«Жуйка та “Pepsi” — це лише антураж»: рецензія-розбір української трагікомедії «Ти мене любиш?» Тоні Ноябрьової

З 30 травня в кінотеатрах розпочались покази нової української трагікомедії «Ти мене любиш?» Тоні Ноябрьової. Це стрічка про підлітковість і дорослішання в останній рік існування СРСР з Кариною Химчук («Королі репу») у головній ролі наївної та егоїстичної 17-річної бунтарки Кіри. Фільм представили на Берлінському кінофестивалі в секції «Panorama» 20 лютого 2023 року. Про що ця стрічка, яка епоха в ній відображена і в чому полягає її поетика — читайте в рецензії.

Як і минула кінострічка Тоні Ноябрьової «Герой мого часу» (2018) про трагікомічного провінціала Жоріка, що приїжджає до Києва «підкорювати столицю», «Ти мене любиш?» балансує між драматичним і комічним світосприйняттями. Головна героїня Кіра, заможний розбещений підліток 17 років, чиї батьки розлучаються, теж певною мірою дитя і герой свого часу, тих карколомних, дивних і ні на що не схожих дев'яностих років, які поєднували в собі непоєднуване: приземленість побуту і крайню бідність із вільним польотом фантазії та парадоксальною надією на майбутнє.

Згадувати дев'яності останнім часом — своєрідний модний тренд, а водночас і зручна можливість відрефлексувати на власне минуле. Кримінальний «Носоріг» (2021) Олега Сенцова, літературний «Я і Фелікс» (2022) Ірини Цілик, артхаусна «Ля Палісіада» (2023) Філіпа Сотниченка — український кінематограф звертається до дев'яностих років як до такого собі першородного хаосу, з якого походимо всі ми й наша країна.

Ось ці «ми» і «наша країна» — важливі «герої» «Ти мене любиш?». «Ми» — це Кіра, яка крокує буремним шляхом підлітка-бунтівника, не відрізняючи незрілого егоїзму від зрілого кохання та постійно плутаючи їх між собою. «Одіссея» Кіри — від дому до коханця, від коханця до бабці з дідом, від татової роботи на кіностудії до театрального драмгуртка — наче беззмістовний броунівський рух, але все ж таки його можна збагнути — і для цього необхідно згадати себе в підлітковому віці. Наївна боротьба за батьківську любов, невдала спроба суїциду, підміна батька коханцем, гонитва за західними брендами і «нічні туси», гіперемоційність та показове лицемірство — Кіру навряд чи варто називати «прикладом для наслідування», і це, напевно, найкраще, що є у стрічці Тоні Ноябрьової.

Для такої протирічливої героїні акторка Карина Химчук обрала «тваринний спосіб» гри — напевно, інакше Кіру й не зіграти.

З іншого полюсу, з протилежного боку від «ми» — «наша країна», яка, за словами Тоні Ноябрьової, переживає у стрічці «тектонічні зміни». Фільм прискіпливо досліджує епоху розвалу СРСР, його повсякденність і стрімку руйнацію сталого порядку ХХ сторіччя. Мрії про еміграцію, тісні комуналки, радянські шпалери, повсюдна бідність, відчуття повної дезорієнтації — Кіру оточує дивна нова реальність, яку найкраще за все порівняти з велетенським китом, що помирає. Відходить епоха, розвалюється країна-мутант — і разом із нею розвалюється родина Кіри. Тоня Ноябрьова каже, що з її точки зору «особистісна криза» може бути куди важливішою для індивіда за всілякі «геополітичні зміни» — і в «Ти мене любиш?» використовують саме такий прийом.

Центр її світу — не Київ чи Москва, а батько й матір. І це, знову ж таки, додає «Ти мене любиш?» психологічної чесності — бо підліток переважно живе собою. Не важливо, який саме час стоїть надворі — час VHS або ж епоха «Spotify» — підлітки зляться, закохуються, губляться і знаходяться. Як каже Тоня Ноябрьова: «Жуйка і “Pepsi” — це лише антураж».

«Ти мене любиш?» — вільне кіно на французький (читай — київський) манер. Серед інших режисерів, які звертались до теми дев'яностих, Тоню Ноябрьову вирізняє притаманний їй поетично-іронічний, фантазійний і сатиричний світогляд. Киянка до мозку кісток, вона очевидно надихається власним дитинством і досвідом (від, за словами Ноябрьової, розлучення батьків до сцени першого сексу).

У «Ти мене любиш?» країна біжить від самої себе, Кіра біжить від розсварених батьків, біжить час, втікає все — незмінними залишаються лише два запитання: винесене в заголовок стрічки «Ти мене любиш?» і ще друге, наївно-іронічне «Гірше вже не буде?». Глядач має сам вирішувати: сміятись йому з Кіри чи співчувати цій розгубленій у часопросторі дівчині. Вершина трагізму фільму — короткий діалог Кіри з викладачем драмтеатру. Кіру запитують:

«— А ти знаєш, що таке кохання?

— Не знаю.

— Ну то зіграти його можеш?

— Можу».

Увесь фільм Кіра запитувала оточуючих про те, чого вона не розуміла. І ця влучна ілюстрація підлітковості точно передає сутність Кіри — вона лише на шляху до того, щоб збагнути себе та світ. І тут виникає третє запитання: «Чи є взагалі кінець цьому шляху?».