Заради кожного життя: як рятують українських військових «Госпітальєри»

Медичну добровольчу організацію парамедиків «Госпітальєри» у 2014 році заснувала Яна Зінкевич. Сьогодні у складі батальйону налічується понад 360 парамедиків, які працюють на передовій: надають медичну допомогу добровольцям і військовим. Госпітальєрські екіпажі здійснюють евакуацію, стабілізацію і транспортування поранених з червоної зони до стабілізаційних пунктів чи прифронтових госпіталів.

«Свідомі» поспілкувалися з представниками «Госпітальєрів» про те, чому вони вирішили доєднатися до батальйону і як працюють під час повномасштабної війни.

Тарас Лівінський студент шостого курсу Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького, громадський декан Студентської ради медичного факультету №2, співзасновник ГО «Реформатори медичної освіти», яка працює над волонтерською допомогою для ЗСУ та донорством «Здай кров для воїна». 

У 2021-2022 роках вступив на військову катедру, навчався на бойового медика. Має досвід оперативних втручань — як травматологічних, так і хірургічних — які здобув у відділенні невідкладної допомоги, де працював чотири роки. 

«Я готувався до війни. Напередодні вторгнення вже мав зібрані речі. Перше, що зробив, — організував на вокзалі у Львові за групами крові та резус-факторами людей, щоб вони здавали кров», — розповідає Тарас Лівінський.

На початку березня він з командою допомагав тим, кого привозили евакуаційними поїздами. 

«Приїжджали поранені бійці та цивільні, і ми фактично на власних автівках евакуювали в шпиталі і там вже 24/7 чергували. Налагодивши логістику роботи у Львові так, щоб все працювало без мене, я задзвонив до “Госпітальєрів”. У квітні пройшов вишкіл і відправився з 38-м екіпажем на першу ротацію в Сєвєродонецьк», — розповідає парамедик. 

Тарас Лівінський пояснює, що він занадто свободолюбива людина, якій би було складно мобілізуватись в ЗСУ. «Госпітальєри» працюють на добровольчих засадах та не отримують допомоги від держави. На фронті вони перебувають до місяця, після цього мають відпустку. Лівінському це дозволяє приїжджати до старої бабці. 

«Перевага “Госпітальєрів” у свободі, перш за все. Коли ти відбув ротацію, впевнений, що на якийсь відрізок часу матимеш можливість повернутися додому: відпочити, переосмислити пережите та побачене і з новими силами повернутися. Це протилежне тому, коли працюєш на всі сто і через якийсь час твій коефіцієнт корисної дії падає, бо людина морально, ментально та фізично виснажується», — розповідає медик. 

«Госпітальєри» працюють на Casevac та Medevac. Casevac — машина, яка вивозить безпосередньо з нуля. Тут потрібні лише ті ресурси, які необхідні для первинного забезпечення виживання людини. Працюють за протоколом MARCH, а робота може тривати 15-20 хвилин. 

Medevac — це швидка, де надається допомога кваліфікованими медиками. Першочергове завдання — підготовка людини до проведення первинних хірургічних маніпуляцій. На Medevac проводять вторинний огляд та готують людину до того, що через 10-20 хвилин її завезуть на стабілізаційний пункт, почнуть проводити первинні хірургічні втручання, щоб людина змогла доїхати до шпиталю.  

Тарас Лівінський спочатку працював на Casevac, на другій ротації — на стабілізаційному пункті, зараз — у складі пʼятого екіпажу на Medevac. 

«На Casevac весело працювати, тому що ти попадаєш під вогневий контакт, і тоді це часто може бути дорога в один кінець», — розповідає Лівінський.

Йому не раз доводилось проводити евакуацію вже загиблих військових. 

«І це одне з найгірших, тому що ти з ними стаєш близьким буквально за декілька днів. Цю близькість доводиться відсікати, тому що пізніше вона дається взнаки», — говорить він. 

На Бахмутському напрямку вибуховою хвилею бійця вдарило об стіну. Коли його везли, він втратив свідомість. За сім хвилин до того, як його мали підвезти до стабілізаційного пункту, у нього зупинилося серце. 

«У лікарні у нас було поняття ніколи не здаватись і качати до останнього. І тоді, ввівши адреналін, я почав проводити серцево-легеневу реанімацію. За шість хвилин реанімації його серце завелося. Для мене це було моментом певної ейфорії. Ще за 40 хвилини він прийшов до тями — розплющив очі, почав говорити», — розповідає Лютий. 

Німець з  2014 року живе в Німеччині, де працював медиком в приватній клініці. З початком повномасштабної війни звільнився з роботи, продав все, аби приїхати в Україну. 

«Мобілізація в ЗСУ була неможлива — не маю українського громадянства. Тому обрав “Госпітальєрів”. З травня 2022 року є частиною пʼятого екіпажу», — каже він. 

Німець пояснює, що в роботі з «Госпітальєрами» є більше свободи. Можеш вибирати, в якому порядку їздити на ротації та з ким працювати. Ця свобода дозволяє будувати команди і ефективніше працювати. 

Багато, хто з «Госпітальєрів» мають роботу у цивільному житті, і для них ця свобода має вагу. 

«Наш екіпаж повністю забезпечує батальйон [«Госпітальєри», — прим. ред.], але також беремо незалежну допомогу від волонтерів. Тобто основа, 90% оснащення — від батальйону», — каже парамедик. 

На думку Німця, співпраця «Госпітальєрів» і ЗСУ базується на довірі. 

«Усі локації, на яких перебуваємо, — гарячі точки, і багато чого могло піти не так. Тому безпосередня довіра командирів бригад та підрозділів важлива. Командири кидають запити нашому комбату Яні Зінкевич. Потім нас прикомандировують до підрозділів, де ми їм потрібні як підсилення. Ми довели, що ми можемо рятувати», — пояснює парамедик.

Німець працює на Medevac. Коли з’являється поранений — це передають рацією, називають точку, куди приїхати. 

«Наша командирка, пані Чека, працює на Casevac — робить всю першу домедичну допомогу, щоб врятувати життя. Потім швидко везе пораненого до нас, ми його приймаємо і вже не просто рятуємо життя, а й здоров’я. Якщо, наприклад, є ампутована кінцівка, то наша задача зафіксувати її таким чином, щоб цю кінцівку можна було врятувати. Довозимо у стабілізаційний пункт, передаємо пораненого», — розповідає Німець. 

Катерина Галушка долучилася до «Госпітальєрів», коли шукала для себе можливості приєднатися до силових структур. Вона розглядала варіанти Нацполіції та Нацгвардії. 

«Після спілкування зі знайомими військовими прийшла до того, що перш ніж підписувати контракт на пів життя, треба перевірити, чи взагалі я здатна витримувати роботу на передовій та навантаження як психологічні, так і фізичні. Коли пройшла вишкіл “Госпітальєрів” і зрозуміла, що парамедиків критично не вистачає, вирішила залишитись в батальйоні. По-перше, бути парамедиком — критично важливо для збереження життів військових. По-друге, батальйон вже став для мене сім’єю, від якої я не хотіла йти», — розповідає парамедикиня.  

«У мене місяць ротації і один-два місяці відпочинку. Можу сформувати свій час так, як хочу, вибирати дати та терміни ротацій, повертатись і йти на роботу», — розповідає Галушка. 

У «Госпітальєрах» є окремі люди, що працюють над залученням коштів та комунікацією із фандрейзингом. Вони спілкуються з бізнесами, меценатами, організаціями за кордоном. 

«Тому ми розповідаємо та показуємо нашу роботу. Коли ти залучаєш кошти людей, вони мають бачити результати», — каже Катерина Галушка.

Буває, що екіпажі самі залучають кошти на свої потреби. Галушка додає, що коли потрібно було швидко закупити одяг для екіпажу, вона сама збирала кошти, щоб процес йшов швидше. 

«У мене є певна авдиторія у соцмережах. Відповідно, з цією медійністю виступаю в підтримку нашого штабу забезпечення», — розповідає вона.

Говорить, що не отримувати підтримку від держави — це вибір. 

«Після того, як Антитерористичну операцію переформували в Операцію об’єднаних сил, більшість добровольчих батальйонів стали частиною сил оборони. "Госпітальєри" обрали бути незалежними. Відсутність державного фінансування та забезпечення коштом донатів небайдужих людей — це також про свободу дій», — каже вона.

У «Госпітальєрів» є спектр відповідальності, однак зараз поширена практика, коли від конкретного підрозділу є запит. Вони цей запит відправляють на батальйон, Яна Зінкевич оглядає, оцінює та аналізує. 

«Це про постійну комунікацію та співпрацю з командирами батальйонів: ми разом перебуваємо на позиціях, кожен день бачимось», — розповідає Катерина.

Додає, що десь «Госпітальєри» повністю закривають медичні потреби, десь частково чи тоді, коли індивідуально просять на якийсь час через кількість поранених або нестачу парамедиків. 

Галушка каже, що в Збройних Силах часто не вистачає парамедиків. Якби ЗСУ могли самостійно закрити усі медичні потреби, то потреби в «Госпітальєрах» не було б взагалі. 

«Це не є чимось критичним чи поганою тенденцією. Це нормально, що є обмежена кількість людей, бо система ЗСУ розрахована детально. Через те, що війна з 24 лютого стала більш жорсткою і, відповідно, більшою в розмірах і кількості поранених, то потреба в парамедиках зросла», — пояснює парамедикиня.

«Мої завдання — зупинити масивну кровотечу, перевірити чи людини дихає, якщо ні, то забезпечити дихання, перевірити чи забезпечити циркуляцію повітря, якщо це поранення, на які не накладеш турнікет, і вести моніторинг всіх поранень, щоб довести людину до наступного етапу», — розповідає госпітальєрка.

Зазвичай команда Катерини вивозить не одного пораненого, а декілька. Бувало, що і п’ять, і сім поранених, паралельно з цим в одній машині можуть бути і загиблі. 

«Буває, що ми їдемо за пораненим, але поки доїжджаємо до наступного етапу евакуації, через важкість добирання, обстріли, а також поранення він гине дорогою. Буває йдеш за одним загиблим, а забираєш декілька», — розповідає Галушка.

Попри це, згідно з протоколом, життя медика цінніше за життя пораненого або загиблого. Відповідно, якщо ситуація така, коли ймовірність, що медик отримає поранення, не добереться або не вибереться потім з позиції понад 50%, то за рішенням командира екіпажу або підрозділу, іноді доводиться ухвалювати рішення і чекати. 

Часом це може коштувати життя.