«Якби могла, то і небо прихилила б»: 93-річна очевидиця Голодомору Олена Владимирець виготовляє окопні свічки для військових

Олені Владимирець із Вінниці 93 роки. Жінка пережила Голодомор, Другу світову війну, сирітство, смерть найближчих людей та тяжку рабську працю в колгоспі. «Я прожила своє життя, та ніколи мені не гріло сонце в очі, а звідусіль — лише вітер із дощем. Не було в мене гладенької життєвої дороги, а самі лише терни», — каже Олена Владимирець.  

Сьогодні Олена Владимирець проживає російсько-українську війну. Однак попри вік і проблеми зі здоров'ям (жінка з трудом пересувається з ходунками квартирою) допомагає дочці Ніні робити окопні свічки для українських бійців. 

«Сподіваюся, що наші свічки обігріють чийогось сина чи чоловіка. Якби могла, то я б для наших солдатів і небо прихилила б. Аби тільки швидше здобули перемогу та мир усім нам. Постійно молюся за це», — каже Владимирець. 

Щодня вона скручує метри картону та заповнює ними бляшанки. А донька Ніна заливає їх розтопленим воском. Захолоне — й окопну свічку відправляють на фронт. За день мати з донькою можуть виготовити півсотні таких свічок, лише би були матеріали, найдефіцитніші з яких  — віск і парафін. Та найбільша мрія волонтерок — щоб у цих свічках не було потреби. Ніна Владимирець каже:

Олена Владимирець народилася 4 листопада 1929 року. Їй судилося пережити Голодомор, єдиній із трьох сестер. «Ми жили в селі Томашпіль Вінницької області. Нас у батьків було троє: старша Лариса 27-го року народження, я 29-го, а наймолодша Марійка 32-го. Обидві мої сестрички не вижили. Марійці усього п'ять місяців було». 

«У Голодомор я зовсім малою була, але чула від батьків, що до колективізації люди непогано жили. Хто робив, той і жив. А коли почали людей заганяти в колгосп, стали переорювати межі людських полів, то Сталін віддав приказ забирати в людей все, щоб було чим ті поля засіяти. Голод був такий, що знесилені люди просто падали на вулиці, а бувало, що й одне одного їли», —  розповідає Олена. 

Вона називає Голодомор «сталінським», адже саме за вказівкою Сталіна людей морили голодом. «Забрали всенький хліб у людей. Знаєте, як говорили: “Ленін сказав Сталіну забирать в людей “ізлішки”, а Сталін подумав: забирай до кришки!” От і забирали. Мама якось заробили трохи круп, насипали в горня, щоб зварити. Поставили в піч та горнятами з водою заставили, ніби воду гріють. Налетіли активісти, повиливали ту воду, й того казанчика з крупою витягли та висипали все в торбу. Не зарадили ні сльози, ні вмовляння. І так у всіх людей забирали, тому й почалася голодовка. Людям же нічого не лишили! Комусь пощастило: хтось десь закопав припаси і їх не знайшли, а в кого нічого не було —  мерли. Мама розповідали, що було два дядьки, які  їздили та збирали покійників по селу. Зайшли в хату —  один мертвий лежить, а другий ще живий. “Це ж по нього ще завтра-позавтрім їхати доведеться”, —  кажуть. То забрали обох та й кинули в одну яму. Той, що живий був, до вечора в тій ямі і помер», — розповідає свідка Голодомору. 

«Я вже дві війни на своєму віку пережила. А ця третя. Чому кажу дві? Бо перша була фінська. І хоч вона не велася на нашій території, але батька мого Олександра Цвілика забрали. Хвалити Бога, повернувся. Але ж багато чоловіків із нашого села на тій війні побило, родини посиротіли», —  продовжує Олена. 

З Другої світової вже не повернувся і тато Олени. Його забрали на війну 43-річним у січні 1945-го, а у квітні прийшла похоронка. Наймолодший брат, який народився 1 червня, так ніколи і не знав батька. 

Мама Марта залишилася сама з малими дітьми, серед яких Олена була найстаршою. «Нас усього восьмеро у батьків було, —  каже жінка. — Лариса, я, Марія, Ліда, Олександр, Аня, Ніна і Коля. Та рівно четверо нас залишилося, ще четверо Господь одділив туди», —  розповідає родинну історію жінка. 

Лариси і Марії не стало в 1933, Олександр ще геть маленьким «згорів» від запалення легень. «Гарнесенький був, мов дівчинка. Дивився щемко так своїми оченятами… А чим йому поможеш? Жар сильний був… Так і помер. Три рочки було всього», —  згадує Олена, яка як найстарша доглядала всіх сестер і братів.

