Ядерний спадок: чому Україна відмовилася від «третього у світі» арсеналу і чи мала інші варіанти?

Після розпаду Радянського Союзу незалежна Україна успадкувала частину ядерного арсеналу колишньої наддержави, але добровільно відмовилася від нього. Шлях ядерного роззброєння був складним і тривалим геополітичним процесом, на який впливала низка як внутрішніх, так і зовнішньополітичних чинників. Однак сьогодні досі не вщухають суперечки: чи був він правильним?

У суспільстві щодо цього побутують абсолютно полярні наративи: від аргументів, що відмова від ядерної зброї була передумовою становлення української державності та квитком до міжнародного визнання країни, до того, що це найбільша помилка, злочин і «розорення».

Як відбувалося ядерне роззброєння України, що цьому передувало і які висновки можемо зробити сьогодні — у матеріалі журналістки агенції медійного росту «АБО» для Свідомих Ольги Кацан.

Цей матеріал опублікований у рамках спецпроєкту «Війна триває: історія десятилітнього спротиву».

Прослухати матеріал: 

Заклики утилізувати ядерну зброю почали лунати ще до колапсу СРСР і частково були пов’язані з екологічним рухом. У квітні 1986 року сталася аварія на Чорнобильській АЕС. Це перша техногенна катастрофа, якій було присвоєно максимальний — сьомий — рівень небезпеки за Міжнародною шкалою ядерних подій. Вона породила серед суспільства страх усього ядерного. Україна була просочена побоюваннями, що Чорнобильська трагедія може повторитися.  Тож вже за рік у Києві відбулася перша антиядерна акція, учасники якої вимагали відмовитися від АЕС та ядерної зброї. З часом кількість мітингів та демонстрацій збільшувалася, вони відбувалися в різних містах України (приміром, у Нетішині протестували проти добудови Хмельницької АЕС). На архівних світлинах і відеозаписах можна побачити, що на плакатах мітингувальників, крім заклику «Ні — атомній енергетиці!», виднілися написи «Ні — ядерній зброї!».

За оголошення України без’ядерною зоною виступала й екологічна асоціація «Зелений світ». Про це йдеться в програмі, яку ухвалили на установчому зʼїзді асоціації у жовтні 1989 року, згадує правознавець-міжнародник Володимир Василенко.  

Посол США в Україні 1993-1998 років Вільям Міллер пригадує, що Чорнобиль асоціювався з небезпекою настільки, що поїздка дипломатичного співробітника в Київ сприймалася оточенням як небезпечна. Він припускає, що через Чорнобиль українці «відчували необхідність ліквідувати ядерну зброю».

Страх перед «мирним атомом» просочувався і в стіни сесійної зали Верховної Ради Української РСР. Настільки, що в дискусіях депутати, крім розгляду питань про мораторій на подальше спорудження  атомних електростанцій в Україні, висловлювали пропозиції відмовитися і від ядерної зброї.

Вперше публічно про без’ядерний статус на засіданні Верховної Ради 29 червня 1990 року сказав головний економіст управління з праці й соціальних питань виконкому Херсонської обласної ради народних депутатів Борис Марков:

У цей час відбувалося обговорення розділу про Збройні Сили Декларації про державний суверенітет. 

16 липня 1990 року Верховна Рада Української РСР ухвалила цей історичний документ. У Декларації про державний суверенітет зафіксовано три неядерні принципи — невиготовлення, непоширення і незастосування ядерної зброї — взяті з Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.

Ідея про внесення цих принципів у документ пішла із середовища Народного руху України. Володимир Василенко, який підготував перший проєкт Декларації про державний суверенітет України, пояснював мотивацію прихильників без’ядерного статусу тим, що це рішення продемонструвало «прагнення створити умови для широко міжнародного визнання незалежної державності України та уникнення її міжнародної ізоляції». Мовляв, на той час (1990 рік) Україна не була ні незалежною, ні ядерною. Для набуття статусу незалежної ядерної держави їй потрібно було, крім того, що проголосувати за незалежність, перебрати контроль за ядерною зброєю, а це було неможливо: Росія в жодному разі не погодилася б на такий варіант розвитку подій. Крім того, світ тоді майже нічого не знав про Україну, своє місце на карті світу потрібно було виборювати.

Попри те, що в Українській РСР у цей час витало прагнення до самостійності, у США таких настроїв не схвалювали: адміністрація США не хотіла розпаду Радянського Союзу, побоюючись, зокрема, повторення сценарію Югославських воєн. Тому Джордж Буш-старший відвідав СРСР, щоб вмовити не розхитувати човна. 1 серпня 1991 року він прибув до Києва — одразу після саміту з Михайлом Горбачовим у Москві. У Верховній Раді пролунала його Chicken Kyiv speech, в якій Буш застерігав проти відокремлення від радянської метропології.

Також під час візиту Буша в Москві підписали Договір про скорочення ядерних озброєнь: за ним обидві супердержави мали скоротити свій арсенал — утилізувати майже половину носіїв: ракет, літаків і ту кількість боєголовок, яка числилася за цими носіями.

За кілька тижнів після цього стався колапс Радянського Союзу, а Україна успадкувала частину ядерного арсеналу колишньої наддержави.

У 1959 році були створені ракетні війська стратегічного призначення (РВСП) Радянського Союзу. Вони керували стратегічними засобами доставки ядерної зброї:

Ці три елементи становлять собою «ядерну тріаду». Втім, на території України не було підводного компонента.

Тактична ядерна зброя не входила до РВСП. Нею опікувався спеціальний відділ Міністерства оборони Радянського Союзу — 12-те Головне управління Міністерства оборони (12 ГУМО). Воно  доставляло цей різновид зброї в центральні сховища (об’єкти «С», в Україні їх було три): там її утримували і звідти ж доставляли у військові частини.

На момент колапсу СРСР в Україні розміщувалася одна з п’яти ракетних армій РВСП — 43-тя, зі штабом у Вінниці. На той час командувачем був генерал-полковник Володимир Міхтюк.  У підпорядкуванні армії залишилося дві дивізії ракетних військ стратегічного призначення: 19-та на Хмельниччині і 46-та поблизу міста Первомайськ (на перетині Миколаївської і Кіровоградської областей). До речі, останню можна побачити на власні очі — нині там діє Музей ракетних військ стратегічного призначення, а екскурсії проводять колишні ракетники.

«Спадок» України складався з 176 установок міжконтинентальних балістичних ракет із боєголовками до них, 25 стратегічних бомбардувальників-ракетоносців «Ту-95 МС», 19 надзвукових стратегічних бомбардувальників-ракетоносців «Ту-160», 1 080 одиниць ядерних крилатих ракет класу «повітря — земля» і кількох сотень одиниць тактичної ядерної зброї. У боєголовках містилося ядерне паливо — високозбагачений уран і плутоній — за яке Україна згодом вимагатиме компенсацію.

Однак цілком управляти цією зброєю країна не могла: частина арсеналу, потужностей для її обслуговування і «ядерна валізка» (пристрій, що був центром авторизації, передання наказів і кодів, необхідних для запуску стратегічних сил) залишалися в Росії. Різні елементи системи були розпорошені в колишніх союзних республіках.

Втім, Україна мала значний науковий і технічний потенціали: КБ «Південне», «Південмаш» і завод Антонова, а українські вчені, які працювали в радянській ядерній програмі, мали відповідні знання про роботу й обслуговування ядерного арсеналу.

У 1968 році п’ять ядерних держав (Франція, Китай, Радянський Союз, Велика Британія та США) підписали Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ), щоб зупинити появу в світі нових ядерних держав. Росія стала спадкоємицею Радянського Союзу, взявши на себе значну частину боргів і зобов'язань. Україна ж офіційно не змінювала курс на роззброєння.

В ядерній головоломці збіглися інтереси Росії та США, які висували власні пропозиції та вимоги, Україна обстоювала свої тлумачення вимог (вимагала компенсацію за ядерні елементи, які містилися в боєголовках, і гарантії безпеки, навколо чого в дипломатичних колах кілька років поспіль точитимуться справжні баталії). Протягом кількох років на українських дипломатів чекав пінг-понг переговорів.

У жовтні 1991 року Україна ухвалила Заяву про без’ядерний статус. Цей документ слугував запевненням Заходу, що Україна продовжуватиме курс на роззброєння: наявність на території України ядерної зброї колишнього СРСР була кваліфікована як тимчасова. Через два місяці, у грудні 1991-го, Україна підписала Угоду співдружності незалежних держав щодо стратегічних сил. У ній ішлося, що ядерна зброя, розміщена на території України, перебуває під контролем Об'єднаного командування стратегічних сил. Її мають розукомплектувати до кінця 1994 року, тактичну зброю — до 1 липня 1992 року.

23 травня 1992 року було підписано Лісабонський протокол. З юридичної точки зору Україна була визнана рівноправним партнером Договору про скорочення стратегічних наступальних озброєнь. Де-факто цей документ підтвердив статус України як власника ядерної зброї, що розташовувалася на її території. Це надавало передумови висувати вимоги щодо отримання компенсації за ядерні матеріали та відкривало можливості для отримання фінансової допомоги для знищення ядерної зброї.

Принципи утилізації зброї зафіксували в неоднозначних Масандрівських угодах у 1993 році. За цим документом, Україна мала передати ядерні боєзаряди, що підпадали під Договір про СНО-1, (який передбачав скорочення озброєнь, а не повне роззброєння), до Росії протягом двох років. Але в документі, який роздали на підпис, з’явилося формулювання, що Україна має передати протягом двох років усі ядерні боєголовки. Це помітив радник Кравчука Антон Бутейко під час перемовин. Він власноруч дописав «згідно зі СНО-1». Обом сторонам потрібно було поставити ініціали, мовляв, вони погодили те, що додано від руки. Цього не зробили, тому українська й російська делегації роз'їхалися з різним розумінням того, що вони підписали. Згодом Росія денонсувала цей документ.

18 листопада 1993 року Верховна Рада ратифікувала СНО-1, але зі значними застереженнями. Таким чином уряд ще раз підтвердив, що трактує зобов'язання щодо договору як скорочення, а не повне роззброєння. Це спричинило скандал на Заході. 

14 січня 1994 року в Москві підписали Тристоронню угоду: Росія в певних моментах поступилася Україні, а США збільшили технічну допомогу. Через кілька днів після цього Верховна Рада зняла застереження щодо СНО — і Україна фактично відмовилася від радянської ядерної зброї.

16 листопада 1994 року Україна приєдналася до ДНЯЗу: відмовилася виробляти ядерну зброю в майбутньому, незалежно від свого ядерного минулого.

Україна зазнавала тиску з обох боків. США побоювались розпорошення ядерної зброї по різних країнах. Росія поводила себе з позиції сильного.

В українському політикумі існували побоювання, що Україна, відмовившись від наміру роззброюватися, стане ізольованою, перетвориться на своєрідну Північну Корею. Сергій Омелянюк про це писав так: «Москва та Вашингтон дали чітко зрозуміти адміністрації президента Л. Кравчука та Верховній Раді, що відмова від ядерної зброї є необхідною умовою для розвитку відносин з Україною. Так, у листопаді 1993 року НАТО пригрозило вилучити Київ із програми "Партнерство заради миру", якщо він і надалі блокуватиме процес ядерного роззброєння».

Крім запеклих кіл дипломатичних перемовин, сталася майже детективна історія, пов’язана зі зникненням тактичної ядерної зброї з українських сховищ.  Коли почався незворотний процес розпаду СРСР, центральне московське Міністерство оборони почало вивозити тактичну зброю з трьох республік на територію Росії. За  Алматинськими домовленостями, Україна мала віддати тактичну зброю до червня 1992 року. Однак ще до цього терміну це зробила Росія без будь-якої згоди керівництва України. «Схоже, навіть президент Кравчук не володів повною інформацією», — каже Юрій Костенко. Тоді він очолював тимчасову слідчу комісію Верховної Ради, яка намагалася з’ясувати, яким чином сталося вивезення тактичної зброї.

Наприкінці лютого 1992 року Україна оголосила, що припиняє вивіз тактичної зброї. «Мабуть, припинення було досягнуто блокуванням руху ешелонів на кордоні, хоч докладно про це мало відомо», — каже Мар’яна Буджерин. Влада вимагала створити механізм, який підтверджував би, що ці боєголовки в Росії справді знищують, а не ставлять на бойове чергування.

Згодом Юрій Костенко поїхав на підприємство на півночі Уралу, де розбирали тактичну зброю, щоб упевнитися, що боєголовки таки знищують. Після побаченого зробив висновок: те, що Україна нібито контролює процес — фікція: на підприємстві плющать корпус, а плутонієві й уранові стрижні відправляють на підприємство, яке їх виробляє, тож їх можна використовувати повторно.

Спочатку Росія категорично відмовилася розглядати компенсацію за тактичну зброю. Згодом дипломатам вдалося домовитися про відшкодування у вигляді списання частини боргу за газ на мільярд доларів. Це було зафіксовано в секретному протоколі до Тристоронньої заяви. Цей документ не публікували: російське керівництво не хотіло показувати громадськості, що все-таки погодилося на це.

5 грудня 1994 року Україна, Росія, США і Великобританія підписали Меморандум про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (цей документ більше відомий як Будапештський меморандум), навколо якого після 2014 року точитимуться гострі суперечки. Цей меморандум не є договором: його не ратифікували в парламентах країн-підписантів.

Ядерний статус Україна втратила 2 червня 1996 року — тоді остання ядерна боєголовка перетнула український кордон.

До сьогодні не вщухають дискусії про те, чи могла Україна переконфігурувати систему управління ядерною зброєю і зберегти свій арсенал.

Особливість такої руйнівної зброї в тому, що її створюють задля стримування, а не для того, щоб використовувати на полі бою. Однак «ядерна зброя» — це особлива система пристроїв, якою не можна заволодіти, сховати в сейф і не чіпати до того часу, коли потрібно буде налякати ворога. Вона потребує безперервного обслуговування.

По-перше, ракети, які вироблялися і стояли на бойовому чергуванні в Україні, були націлені на США і мали дальність польоту на 8-10 тисяч кілометрів. Щоб стримувати Росію, треба було б мати ракети з меншою дальністю польоту. На той час Україна не могла їх виробляти, адже до 2017 року діяв Договір про ліквідацію ракет середньої та малої дальності.

По-друге, «ядерна валізка» залишалася в Москві. Теоретично, Україна могла розробити власну і створити для неї систему авторизації запуску — це дозволяв зробити науково-технічний потенціал країни.

По-третє, система націлення і керування стратегічними ракетами відбувалася також через космічні апарати, які на той час були інфраструктурою Радянського Союзу. Тобто, Україні, яка не має космодрому, потрібно було б вибудовувати власну незалежну космічну інфраструктуру, щоб керувати ракетами.

По-четверте, в Україні не було повного циклу виробництва ядерного палива. Хоча в країні видобували власну уранову руду в Жовтих Водах, бракувало наступних ланок для створення палива. Їх можна було створити, адже не бракувало вчених і знань, але в цю справу потрібно було вкладати гроші.  

По-п’яте, тоді панувала криза й гіперінфляція. Україна залежала від фінансової підтримки ззовні. Чи готове було суспільство під час «сірих дев’яностих» затягнути паски ще більше, щоб розбудовувати й утримувати інфраструктуру для ядерної зброї? Водночас тоді в масовій свідомості українців ніхто не збирався воювати з Росією (наше сусідство не сприймалося як загроза), а тим більше — шантажувати її ядерною зброєю. Після розпаду СРСР побутувала думка про «братні народи». До того ж ще у 2013 році рівень «любові» до Росії становив 50%, знижуватися він почав після анексії Криму та окупації Донбасу.

Крім цього, були ще нюанси, пов’язані зі зберіганням ядерної зброї. Відповідно до регламенту, боєголовки через 10–12 років після виготовлення відправляють до виробника: там їх розбирають, оновлюють ядерне паливо і збирають знову. Кожні три роки знімають головну частину ракети, щоб поповнити її вибуховими речовинами, які дають поштовх ядерній реакції. Для таких маніпуляцій боєголовки відправляли в місто Саров у Росії, в «домашніх умовах» Україна не могла їх здійснювати.

Володимир Василенко писав, що на стані українського безпекового сектора негативно позначилися внутрішня геополітична невизначеність, яка панувала протягом 20 років, і згаяний час, який варто було використовувати для того, щоб розбудовувати оборонно-промисловий комплекс та потужні Збройні Сили.

У книзі «Без права на покаяння» в одному з інтерв’ю Володимир Горбулін говорить, що «єдиний, але дуже істотний недолік Будапештського меморандуму — йому притаманний політичний, а не юридичний характер. І це створює передумови, щоб країни, які є гарантами нашої безпеки, дозволяли собі вільно трактувати свої обов’язки». Хоча тоді пан Володимир ілюстрував цими словами ситуацію з островом Тузла, у тому, що агресор має власне трактування своїх зобов’язань, українці переконалися через 20 років після підписання документа.

За чотири дні до повномасштабного російського вторгнення Володимир Зеленський виступив на Мюнхенській конференції з питань безпеки. У своїй промові він підняв питання відмови від ядерної зброї: «За відмову від третього у світі ядерного потенціалу Україна отримала гарантії безпеки. Тієї зброї у нас немає. Безпеки у нас немає також. Немає і частини території нашої держави, що за площею більша ніж Швейцарія, Нідерланди чи Бельгія. А головне — немає мільйонів наших громадян України».

