітний дух в'язниці». При цьому я б не назвав «Цензорку» ідеальним фільмом — наприклад, не кожен її актор (своєю грою, жестикуляцією чи вимовою) виглядає переконливим, але в сухому залишку ця кінострічка справляє враження впевненого гуманістичного висловлювання й навіть екзистенційної трагедії. Як правильно кажуть досвідчені ув’язнені жінки у «Цензорці» — «твоє життя може змінитись за одну мить». І ця мить, звичайно, трагічна.