Голоси жінок. Через що проходять українки в російському полоні

Людмила Гусейнова, Марʼяна Мамонова і Вікторія Андруша — три українські жінки різного віку, різних професій, з різних регіонів. Але усі вони були в російському полоні: в «Ізоляції», СІЗО, колонії в Оленівці. 

Під час Книжкового арсеналу жінки розповіли про свій досвід і те, як варто ставитись до людей, що пережили полон, та реінтегровувати їх у суспільство.

Людмила Гусейнова — правозахисниця, яка після початку російсько-української війни у 2014 році жила в тимчасово окупованому Новоазовську на Донеччині, працювала на місцевій птахофабриці і опікувалась дітьми-сиротами в окупації. 

З підконтрольної Україні території возила одяг, українські книжки та листівки до інтернату у Приморському. Їх передавали в Маріуполь, звідки жінка перевозила вантажі через КПВВ. 

У жовтні 2019 Гусейнову затримали. 50 днів вона провела у катівні «Ізоляція» і майже три роки в Донецькому СІЗО, в одній камері з кримінальними злочинницями. 

Людмила Гусейнова була однією із 12 цивільних, яких Україна повернула 17 жовтня 2022 року у рамках «жіночого обміну».

«Цивільних жінок затримували і у 2015, і у 2016, і у 2019, і у 2020 роках. Я провела 50 днів в [донецькій катівні] “Ізоляція” — це були найстрашніші дні в моєму житті. Будь-яку жінку, яка була в “Ізоляції”, не просто катували — її ґвалтували. 

Окрім фізичних тортур, жінки у полоні не мають жодної медичної допомоги. Не мають права на захист. Не мають права на зустріч з рідними.

Потім мене перевели у Донецьке СІЗО. У ті часи політично засуджених, як я, утримували разом із кримінальними злочинницями. На тебе тиснуть не тільки охоронці, слідчі і оперативники, а ще й ті, з ким ти маєш бути в одній камері 24/7.

У моїй камері було 20 жінок, і мало місця навіть, щоб стояти. Дірка у підлозі — туалет. Але найстрашніше, що майже всі ці жінки служили у військах так званої ”днр”.

Коли я вперше зайшла до камери, нічого не бачила через цигарковий дим. У них є так звана ”смотряща”, вона довго дивилась на мене, а тоді запитала, за якою статтею. Мені спочатку інкримінували екстремізм, і вона одразу дала клеймо ”укропки”.

Ти постійно бачиш злі очі людей, які сидять за жорстокі злочини, вбивства, які довго пʼють. Не знаєш, чого очікувати, — був страх навіть повертатися спиною. Потім дізналась, що більшість із них хворі: СНІД, туберкульоз, сифіліс. Нари спарені, тому спиш на одній постелі з жінкою, яка має такі хвороби.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, тиск став ще більшим. Посилилась агресія і від охоронців, і зі сторони тих, хто сидів у камері. Влітку 2022-го ми через віконця бачили, як із мішками на головах і звʼязаними за спиною руками вели наших військовополонених. Коли вони падали, наглядачі били ногами. Чули, як полонених змушували співати гімн Росії та кричати російські гасла. 

Я знаю, що зараз політично засуджених жінок утримують в одній камері. І над ними знущаються ще більше. У ці хвилини катують Ольгу Мелещенко. Коли її заарештували у 2020 році, її молодшому сину було 4 роки — майже три роки дитина не бачить мами. 

Але ніколи не називайте нас жертвами — ми пережили це і вистояли. Ми виживші. Розуміння того, що ти не жертва, а людина, яка змогла через це пройти, дає силу рухатись, розвиватися і допомагати іншим. Хочу, щоб жінки, які вийдуть з полону, знали, що можна і треба жити далі», — розповіла Людмила.

Марʼяна Мамонова — військова медикиня, яка під час облоги Маріуполя перебувала на заводі «Азовсталь». Там жінка дізналась, що вагітна. На початку квітня вона потрапила у російський полон. 

Обміняли Мамонову 21 вересня 2022 року, тоді ж коли командирів «Азову» та понад 200 військових. Через чотири дні жінка народила доньку.

