Захисник Маріуполя Ренат Мусаєв: «Бункер на Азовсталі був глибиною у три поверхи, його пробивали російські авіабомби»

Маріуполь — рідне місто для захисника «Азовсталі» Рената Мусаєва. Навесні 2022 року він залишився без двох пальців і ока, тоді ж провів близько місяця в бункері заводу. Ренат не хотів евакуюватися, бо розумів, що потрапить у російський полон. Ба більше, не хотів залишати місто, за яке боровся.

Далі — пряма мова героя.

Я — старший офіцер оперативного відділення штабу. Коли сталося повномасштабне вторгнення РФ, у вищому штабі був розроблений план оборони Маріуполя. Ми знали напрямки, сектори та те, як розвиватиметься оборона міста в разі наступу. 

24 лютого 2022 року я був у військовій частині, де служив. День розпочався з бойової тривоги. Спочатку я дізнався, що один із районів Маріуполя обстріляла штурмова російська авіація. У перші дні ми розгорнули штаб на заводі «Азовсталь», до цього були не там.

Наприкінці лютого всі виконували свої обов'язки. Поліція патрулювала місто до останнього, хоч і за всіма нормативними документами вони не повинні брати участь у війні. Полісмени патрулювали місто під обстрілами та фіксували прильоти по житлових будинках. Про це не варто забувати, як і про роботу рятувальників ДСНС — вони боролися з пожежами після обстрілів.

Люди залишалися в Маріуполі під час взяття міста в кільце. Я часто чую запитання, зокрема й до мерії, «Чому ви не вивезли цивільне населення?». А як його вивезти, якщо Маріуполь оточений? Я не вмію відповідати на такі запитання. Якби ми мали хоч якісь шляхи відступу, аби були ці «зелені коридори» та можна було евакуювати людей, то ми б це робили.

Але місто було оточене. Я бачив колони з людьми, які кружляли містом декілька днів поспіль. Домовитися про базові умови виїзду мирних дуже важко, особливо коли маєш справу з росіянами. Армія РФ постійно обстрілювала житлові райони з градів, мінометів і авіації. Літаки заходили з Єйська, Таганрога та Ростовського напрямку.

Моє перше зіткнення з армією РФ сталося під Кам'янськом, це було на початку березня. Пішли їхні танки, воювали так звані «днрівці» та 801 морська піхота Росії, якщо не помиляюся. 

Поранення я отримав коли допомагав евакуювати побратимів до «Азовсталі». Ми переводили їх через річку. Коли 80% людей пройшли, прилетіла міна. Мені допоміг товариш, він — справжній герой. Коли підійшли до річки, то він уточнив, чи попливемо ми? Я відповів, що не зможемо плисти. Ми обрали шлях через міст. Там мене поранили вдруге: відірвало пальці, посікло уламками руки та ноги. 

Потім мене забрали на «Азовсталь». Там прооперували, пам'ятаю лише наркоз і як прокинувся. Коли побачив, що ампутували пальці, засмутився, бо просив не чіпати їх. Прокинувся, а двох пальців немає. Ще й око втратив. Було боляче.

Поки лежав там, обстріли долітали до бункера. На моїх очах пробило хірургічне відділення, яке там облаштували. Згодом росіяни скинули туди ж авіабомбу. 

Двоє людей тоді загинули. Вони переді мною лежали, буквально на відстані декількох метрів. Мене засипало будівельним сміттям. Бункер був глибиною у три поверхи. 

Тих, хто загинув на полі бою, ми також на «Азовсталь» привозили. Там був спеціальний холодильник — велика рефрижераторна машина. Сподівалися вивезти тіла, але машину розбив авіаудар. Частини людей, тіла яких ми туди поміщали, також були скрізь. Ми їх зібрали та поклали в інший рефрижератор.

Поки я перебував на «Азовсталі» з пораненнями, мені ставало дедалі гірше. Організм був виснажений, я схуд на 25 кг. Їжі не вистачало на всіх, було багато поранених. Медикаменти привозили вертольотами. Вертольотчики, так ми їх називали, дуже допомогли. Наприкінці й бинтів не вистачало. Перев'язки робили раз на три дні. Це не дуже гігієнічно, а ти ще й у бункері під обстрілом.

Потім почали збирати на «евакуацію». Я одразу відмовився, бо та «евакуація» — полон. Але потім прийшов начмед і сказав: «У тебе важкий стан, тебе за будь-яку ціну треба звідси витягти». Згодом Редіс (командир Денис Прокопенко — прим. ред.) сказав, що насамперед евакуюватимуть тяжко поранених. 16 травня нас винесли з «Азовсталі». Тоді я вперше за довгий час побачив небо, сонце, вже зелену траву...

Нас відвезли в тимчасово окупований Донецьк. Там у лікарні допитували МДБ і ФСБ. Тричі точно, може й більше. Одного разу навіть приїжджав «Червоний хрест». Троє співробітників простояли секунд 30 у дверях, один із них запитав чи все нормально, а потім пішов далі. 

Стався обмін, я повернувся. Оборона Маріуполя трималася на одній людині — Редісі. 

Я вірю та сподіваюся, що ми зможемо повернутися додому.

Благодійний фонд «Схід SOS» від 2014 року збирає інформацію про воєнні злочини представників РФ, аби забезпечити правосуддя та право на правду. Історію Рената записала Тетяна Петрова та Наталія Каплун, автор тексту — Олександр Василенко.