«За що мені це?»: рецензія-розбір чорної комедії Педро Альмодовара 1984 року
Станіслав Тарасенко
З 19 вересня в українських кінотеатрах в обмеженому прокаті стартує неочікувана ретроспектива — одна з ранніх робіт іспанського метра Педро Альмодовара «За що мені це?» аж 1984 року. Дистриб'ютор стрічки пояснює її появу на великих екранах двома ювілейними датами: «Покази відбудуться з нагоди 40-річчя фільму та дня народження Педро Альмодовара, який цього року відзначатиме 75-річчя». Після нещодавньої перемоги Альмодовара на Венеційському кінофестивалі (його англомовна драма «Кімната по сусідству» з Тільдою Свінтон і Джуліанною Мур була нагороджена «Золотим левом») українські кіномани з дня на день очікують прокату нового альмодоварівського кіно — і немає нічого кращого, аніж урізнобарвнити це очікування переглядом класичного фільму майстра.
Педро Альмодовар — разом із сюрреалістом Луїсом Бунюелем — належить до найвідоміших іспанських кінематографістів. Його творчість, яка постійно коливається між фарсовою комедією і трагічною драмою, присвячена родинним зв'язкам, пошукам власної ідентичності, дослідженню сексуальності, соціальним табу, внутрішньому та зовнішньому світу жінок і чоловіків (чи знайдеться ще один такий режисер, який би настільки ж психологічно глибоко й достовірно зобразив обидві статі?), але найголовніше — художньому, навіть мистецькому спогляданню повсякденного людського буття. Кінематограф Альмодовара — щось більше аніж просто кінематограф. Альмодовар іде за кольорами і перспективою, словами і звуками. Фундаментальне поняття його фільмів — емоційність (можна сказати — бажання), а ще — фантазія і пам'ять. Інтелектуальний зміст у стрічках Альмодовара органічно поєднаний з тим, що глядач відчуває під час перегляду — цей режисер в першу чергу є поетом, а не прозаїком. Він закликає нас жити своїми фільмами, емоційно доєднуватись до них і лише потім вдаватись до аналізу подій. Якщо ми не співпереживатимемо його Мануелі, Раймунді чи Вірі (відомим героїням альмодоварівських стрічок), то не зрозуміємо Альмодовара.
«За що мені це?» 1984 року — один з найважливіших фільмів Педро Альмодовара з точки зору його подальшого карколомного успіху за межами рідної Іспанії. Це була перша стрічка режисера і сценариста, яка потрапила на великі екрани США, відкривши американцям дивного, відвертого й епатажного Альмодовара. Вже у 1988 році він випустить гучних «Жінок на межі нервового зриву» — фільм, який отримає широке визнання за кордоном, буде відзначений номінацією на премію «Оскар» в категорії «Найкраще іноземне кіно» і підштовхне актора Антоніо Бандераса до суперзіркового статусу. А вже наприкінці дев'яностих і напочатку двохтисячних років Альмодовар остаточно перетвориться на живого класика — такі його драми, як «Все про мою матір» (1999) і «Поговори з нею» (2002) не тільки отримають всі нагороди світу і зберуть величезні гроші в кінопрокаті, але й — без перебільшень — увійдуть в історію кінематографа.
«За що мені це?» — за словами самого Альмодовара — чи не єдине повноцінне «соціальне кіно» іспанського режисера.
Це чорна трагікомедія про змучену і спустошену домогосподарку Ґлорію (одна з улюблених акторок Альмодовара Кармен Маура), яка живе сюрреалістичним і хаотичним пролетарським життям: її чоловік-таксист не здатен забезпечити родину через свої так звані «моральні переконання», її діти-підлітки або торгують наркотиками, або торгують собою, її дивакувата жадібна свекруха ховає в тумбочках їжу з напоями та проситься назад у село, etc. Типова альмодоварівська атмосфера іспанського світу, який трохи з'їхав з глузду і в якому насправді можливо все — від жартів про ексгібіціонізм і педофілію до вбивства за допомогою шинки й побутового чаклунства.
«За що мені це?» присвячене складному й безрадісному існуванню іспанського пролетаріату вісімдесятих — бідність головної героїні Ґлорії межує зі справжнім відчаєм. Але справа тут не лише у відсутності грошей. Ґлорії банально не щастить по життю: бажаючи отримати сексуальну насолоду від випадкового коханця, вона натикається на імпотента; сподіваючись одержати гроші від свого чоловіка, вона натомість одержує лише пустий гаманець; потребуючи наркотиків, вона натикається на вперту і принципову аптекарку, яка відмовляється продавати ліки без рецепту — і такий от список «прикростей на кожному кроці» можна продовжувати до нескінченності. «За що мені це?» — по-справжньому трагічне кіно, в якому знаходиться місце і для вбивства, і для спроби самогубства, але відчай і туга цієї альмодоварівської стрічки просякнуті іронією та сміхом. Альмодовар — що він вважає «типовим для іспанського менталітету» — сміється над горем, щоб таким чином впоратись з ним і, можливо, навіть подолати його. Чорний гумор «За що мені це?» буквально відволікає від похмурого соціального підтексту стрічки — те, що мало б нас деморалізувати і привести до відчаю, стає приводом для гомеричного реготу.
«За що мені це?» — альмодоварівська варіація неореалістичних стрічок, які у 40-50-х роках досліджували повсякденне життя італійських бідняків. Але неореалізм Альмодовара — який мав би бути суто гіперреалістичним, в чому й полягає його сутність — фантастичний і фантазійний.
Фільм про нестерпну бідність і рутину, фільм, для якого Альмодовар позичав поношений одяг у своїх родичів і знайомих, фільм, в якому головна героїня кричить: «Хто видав закон, що жінка повинна працювати 18 годин безпросвітно?»... сприймається як фарсова сюрреалістична кінокомедія! Бо таким є Альмодовар, таким є його бачення світу і кінематографу. Він поетизує будь-який простір та будь-яку історію. Тому в стрічці «За що мені це?» наче існують два світи: соціальний і фантасмагоричний. У соціальному світі страждає типова для Альмодовара сильна жінка, яка загинається від бідності та незліченних побутових обов'язків (і таких жінок — судячи по фіналу «За що мені це?», в якому Альмодовар демонструє житлові райони-мурашники, — мільйони). А от у фантасмагоричному світі-дивокраї відбувається (не)справжній сюр: з зеленими ящірками й чорним латексом. І ці два виміри — соціальний і фантасмагоричний — Альмодовар талановито поєднує в один. Як то кажуть, сміх і сльози:
«— З якого дива я вам допомагатиму?
— Ну як же! Я врятував вам життя!
— За це я вас ненавиджу!»