Ще одна сестра, Ніна, трагічно загинула у 18-річному віці. «Вже заручена була —  мала заміж іти. Поїхала по глину, щоб помастити перед весіллям хату. Стався зсув і її засипало. Поки знайшли, поки відкопали. Не врятували —  забила земля», —  ділиться Олена. 

У 1946-1947 році знову в Україні стався голод: далися взнаки непомірні плани хлібозаготівель для колгоспів плюс поганий врожай городини та зернових. «Я була вже старшою, 17-й рік ішов, добре той час пам'ятаю, —  каже Олена. — Ми — мама та нас п'ятеро — вже без батька були. Картопля того року геть не вродила. Але гарний врожай був у 1945-му, тому багато хто закопував барабольку, в кого була лишня. Вона перезимувала і перелітувала, а коли не вродило нічого, ті ями стали розкопувати. Я ходила з мамою на станцію —  полустанок такий був, Курилівський. Там жив чоловік, який багатенько закопав бараболі, він завідував путями [залізницею —  прим. ред.] і мав чимало поля, врожай зібрав гарний. І от з мамою перебираємо цілий день ту картоплю. Як виберемо три відра, то топіру він і нам відро дасть. Мама розтирали ту бараболю, яка часто вже гнилою була, та добавлять трошки того, що в колгоспі дадуть, та таке й їли… А в колгоспі що давали? Цілий день людина робить, а ввечері дадуть 200-300 грам крупи, а та крупа з половою… Візьмеш отої крупи та барабольки, висушиш, на жорнах зітреш — і мама спечуть якогось ляпчика, бо, прости Господи, хлібом те назвати не можна було». 

Аби вижити, мама Олени разом з іншими жінками взимку 1947-го їздили на захід України, щоб бодай якісь речі поміняти на харчі. «Сім разів мама їздили! Везли, що вдома мали краще: і полотно, і рушники, і речі. Нелегка то була дорога: їздили на вагонах, а їх ловили, зсаджували… А я сама вдома з дітьми залишалася. Мама приїдуть, привезуть трошки того зерна, щось собі лишимо. А решту беремо  та йдемо на базар в Биків кілометрів 8-10. Там мама продадуть зерно та купують якийсь одяг — жикети, спідниці, платтячко, костюмчик, хустки, аби знову з цим їхати на захід — своє вже все давно виміняли. Я дивлюся на цей одяг і так мені хочеться того платтячка чи спіднички, я ж дівчина! Але що я можу мамі сказати? Вдома ще менші діти, які просять їсти», — каже Олена. 

Школи вона закінчила тільки п’ять класів. Далі треба було ходити в сусіднє село, але ні взуття, ні одежі не було. «Так і закінчилася моя школа», — зітхає жінка. 

«Перші гроші в колгоспі нам заплатили аж у 1958-му, — згадує вона. — А до того за палички робили [трудодні — прим. ред.]. Вийшов на роботу — паличку поставили, не вийшов — нема. З 15 років працювала в колгоспі. А з 16 вже давали мені пів норми буряків сапать. Згодом працювала дояркою — по 18-19 корів у групі було, поки видоїш — рук не відчуваєш». 

Коли сезонна робота на колгоспному полі закінчувалася, Олена наймалася на роботу на цукровий завод у сусідню Уладівку.

«Робота важка — треба було вантажити буряки. Грузила на рівні з чоловіками. Як почнеш кидати, то й стемніє, поки вагон завантажимо. А вже як заплатять гроші — 28-29 карбованців, 30 навіть і не набігало, —  то біжу до мами, аби пошвидше податки заплатила, щоб ті агенти попід вікнами не ходили та за горло не брали», — розповідає Олена: 

«Так напрацювалася за все життя, а однак не можу сидіти без діла. Хоч і маю проблеми з ногами, та руки хочуть щось робити. Сьогодні донька пішла по своїх справах, а картону мені не лишила, то геть знудилася. Досадую без роботи», — каже Олена.

«Може у вас яка робота є, то пришліть мамі, вона буде робити», — жартує донька Ніна. «А таки буду», — сміється у відповідь Олена. — Аби тільки наша перемога була ближчою». 

Родину Олени теж зачепила війна: «Тільки удвох із братом наймолодшим ми залишились із великої родини, двох сестер вже провели в останню путь. Та і йому в 78 років нема спокою. Довелося залишити рідний дім на Харківщині, де постійно бахкає. Там у них розбило і сарай, і погріб, і літню кухню, і двері з вікнами повибивало. Ми їх довго просили виїхати, не погоджувалися — важко покидати рідну хату, все, що своїми руками зроблено і виплекано. Та ще й у такому віці. Живуть зараз у моєму будинку в Томашполі. Але тішаться, що хоч не чують вибухів», і додає: