«Якщо доживу», — сказав 18-річний курсант. Репортаж-ретроспектива про юність, війну та усвідомлення смерті

Від початку повномасштабного вторгнення в бойових підрозділах бракує кадрів, щоб займатись погребінням побратимів. До похоронних процесій почали залучати курсантів з військових навчальних закладів. Більшість з них — це вчорашні школярі. Хлопці бачать смерть вже на першому курсі. Як юнаки ставляться до неминучого наслідку війни й чому, попри все, продовжують служити — читайте в репортажі-ретроспективі.

Курсант стовбичить з напівзаплющеними очима під написом — «Служу Українському Народові». Це куняє Павло, для своїх — Пашка (ім‘я змінене задля збереження конфіденційності), а навколо йому маряться химерні демони. На першому курсі хлопець зрозумів, що спати стоячи — це ніяка не брехня, а чиста, немов натерті берці, правда. Він уявляв військове навчання інакше: стрільби, тактика, смуги перешкод. Натомість отримав наряд на тумбі — так курсанти називають варту на вході в гуртожиток або військову частину. Курсант піднімається на стелу з багнетом у піхві. Ось так нудиться години чотири, допоки його не замінять. Лише іноді він кричить команду: «Струнко!». А зійдеш на землю — вважай, зрадив Батьківщину. Ще малим Павло розпитував у тата: «Чому ти в армії всю ніч стояв на тумбі?». Тепер хлопець сам приєднався до курсантів Військового інституту Київського національного університету, але відповідь шукає донині.

Батько противився вступу Павла у військовий інститут. Та в 2020 році він помер від ковіду. Тоді хлопець ухвалив чи не перше доросле рішення — забрати документи з Харківського юридичного університету і вступити туди, де він бачив себе з 9 класу — в професії військового. 

Курсанти в самих штанах і берцях вовтузять ганчіркою по всіх поверхах кімнати. Здавалось, що парко-господарський день — це нудота. Однак хлопці знайшли спосіб, як розважитись. Вони натирають копійкою мило у відро, а потім заливають стружку окропом. Така рідина називається мильцівка, вона призначена для прибирання. Для цього хлопці віником каламутять воду, розбризкують по всій кімнаті та змивають водою мильний розчин. 

Та раптом у курсантів з’являється краща ідея. Вони починають обливати мильцівкою один одного з голови до ніг. Хлопці забули про дисципліну й на мить піддались спокусі забав. Хтось перекинув повне відро на себе, і в кімнату зайшов сержант. Він пошикував курсантів та позбавив усіх звільнень на вихідних. Та Павло не шкодує, каже, «воно було того варте».

Більшість курсантів вступає на військове навчання у віці від 16 до 18 років. Їм потрібен час, щоб вивчити військовий статут та звикнути до дисципліни. Найважче Павло переносив відчуття замкнутості та безвиході. Користуватись телефонами курсантам не дозволяють, їсти солодощі — також. На першому курсі претендувати на звільнення міг не кожний. До прикладу, боржники по навчанню такої можливості не мали. Та Пашка домовлявся з сержантами й катався додому раз в три тижні. Щоправда, тільки на добу: з вечора суботи до вечора неділі. Весь інший час хлопець проводив у гуртожитку.

Крім цього, Павло важко звикав до графіка. Підйом — о шостій годині ранку, а вже за десять хвилин — біг підтюпцем три кілометри. «Це зараз ми бігаємо, наче гірські козлики, а раніше було важко», — каже Павло. Потім за графіком у курсантів водні процедури і знову біг, а вже після цього — навчання. Тільки в неділю можна клеїти дурня. Попри всі труднощі, хлопець жодного разу не сказав: «Я не можу». Та й тепер в нього немає такої можливості. Під час воєнного стану звільнення зі служби для військовослужбовців перетворилось на марево. Курсанти — не виняток. Однак війна внесла ще один коркетив — юнаки дедалі частіше бачать смерть.

Павло вступив до ВІКНУ у вересні 2022 року. Тоді військовим підрозділам потрібна була допомога під час поховання загиблих побратимів. Тож до деяких процесій почали залучати курсантів. Факультети мінялись по черзі. Дехто з курсантів відмовився від цього через слабку психіку, але не Пашка. Він забирав тіла військових з моргу й тягнув труну на плечі, був прапороносцем і тримав портрет загиблого. За час свого навчання у ВІКНУ хлопець взяв участь у більше як 20 похованнях. До першої процесії Павла залучили наприкінці 1 курсу, коли хлопцеві було 18 років.

Павло ховає долоні в рукавах кителя. Дрижаки щипають тіло, а земля холоне від літнього сонця. Хлопці дивляться у вікно та спостерігають за людьми, що виходять із жовтого автобуса. На лобовому склі лежить табличка — «На щиті». Позаду гримотить кришка труни. Курсанти не здогадуються, хто всередині: доброволець чи мобілізований, старший сержант чи солдат. Та це й не важливо. Кожного полеглого ховають з почестями. 

