«Здатність описати нових себе стало питанням на рівні з виживанням, вмінням накладати турнікет»: діалог про війну з Катериною Калитко
2 вересня на XIII Міжнародних поетичних читаннях «Meridian Czernowitz» відбулася презентація нової збірки віршів української письменниці й перекладачки Катерини Калитко. У рамках проєкту «Діалоги про війну» письменниця розповіла про свій досвід воєнного часу, українську поезію та роль жінки під час війни.
Зібрали головні тези з публічного інтерв’ю Катерини Калитко.
Про переживання війни
Те, що зараз відбувається з нами схоже на страшні окремі палати в шпиталях під час Другої світової, де лежали люди зі спотвореними обличчями: знесеними щелепами та наскрізними дірками. Вони вижили, а обличчя їм намагалися перезібрати. Ця історія про націю, колективну спільноту зі знесеним, розбитим обличчям, яке ми могли б спробувати перезібрати.
Цей біль неможливо пережити наодинці. Ми зможемо його вкласти в себе, якщо вийдемо до людей з аналогічним досвідом, які зможуть емпатувати, і зрештою зі шматочків своїх родинних історій матимемо можливість відновити свої Я.
Про культурну спадщину
Ми чіпляємось за матеріальну культуру, тому що у нас її століттями відбирали. Де б я не була в Європі, я завжди із заздрістю ходила, розглядаючи не тільки архітектуру, яка зберіглася нерозбомбленою, невідновленою або у варварський спосіб відреставрованою, а заглядала у величезні бібліотеки зі старими фоліантами. Їх ніхто не рухав, вони там стоять століттями, сточені шашелем як дубові шафи: там не було пожеж, не приходили викидати з квартири речі, не громили гетто і не випалювали весь будинок вогнеметом. Книжки як стояли там, так і стоять — впродовж 300-400 років.
Те, що у нас відібрали пам'ять, за яку можна потриматись, покласти собі під подушку, поплакати, пригорнути й почерпнути до себе енергію, робить нас бездомними та неприкаяними. У різні способи ми біжимо від цього, але неприкаяність наздоганяє.
Про роль поета та поезії під час війни
Чесність поезії залишається однією із її найбільших цінностей. Вміння називати речі своїми іменами, готовність читача розуміти текст поза всіма художніми засобами — це те, що буде інструментом автореконструкції і залишить для нас час та нас самих такими, якими є.
У перші тижні повномасштабної війни стикнулася з тим, що компетенції здавалися не потрібними і абсолютно зайвими. Усе здавалось безсиллям, блідою тінню реальності, яка над нами нависла. Потім прийшло усвідомлення, що важливий хоровий спів, засвідчення своєї присутності в часі, навіть якщо ти не конче говориш щось, що потім будуть цитувати у підручниках. Ти долучений до хору голосів, і це важливо не як для автора, а як для людини, яка присутня у своєму часі, в межах кордонів своєї держави, з якою відбувається щось грізне і велике.
Цей етап я маркую третіми визвольними змаганнями — фінальними, які ми маємо виграти. Якщо не виграємо, як антитеза Росії, становлячи їй загрозу ідеологічну та ідейну, будемо під загрозою зникнути зовсім. Цього разу, здається, росіяни не дозволять зберегтися нам як ідеї, тому іншого шляху, ніж перемога немає.
Бажання і відповідальність, щоб не втратити і захистити, має стати лейтмотивом кожного окремо взятого приватного життя.
Зараз здається, що про сьогодення писатимуть лиш як про велику, можливо навіть найбільшу історію, яка з нами сталася в новітній час. Але люди забуватимуть згадати дрібне людське — любов, біль і шлях. Поети ж можуть фіксувати те, як проживалася війна, не оминаючи всіх почуттів. Для цього зараз вони виймають нову мову з повітря.
Ми шукаємо цю мову з 2014 року, щоб описати нових себе, але тепер це питання стало критичним на рівні з виживанням: вмінням накладати турнікет та робити непрямий масаж серця. Мова самоопису, яку формуємо, буде одним із наших ключових вмінь на майбутнє.
Про війну очима жінки
Жінки є носійками колективної пам’яті. Жінки залишалися, коли чоловіки йшли, не повертаючись. І вони будуть нести пам’ять і свою, і тих, кого втратили.