Тоді президент вчетверте ініціював проведення консультацій у межах Будапештського меморандуму.

Після початку Великої війни відмову від ядерної зброї почали називати найбільшою помилкою, а в медіа зазвучали думки про повернення до ядерного статусу. Однак експерти вважають це неможливим.

На думку Юрія Костенка, який очолював українську делегацію щодо проблем ядерного роззброєння на переговорах із Росією і був головою спеціальної депутатської групи з підготовки до ратифікації Договору про скорочення стратегічних наступальних озброєнь, Україна продешевила. Він наводить цифри: на демонтаж радянської ядерної інфраструктури довелося витратити близько 4-6 мільярдів доларів, тоді як середньорічний бюджет України на початку 1990-х років складав лише 6-8 мільярдів.  

«Треба було отримувати вищу компенсацію від Росії, крім того, щоб зброю не передавали їй, а щоб ядерна зброя знищувалась на території України», — сказав він в інтерв’ю «Радіо Свобода».

На переконання Костенка, Україна мала унікальний шанс використати свій військовий потенціал і тему ядерного роззброєння як стартовий капітал для розвитку. Цього не сталося через те, що у владі залишалася комуністична більшість, переконаний ексміністр.

Він каже, що Україні було вигідно рухатися до без’ядерного статусу, бо країна не могла виготовляти ядерні боєголовки й не мала потужностей для виробництва урану, однак варто було роззброюватися за іншу ціну. Водночас Костенко підкреслює: ідея руху до НАТО хоч і виглядає найбільш привабливою, на той час була малореалістичною через суспільні настрої і погляди влади:  «З точки зору менталітету тодішньої влади говорити про членство в НАТО — все одно, що облити себе у Верховній Раді бензином і спалити. Для них НАТО — це було щось страшне».

У квітні 2023 року 42-й Президент США Біллі Клінтон сказав в інтерв’ю ірландському каналу «RTÉ», що шкодує про те, що переконав Україну відмовитися від ядерної зброї.

Ми не знаємо, як насправді розвивалися події, якби ядерна зброя залишилася в Україні, адже не маємо машини часу чи додаткового запасу життів, які дозволили б пожити в альтернативній реальності. Тож маємо спиратися лише на пережите.

На мапі світу Україна зразка 1991 року, 2013, 2022 і 2024 років була в неоднаковому становищі, мала різну силу голосу і впливу. Тож оцінювати події дев’яностих років під оптикою сучасності — нерелевантно. Однак ми маємо винести уроки з цієї історії.

Добровільно відмовившись від ядерної зброї, Україна приєдналася до цивілізованого світу як «законослухняна» країна, отримала лояльне ставлення на Заході й шанс на економічний розвиток. Водночас стала беззахисною — тепер один із гарантів, якому країна й віддала свій ядерний арсенал, намагається нас знищити.

У 2014 році Росія анексувала Крим і розв’язала війну на Сході України. Країна, яка дала гарантії безпеки, зафіксовані в Будапештському меморандумі, сама ж їх і порушила — фактично денонсувала підписаний нею документ своїми діями.

5 березня 2014 року застосували механізм консультацій у межах Будапештського меморандуму, однак зустріч підписантів проігнорувала Росія. Відтоді публічний простір заполонила лавина повідомлень про «найбільш недієздатний папірець», звинувачення політиків у недалекоглядності чи наївності, а іноземних партнерів — у тому, що лишили Україну наодинці.

Росія, підірвавши довіру до гарантій, зруйнувала світовий порядок, який тримався на домовленостях. Після 24 лютого 2022 року вона погрожує ядерною зброєю Україні та союзникам гучніше.

На прикладі України теорія ядерного стримування працює, бо ні НАТО, ні будь-який союзник не втручається в російсько-українську війну напряму: конвенційне зіткнення між країнами, які мають ядерну зброю, може ескалувати до ядерного, тож інші країни не воюватимуть на українському боці. Водночас Україна не захищена ядерною парасолькою, тож у медійному просторі лунає чимало побоювань щодо можливого застосування тактичної ядерної зброї по українській території.

Історія ядерного роззброєння України може слугувати аргументом для інших країн нарощувати ядерні потужності. Якщо до повномасштабного російського вторгнення у світі спостерігався рух у напрямку обмеження ядерної зброї, то тепер може статися навпаки.