Після моргу процесія прямує або в церкву, або відразу на цвинтар чи крематорій. Родина й командир вирішують, яким буде останній шлях полеглого. Цього разу він пролягатиме через рідний дім Героя. Автобус плутається в дворах Оболоні та під‘їжджає задом до під’їзду, де вже чекає мама військового…

Настає час їхати на цвинтар. Курсанти хочуть покласти труну в кінці автобуса, але мама загиблого військового не відпускає його, чіпляючи за руки юнаків, які несли його тіло. Плач жінки пронизував усіх навколо. Напевно, згорьовану матір почули на іншому березі Дніпра. Сестра полеглого благає маму не затримувати військових. Тоді вона дивиться на юнаків і каже: «Мені вас шкода, але свого шкода ще більше». Врешті, хлопцям вдається забрати труну, але всі вже розуміли: найважче — попереду. Військові та родичі загиблого запакувались у жовту холодну бляшанку й поїхали на кладовище.

Павло стискає руків’я автомата й охороняє прапор України. З іншого боку стоїть його побратим. Пашка поглядає в бік на фотографію військового, його ім’я та дату народження. У голові рахує: на скільки він молодший за нього. Тим часом труна поступово наближалась до кінцевої точки. Гробівники закидають землю у свіжу яму. Салютна команда направляє автомати в небо. Перший постріл, другий, третій…  

Раптом мама підходить до могили й ледве не стрибає в неї. Хтось встигає притримати її в останній момент. Пашка хотів відвести погляд, та не було куди. Хлопець стоїть перед могилою ледве не до останнього кидка лопатою. Поступово побратими й родина полеглого розходяться. Робота для курсантів також закінчилась. В автобусі повисла затхла тиша. На сьогодні хлопців звільнили від пар. Павло надягає навушники та додає максимальної гучності.

«Вона поховала сенс життя», — думав Павло під струменем душу. Хлопці рідко обговорювали похорони. Могли сухо сказати: «Сьогодні було важко». Частіше просто мовчали. Павлу теж не хотілось говорити. Після важких поховань юнак відчував глибоку спустошеність. Тепер він оминає м’ясні лавки, бо цей запах нагадує йому смерть. Курсанти не говорять про стару з косою. «А навіщо про неї думати? Смерть сама тебе знайде», — каже хлопець. 

Майбутнім військовим викладають теперішні ветерани. Вони теж мало говорять про смерть: «Будете гарно вчитись — матимете більше шансів вижити», — пояснюють вони. А що ще скажеш 20-річним хлопцям і дівчатам? Та чи можна взагалі підготувати людину до смерті? Принаймні Пашка думає про це по-філософськи: «Якщо надягнув військову форму — будь готовий, що тебе можуть і поховати в ній». Та хлопець осягнув цю думку вже після 1 курсу.

З того часу минуло два роки. Нещодавно Павло спробував себе в ролі сержанта для першачків. Тепер замість «тумби» вони просто сидять за столом. Хлопець весь час спостерігає за ними й робить висновки. Каже, що кількість місць державного замовлення збільшили, але вступників досі бракує. Однак хлопці вмотивовані, хоробрі та свідомі. Меншість тих, хто ледве зв’язує речення без лайки. Пашка застав таких у часи свого першого курсу. 

Хлопець розповідає молодшим історії з минулого, зокрема про «тумбу». Він прагне показати покращення системи навчання. Хоча й розуміє, що «тумба» — це найменша проблема. Курсантів турбує грошове забезпечення та жахливе харчування. Втім, пережиток радянщини залишився позаду. Відколи Пашка отримав звання сержанта, він не вимагав поваги до себе суто через кількість пташечок на погонах. Хлопцю важливо передати досвід і чогось навчити курсантів: «Не хочеться пливти за течією, як лайно». Та про смерть Павло також мовчить. Каже, що зарано їм про це розповідати, бо «вони ж іще діти». І навіть однолітки оминають цю тему. Натомість хлопці та дівчата будують плани на майбутнє.

Ось-ось пролунає команда «Відбій». Павло говорить з мамою телефоном. Хлопець розповідає не про всі пригоди армійського життя. Вона й так хвилюється, їй важко без тата. «Все нормально: спимо, їмо, вчимось», — каже. А насправді хлопець третю добу погано спить, п’є відрами енергетики і палить купу цигарок. Він не може полегшити життя мамі, оскільки має конституційний обов‘язок — боронити країну. Павло погоджується з фразою: «Щоб отримати щось від держави, спочатку треба їй щось дати». Хлопець бажає мамі тихої ночі та йде в кімнату.      

Хлопці лежать кожний на своїй койці. Всі вперли погляд на стелю, яку вже давно розгледіли вздовж та поперек. Раптом хтось каже: «Коли в мене народиться донька, — зупиняється на секунду, а потім додає: Ну, якщо доживу». Про що б тут не говорили, всюди буде фраза — «якщо доживу». Відтак, курсанти розуміють, що смерть — це один з наслідків війни. Про неї не говорять, але її усвідомлюють. Світло гасне. Раніше хлопці могли кричати після відбою та порушувати дисципліну. Зараз всі мовчать. Певно, подорослішали. Хтось не може заснути та продовжує гіпнотизувати стелю. Не спить і Пашка.

За рік хлопця чекає дембель. Він вже приглядається до підрозділів та бригад. Та не все залежить тільки від нього. Хлопці намагаються триматись купою, бо в них вже є злагодження. Однак якщо їх шляхи й розійдуться, то Павло час від часу зустрічатиметься зі своїми однокурсниками. «Ну, якщо доживуть…!», — каже хлопець.