Чи (не) радикальні українці до дерусифікації?

Поняття дерусифікації на початку 90-х років і сьогодні відрізняється. Протягом років українці змінювали своє ставлення до російської культури та ідеології. Одразу із відновленням незалежності України, після 1991 року, відбувалися перейменування вулиць та навчальних закладів, але це не було масовим явищем. 

З початком повномасштабного вторгнення ставлення до російського різко змінилося, якщо порівнювати із 2020 роком. Тоді лише 30% українців схвалювали перейменування.

Від початку повномасштабної війни перейменували близько 2200 топонімів. Зокрема, у Павлограді Дніпропетровської області переназвали кожну п’яту вулицю. 

Влада не до кінця толерує процес дерусифікації, зокрема позиція Міністерства культури та інформаційної політики залежить не стільки від контексту, скільки від самої персони, яку потрібно дерусифікувати.  

«Не забуваймо, що в різних регіонах різне ставлення. Ми підтримуємо процес декомунізації, який вже запустився, але не можемо наказувати закладам культури, що їм робити», — говорить міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко.

Розповідаємо про історичні причини дерусифікації, ставлення українців та реакцію влади на знищення російської ідеології в Україні. 

Історія російсько-українських збройних протистоянь 

сягає кількох століть. Історик та автор каналу «Історія без міфів» Владлен Мараєв вважає, що після відновлення незалежності України, у 1991 році, українці ставилися до росіян краще, ніж росіяни до українців. Російська влада насаджувала своїм громадянам ненависть до українського і психологічно готувалась до війни. 

Назви вулиць, бібліотек та культурних закладів іменували не на честь української інтелігенції, а на честь росіян — навіть тих, що брали участь у репресіях проти українського народу. Впливаючи таким чином на публічний простір, російська влада намагалась знищити культурну спадщину і пам’ять українців. 

Зокрема, назви топонімів на честь представників російської науки та культури з'являлися на мапі українських міст здебільшого для того, щоб засвідчити належність міста до російського культурного простору. Через них відбувалося просування і ствердження домінування Росії. 

Роками російська влада, як частину своєї політики, використовувала «монументальну пропаганду». Таку назву запропонував Ленін, підписавши у квітні 1918 року декрет «Про пам’ятники Республіки». 

Після цього в Україні почали встановлювати монументи лідерам соціалістичної революції, незважаючи на художню цінність. Український міський простір наповнювали однотипними пам’ятниками радянським вождям, які витісняли українських особистостей. 

У різні роки заборонялося навіть збиратися біля пам’ятників або місць поховань українських діячів та відзначати традиційні українські свята. До прикладу, 12 – 14 січня 1972 року співробітники КДБ у Києві та Львові заарештували 14 людей, оскільки їхні адреси були в списках колядників.

Комуністична влада знищувала і місця, що нагадували про історичні події. Прикладом є Куренівська трагедія. На місці масово розстрілу німцями єврейського населення в Бабиному Яру радянська влада не спорудила жодного меморіалу, а лише  засипала його відходами з цегельного заводу, щоб влаштувати місце для розваг. 

Як наслідок, під час будівництва стався селевий потік через прорвану дамбу, який затопив Куренівку (житловий масив Києва). Кількість постраждалих замовчували, а загибель людей заборонили згадувати.

У Криму після депортації кримських татар було видано два укази (1945 і 1948 року), якими перейменували 80% топонімів, які походили з кримськотатарської. Так, Карасубазар стало Білогірськом, Акмесджит — Сімферополем, Яни Капу — Красноперекопськом тощо.

Попри це, після розпаду СРСР російські назви залишалися в українському просторі. 

Лише 8 грудня 2013 року під час Революції гідності в Києві активісти повалили пам’ятник Леніну. Повалення викликало ланцюгову реакцію — розпочався «Ленінопад» — хвиля демонтажів та пошкоджень памʼятників Леніну та іншим радянським політичним діячам.

2 серпня 2022 року Мінкульт склав список найбільш поширених «російських» урбанонімів, які рекомендують перейменувати. Наприклад, письменник Олександр Пушкін — у своїх творах вихваляв російських монархів, був шовіністом та імперіалістом. 

Або Валерій Чкалов —  радянський льотчик-випробувач, Герой Радянського Союзу. До українського авіації не дотичний. Чи Іван Мічурін — народився в Рязанській губернії. Був біологом, основоположником наукової селекції ягідних, плодових та інших культур в СРСР. Нагороджений орденом Леніна в 1931 році. 

