«Зняти фільм про цю війну — мій обов'язок»: режисерка Аліна Горлова про кіно про війну

Українська режисерка, сценаристка і членкиня Української кіноакадемії, Аліна Горлова знімає документальне та ігрове кіно. У фільмографії режисерки є фільми «Явних проявів немає», «Холодний Яр. Інтро» та «Невидимий батальйон». Останній вона відзняла з Іриною Цілик і Світланою Ліщинською.

29 вересня 2022 року у кінотеатрах Києва, Львова та Дніпра вийде «Цей дощ ніколи не скінчиться» — документальна стрічка про 20-річного Андрія Сулеймана, який з сім'єю переїхав з Сирії на Луганщину, став волонтером Червоного Хреста у зоні бойових дій, а після смерті батька вирушив до Сирії, щоб поховати його на батьківщині. 

Фільм мав перші фестивальні покази наприкінці 2020 року, проте пандемія завадила показати його на великому екрані. Горлова зазначає, що візуальна картинка є частиною наративу, а тому команді важливо, аби глядачі дивилися фільм в кінотеатрі. 

«Свідомі» поговорили з режисеркою про роботу над стрічкою, символізм у кіно та про те, як війна вплинула на творчі плани.

— Як ви познайомилися з головним героєм Андрієм Сулейманом? Чим він вас захопив, що прийшла думка зняти про нього фільм?

— Усе почалося у 2016 році, коли я вирішила зняти короткометражний фільм про Донеччину та Луганщину. Хотіла зробити класичний character film, який буде зосереджений на історії героя. 

Шукала не типового персонажа — молодого хлопця. Порадили звернути увагу на Андрія Сулеймана. Ми познайомилися, але тоді здавалося, що це не зовсім те, що шукала. Здавалося, що історія про Сирію буде трохи відвертати увагу від війни на сході. Пізніше зрозуміла, що ця історія може бути цікавою. Хотіла показати, як переплітаються дві війни і дві сторони Андрія — українська і курдсько-сирійська. Політичних паралелей робити не хотіла, але було цікаво показати, як герой переживає це. 

— Ви їздили до Сирії, щоб зняти похорони. Як відреагував Андрій?

— Я не була готова. Пам'ятаю, знімальна група запитала, чи не хочу зняти, як батько Андрія проходить лікування. Це був мій етичний вибір, вирішила не знімати цього. Тоді у мене був майже готовий, змонтований фільм. Не хотіла турбувати родину і не розуміла, куди додати цю історію. 

Коли батько помер, Андрій одразу повідомив, що його повезуть у Сирію. Ця історія, що він повернеться на батьківщину, здалася важливою. Якщо Лазгін (батько Андрія) дозволив знімати його хворим і був досить відвертим з командою, то важливо зафільмувати і смерть. Курдська частина родини була не проти, українська — вагалася. Тому те, що відбувалося в Україні, не знімали, а поїхали в Ірак.

— Як знайомство з курдськими традиціями вплинуло на вас? 

— Цей фільм — моє перше знайомство з культурою та історією курдів. Вони — окремий народ зі своєю традицією та мовою, але у них немає власної держави. І, власне, символом народу є мапа Курдистану. Тільки в Іраку їм вдалося домогтися автономії. Іракський Курдистан відрізняється від решти території країни. Курди — вільніше суспільство, у них більше прав для жінок. До того ж вони обізнані в ситуації в Україні і хочуть, щоб українці також більше знали про їхню ситуацію.

— У фільмі ви створили спільний простір між Сирією та Україною. Що наштовхнуло на це?

— Коли почалися перші зйомки, зрозуміли, що рушієм сюжету не може бути тільки історія Андрія Сулеймана. У «Цей дощ ніколи не скінчиться» закладено набагато більше. Основна тема — вічна війна. Людство постійно перебуває у стані війни, а Сулейман все своє життя бере участь у гуманітарних місіях — це постійне руйнування та відбудова, вбивство та допомога.

У «Цей дощ ніколи не скінчиться» ми ставимо питання: «Чи можливо взагалі закінчити війну?». Створення єдиного простору — спосіб зробити історію універсальною і показати, що війна відбувається скрізь і завжди.

— Фільм сприймається як антивоєнний, але ви говорили в інтерв'ю «Суспільне», що сцена військового параду у вас викликає захищеність. І тут виникає дилема: суспільство мілітаризується, але так почуває себе захищенішим. Чому?

— Мені цікаво спостерігати, як на сцену військового параду реагують іноземці. До повномасштабного вторгнення чула, що ця сцена зображує процеси мілітаризації українського суспільства. А знайомий з Білорусі сказав, що під час перегляду відчув захист. Тоді зрозуміла, що маю такі ж відчуття. 

Після повномасштабного вторгнення розмовляла із тією самою жінкою з Німеччини, яка сказала, що це зображення мілітаризації. Зараз вважає, що ці військові можуть захистити від «навали». 

— Робота над «Цей дощ ніколи не скінчиться» тривала чотири роки. З якими проблемами зіткнулися під час роботи над стрічкою?

