Їх вбила Росія: літні люди, які загинули через війну

Агенція медійного росту «АБО» з початком повномасштабного вторгнення створила «Меморіал: вбиті росією». Меморіал пам’яті зберігає імена цивільних та військових, які загинули внаслідок вторгнення РФ в Україну. «Ми створили цей меморіал, щоб ви могли дізнатися про кожного, хто був вбитий російською армією», — зазначають медійники. 

«Свідомі» у співпраці з «Меморіал: вбиті росією» розповідають про літніх людей, які загинули внаслідок війни. 

Зінаїда Сафонова загинула 30 травня 2022 в селі Лозове на Донеччині. Серце жінки не витримало, коли російські військові поставили неподалік її будинку «Град» і почали стріляти.

«Вона злякалася сильно… І померла. Вони її вбили», — сказав онук Сергій.

Зінаїда Сафонова народилася та все життя провела в Лозовому, працювала у сільському господарстві. Її дитинство минало під час Другої світової війни. Маленькою Зінаїда отримала поранення під час авіаударів по селу.

«Радянський літак скинув бомбу на село, де тоді перебували румунські війська, але як тоді, так і зараз розбомбили звичайних людей. Поранення бабусі було в ногу, дивом не втратила її, була перебита кістка», — розповів Сергій.

Миколі Мамчуру було 80 років. Російські військові вбили його 25 лютого 2022 пострілом в груди. Це сталось неподалік будинку Миколи у Гостомелі. Дім чоловіка розташовувався неподалік моста через річку Ірпінь, який підірвали, аби перешкодити наступу росіян на Київ.

Дружина Миколи на той час перебувала у родичів. Син Дмитро із сім’єю після того, як підірвали міст, спустилися в підвал. До того син ще бачився з батьком, який жив в іншій частині будинку. Вони планували разом виїжджати. 

«Ми чекали батька, але він не прийшов. На вулицю не могли вийти, було небезпечно. Снаряди рвалися і на подвір’ї, і в повітрі. Біля подвір’я горіла військова техніка. Ми сподівалися, що батько встиг добігти, може, до сусіда, або через хату — до брата. Думали, пересидить там і прийде. Але коли до вечора його не було, зрозуміли, що щось трапилося», — розповів Дмитро Мамчур.

Тіло Миколи Мамчура знайшли неподалік подвір’я 28 лютого. Син із сусідом занесли його в двір. Через годину, під постійними обстрілами, родина виїхала з селища.

Микола зростав у сім'ї корінних мешканців Гостомеля, де виховували семеро дітей. Все життя провів у селищі. Його мама прожила в Гостомелі до 98 років. А її рідній сестрі виповнилося 106. До пенсії Микола працював на склозаводі «Ветропак». Любив рибалити та мандрувати з сином. 

«Він мене скрізь возив на екскурсії. Одна з перший поїздок була до Канева, музею Тараса Шевченка. Всю Україну об’їздили. В Молдові були, в Бресті. Все, що поблизу нас, що можна було показати, він усе мені показав. Батько любив природу, збирав гриби. На городі до останнього працював, вирощував полуницю. Був дуже міцний, як на свій вік. Ніхто не вірив, що йому вже 80. Якби не війна, він би ще до 100 років жив», — сказав Дмитро.

Родинний будинок Мамчурів був зруйнований під час воєнних дій після того, як родина звідти виїхала.

Боротьба за Мощун у березні 2022 була однієї із важливих битв оборони Києва. Село розташоване на шляху до столиці, поблизу річки Ірпінь. 11 березня росіяни почали масований штурм Мощуна. Того дня під час обстрілів загинув пенсіонер Василь Духота. Йому був 71 рік. Після початку повномасштабної війни Василь не хотів покидати своє село.

«5 березня з Мощуна виїхала мама зі старшою сестрою, а батько їхати категорично відмовився. Я тоді теж не поїхала, але потім почалися постійні обстріли, я бачила, як горить сусідній будинок, наша хата аж двигтіла. 7 березня вмовила чоловіка виїхати через Пущу-Водицю до Києва. Тато так і не захотів залишати будинок. Про його загибель ми дізналися приблизно 19-20 березня, адже зв’язку з Мощуном не було. Нам повідомили, що він загинув 11 березня. Пішов до сусідів зарядити телефон. Вийшов у двір, і в той момент снаряд потрапив у сусідній будинок. Батька вбило уламками», — розповіла Оксана, молодша донька.

Василь Духота народився в Росії, у Пермській області. Його батько ще під час Другої світової потрапив у Росію, де одружився. Та весь час хотів повернутися в рідне село Мощун. У 1974 разом із дружиною та дітьми оселилися в селі, побудували тут будинок. Василь здобув освіту агронома. До пенсії працював лісником. З дружиною Марією прожили майже 50 років, кілька місяців чоловік не дожив до «золотого весілля».

«Згадуємо його кожен день. Він нічого не боявся, навіть під обстрілами, коли мені з хати страшно було вийти, він бігав у кінець села до магазину», — розповіла Оксана.

Обстріли знищили будинок Василя. Літня кухня й гараж вигоріли вщент.

Алла Ковальова загинула в Ізюмі. Обстріли 8 та 9 березня 2022 зруйнували її дім. Поряд загинули діти Алли — донька Світлана та син Віктор. 

Алла працювала на Ізюмському приладобудівному заводі. На пенсії жінка поралась по господарству, дбала про дім. 

Онука Вікторія розповідає: «Бабуся з тіткою багато часу віддавали дому та городу. Не просто працювали там, а любили цю роботу. Бабуся була дуже щедрою. Завжди, коли я приходила, мала для мене якісь подаруночки: пиріжечки, морозиво».

За три дні до трагедії у родини була змога виїхати з Ізюма, але Світлана й Алла не погодилися. Рідні згадують — обоє вірили, що вдома залишатися безпечніше, ніж виїжджати дорогами, де російські війська розстрілюють автівки цивільних. Син Алли вмовив поїхати з міста дружину та доньку, а сам теж залишився, хотів підтримати маму й сестру.

В Алли з дітьми було два похорони. Перший — наприкінці березня в могилах із номерами в Ізюмському лісі. 19 вересня тіла ексгумували. Після процедур ідентифікації рідні вдруге, вже офіційно, поховали Аллу, Світлану та Віктора 8 лютого 2023 року. 

Віра Сталинська загинула 13 березня 2022 року. Російські військові обстріляли житловий квартал міста, в її дім влучив російський снаряд. Будівля зайнялася, у цій пожежі і загинула Віра. За три дні до загибелі у бабусі Віри був день народження.

Віра Сталинська народилася в селі Крамчанка. Навчалася в Харківському аграрному технікумі. Після народження доньки оселилася в Охтирці. Працювала на дорожньому господарстві — була бригадиркою будівельної групи. 

«Всі підопічні її поважали, бо бабуся була доброю, веселою, компанійською, завжди допомагала іншим. Вона гарно шила, зналася на аграрній справі, любила вирощувати на городі та в саду всяку всячину», — розповіла онука Юлія. 

На пенсії Віра любила проводити час із рідними. У неї — п’ятеро внуків, дев’ять правнуків і одна праправнучка.