Об'єктивних причин зберігати урбаноніми чи монументи немає. Російські діячі, на честь яких було перейменовано вулиці, не були пов'язані з Україною. Більшість з них — це фігури локального значення, маловідомі у світі особистості, які є частиною суто російського простору. 

Під час повномасштабного вторгнення та тимчасової окупації росіяни показали, що назви вулиць для них мають значення. Херсонське видання «Мост» писало, що під час окупації Херсона російські військові вказували, що «Херсон — російське місто». Чому? Бо там «збереглися назви вулиць, які є свідченням російської історії». 

Окупаційна влада тимчасово окупованих районів Запорізької області повідомляла, що нібито планує «повернути колишні назви вулицям, алеям і паркам, а також відновити історичні пам’ятники, зруйновані з 2014 по 2022 роки».  

Окрім цього, росіяни розглядали питання про повернення нібито історичної назви Маріуполя — Жданов (1948–1989). До того ж перейменували деякі вулиці: Морський бульвар зробили Комсомольським; бульвар Меотиди переназвали на 50 років Жовтня; проспект Свободи — Ленінградський. Також демонтували пам'ятник жертвам голодомору. 

Культурологиня Маріам Найєм раніше пояснювала, що пам’ятники та монументи пов’язують минуле з сьогоденням, демонструючи, які акценти та цінності були важливими для людей минулого.  

Поки є пам’ятники та топоніми — історичні особистості живуть. Встановлення монументів та найменування вулиць — це центри колективної та індивідуальної пам’яті, спосіб закарбувати суспільні ідеали та метод зробити їх вічними, що довгий час робила радянська влада — маркувала простір відповідно до своєї ідеології. 

Пам’ятники та назви вулиць є частиною образу міста, а його елементи впливають на нас як на індивідуальному, так і на суспільному рівні. Коли живемо на вулиці, названій на честь російських ідеологів, то у свідомості нормалізуємо загарбницьку поведінку. 

«Україна зразка 2022 року не може мати у своїх містах пам’ятники російським монархам або мати в шкільній програмі твори російських імперіалістичних письменників. Ми не можемо будувати нову Україну, використовуючи старі сенси», — сказала Маріам Найєм.

До прикладу, у Львові є вулиця Героїв Майдану, а в Києві — Європейська площа, які у назві несуть демократичні цінності. 

Владлен Мараєв зауважує, що важливо також замість «дерусифікації» використовувати термін «деросіянізація». 

«”Деросіянізація" — це відмова саме від російської імперської спадщини, але не від спадщини Русі, яка була історичною попередницею України», — каже історик. 

За даними Центру Разумкова, станом на січень 2023 року 59% українців підтримують перейменування топонімів, назви яких пов’язані з Російською імперією, СРСР та сучасною Росією. 

«У цей момент українці достатньо радикальні до деросіянізації. Проте не всі. Частина суспільства зберігає помірковані погляди, виразна меншість — відверто проросійська. Це прямий наслідок повномасштабного вторгнення, внаслідок якого у значної частини соціуму російське стало ототожнюватися з ворожим», — зазначає Владлен Мараєв. 

Так, колектив Національної музичної академії України імені Петра Чайковського виступив проти того, аби прибрати ім'я російського композитора з назви установи. 

У 2022 році у Києві перейменували понад 230 міських об’єктів, назви яких пов’язані з Росією. 

«Назви міських об’єктів столиці не мають носити імена російських та радянських діячів», — говорить секретар Київської міської ради Володимир Бондаренко.

Також проєкт змін до закону України «Про географічні назви» передбачає заборону присвоювати назви, що звеличують, увіковічнюють, пропагують чи символізують Росію.

Проте міністр культури виступає за збереження вулиць Булгакова (народився в Києві, але у творах принижував українців) та називає його «відомим літератором з надбанням, яке належить до світової літературної спадщини». За його словами, вивчати у школах російських авторів варто заборонити, а вулиці перейменувати. Проте виокремлює тих, хто нібито є «автором світової культурної спадщини». 

Дерусифікація — це не лише перейменування вулиць чи знесення пам’яток. В українському суспільстві довгий час були присутні російські артисти, які насаджували російську політику. Деякі з них, попри те, що називали Крим російським та підтримували політику Путіна, мають звання заслужених артистів України. 

Зараз Україна переосмислює своє минуле та розробляє різні проєкти, щоб відмовитися від російської культури, натомість популяризувавши справжню українську.