«У російських в'язницях медичної допомоги для українських жінок немає. Я потрапила в полон на третьому місяці вагітності, але особливого ставлення до мене не було. Тільки на сьомому місяці до мене приїхали лікар-акушер із медичною сестрою. Його викликали, бо у мене були настільки сильні набряки, що я не могла рухатись. 

Огляд провели у камері, де я сиділа. Жодних відповідних умов не було. Вони сказали, що все гаразд. Але начальник колонії сказав: «Вона має такий страшний вигляд. Зробіть щось з нею, тому що це наша відповідальність». Мене забрали в одну з лікарень Донецька. Там зробили ультразвукову діагностику дитини і сказали, що все добре.

Коли запаси ліків, які ми взяли з собою при виході з Азовсталі, закінчились, медична допомога зовсім припинилась. Нам казали: “„днр” на вас ліки не виділяє, а все, що у вас було, ви зжерли”.

Коли бачите людину, яка вийшла з полону, прийміть її такою, як вона є. Вона нічим не відрізняється, але має тяжкий життєвий досвід. Говоріть, як зі звичайними людьми, не акцентуйте на тому, де людина була і що з нею відбувалось. 

Хтось попросить не запитувати про це, хтось сам захоче розказати. Але ніколи не забувайте про те, що ці люди потребують підтримки і тривалої реабілітації. Пройде час, поки вони дадуть світу про себе знати, але нам не можна про них забувати», — розповіла Марʼяна.

25 березня 2022 року росіяни викрали вчительку математики й інформатики Вікторію Андрушу з її дому у Старому Бикові на Чернігівщині. У телефоні жінки знайшли дані про рух російської техніки, які вона передавала українським військовим. Вікторію відвезли до РФ і утримували в Курському СІЗО.

29 вересня Україна звільнила з полону чотирьох морпіхів і двох цивільних, серед яких була Вікторія.

«Нас не розділяли на цивільних і військових. Усі перебували разом, і ставлення було однаковим. Постійно мали обертатись до стіни, а будь-які відповіді давати армійською мовою: ”так точно” або ”нікак нєт”. Карали за те, що робиш не так, як їм хочеться, навіть коли ніхто не показує приклад, і не знаєш, як треба.

Раз у місяць видавали засоби гігієни: звичайне брускове мило і туалетний папір. Одяг зовсім не змінювали. Раз видали форму, і нічого крім неї вже не буде.

Коли тільки приїжджаєш у місце позбавлення волі, конвоїри ставляться максимально жорстоко. Вони так і говорили: “Ти в полоні, у тебе тут немає ніякого права. Тебе тут за людину не вважають. Ти тварина”. 

Якщо раз на тиждень дали можливість дві-три хвилини прийняти душ, радій тому, що тобі взагалі це дозволили. Вони іронічно казали про ”книгу скарг і пропозицій” та провокували, щоб зігнати свою злість. Навіть коли чули українську мову у спілкуванні полонених між собою, завжди підходили до камери, гучно стукали в двері і змушували говорити російською.

Конвоїри змінювались раз на місяць. Кожен новий, хто зʼявлявся, намагався якимось чином задіти і спровокувати. На початку застосовують фізичне насилля, а тоді на постійній основі тиснуть психологічно. Вони бачать, що полоненим погано і відверто кажуть, що їм подобається, і їм це дозволяють робити. Ти або вчишся вибудовувати імунітет проти знущань і не реагувати, або починаєш згасати як особистість.

Після полону я не хотіла, щоб хтось до мене торкався. Просто говорила, що коли я захочу це зробити, сама підійду. Дайте людині надихатися свободою. Вона увійде в цей ритм життя і сама скаже, що їй комфортно, а що — ні», — каже Вікторія.

За даними Національного інформаційного бюро, станом на кінець червня 2023 року в російському полоні перебуває 126 жінок. З них — 46 військових і 80 цивільних. Медійна ініціатива за права людини ідентифікувала 42 місця утримання в РФ — слідчі ізолятори і виправні колонії. Вони розташовані як у прикордонних із Україною областях, так і в глибі Росії.