— Режисери документальних фільмів часто відчувають спустошення і виснаження. У «Цей дощ ніколи не скінчиться» досить унікальний герой та історія, тому важливо було зробити стрічку такою, якою я її бачу. Для цього потрібно докладати шалених зусиль. Фільм складно монтувався: монтуєш, і немає відчуття, що завершив процес. Тоді зрозуміла, що з певного моменту фільм починає робити себе сам. Якщо зміг домогтися, що у фільмі є його власний світ, то важливо це підтримувати, шукати такі рішення, щоб не порушити цього. 

Першочергова ідея фільму в ході роботи змінилася. Спочатку стрічка називалася «Андрій Сулейман», оскільки думали, що це буде коротка історія про людину. Пізніше — «Поміж війн», бо почали розглядати дві війни. Потім фільм отримав метафоричну назву «Цей дощ ніколи не скінчиться», адже осмислили матеріал на різних рівнях. 

— В інтерв'ю для «Суспільне» ви говорили, що процес зйомок в Сирії та Іраку був легшим, аніж в Україні. Це було пов'язано з дозволом зафільмувати похорон чи загалом з доступом до локацій?

— Процес зйомок був однаковим. У Сирії та іракському Курдистані ми не їздили в зону бойових дій. Це було свідоме рішення, адже поїздка туди могла бути небезпечною. В Україні ми з Андрієм постійно їздили у сіру зону. Можливо, тому було складніше знімати. 

— В інтерв'ю виданню «Your Art» ви розповідали, що під час роботи над фільмом користувалися книгою символів. Якими символами наповнена стрічка?

— По-перше, це вода. У стрічці з'являються мости та ріка. Є вівці — агнець. З цим ототожнюю головного героя — він не винен у тому, що сталося, він постраждав від двох війн. Чорне і біле, адже під час дослідження прийшло розуміння, як гарно воно поєднується з тим, як ми порівнюємо мир та війну. 

— Фільм розбитий на глави: від 0 до 9, а потім знову йде 0. Що це означає?

— Хотілося зробити певні розмежування та зупинки. Пізніше захотіла зробити певний відлік. Шукала назви кожній частині, але це ускладнює фільм додатковою інформацією. Назви — це була б моя інтерпретація, а мені не хотілося вести глядача, я хотіла допомогти зробити зупинки і працювати з підсвідомістю. Якщо однієї з головних тем є циклічність, то проявом є числа. І коли ми знову повертаємося до нуля, бачимо родину, яка переїхала до Німеччини і починає спочатку [сім’я головного героя евакуювалася з тимчасово окупованого Лисичанська у Німеччину, а сам Андрій працює у Червоному Хресті — прим. ред.].

— Між главами є кадри пейзажів України та Сирії. Чому прийняли таке візуальне рішення?

— Спалахи, коли бачимо ніби якусь планету, відзняті на сході України — це терикони. Вирішили вставляти ці стоп-кадри ніби з іншої планети, щоб змусити глядача дивитися стрічку відсторонено. Хотіли скласти враження, ніби погляд на все, що відбувається, належить людям не з цієї планети. 

— Трейлер фільму чорно-білий. Раніше ви казали, що фільм не сприймався б так, як сприймається, якщо був би кольоровим. Рішення роботи його чорно-білим було принциповим?

— Коли брали участь у різних пітчингах, нам постійно казали, що фільм не буде продаватися на телебаченні. Так воно є насправді. Але це була класна вправа довести, чому він має бути чорно-білий. Показати контраст між країнами, парадом військових і прайдом (парадом любові), гуманітарними місіями і військовими діями можна тільки у чорно-білому кольорі. Так глядач звертатиме увагу не на кольори, а на драматургію кадру і структурність. 

— Кому ближче історія Андрія Сулеймана: українцям, які переживають війну, чи європейцям, які живуть із сирійцями в одному середовищі?

— Зараз фільм буде ближче до українського глядача. У стрічці зображена історія людини, яка не може втекти від війни. І якби ми продовжили знімати, то зафільмували б і третій раз, коли людина стає свідком ще гіршої війни  [повномасштабної війни РФ проти України — прим. ред.].

— Раніше ви казали, що тема війни у вашій творчості закрита. Чи змінилася думка після 24 лютого? 

— Тоді абсолютно не хотілося знімати війну, думала зробити творчу паузу, адже це виснажує. Коли почалось повномасштабне вторгнення, зрозуміла, що це єдине, що може мене врятувати і допомогти пережити події. Це та дистанція, яка необхідна, щоб не зійти з розуму. Камера — це дистанція. Зняти фільм про цю війну — мій обов'язок. Можливо, я його ніколи не випущу. Але саме українські режисери мають говорити про війну. Зараз важливо знімати, щоб показати війну в Україні очима українців. 

— Над чим ви працюєте зараз?

— Зараз знімаємо фільм, у якому намагаємося дослідити антропологію війни. Особисто я досліджую тему насилля, знімаю суди над російськими військовими, коли це можливо. У цих процесах намагаюся вхопити причини прояву насилля.