«Я вірю в цю країну і людей поруч». Історії людей, які борються за Україну впродовж десяти років
Революція Гідності, тимчасова окупація Криму, початок російсько-української війни та повномасштабне вторгнення — це події останніх десяти років, які пережили українці. Згуртованість, віра та єдність народу з 2014 року тривають і дотепер. У лютому 2024 суспільство продовжує боротися за країну — кожен у сфері, в якій вважає себе найбільш корисним.
Про людей, які присвячують свої життя країні та боротьбі за спокій у ній, тих, хто волонтерить, воює, допомагає та віддається Україні, бо не бачить іншої життєвої цілі — у матеріалі.
Прослухати матеріал
Леся Литвинова
Волонтерка, саперка, засновниця благодійного фонду «Свої»
До 2013 року жінка працювала режисеркою, знімала документальні фільми. У вересні 2013 вона дізналася про свою четверту вагітність, вирішила відпочити, побути вдома та зайнятися родиною. Так тривало до початку Євромайдану (протести розпочалися 21 листопада 2013 року у відповідь на рішення Кабінету Міністрів України про призупинення процесу підготування до підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС — ред.)
«Тоді стало зрозуміло, що, або зараз, або країни не буде. У лютому 2014 здавалося, що не впораємося, але вистояли. Ми все ж вперті, тому що в кінці лютого ми перемогли, бо ніхто не очікував, що люди будуть стояти до останнього. Вони не злякались, і це було несподівано»,
— говорить Леся Литвинова.
Після початку російсько-української війни навесні 2014 року жінка заснувала благодійний фонд «Свої» для допомоги переселенцям зі сходу України.
«Коли після Майдану почалася війна (Росія почала бойові дії на сході України — ред.), неможливо було нічого не робити. В мене новонароджена дитина. Піти на фронт не могла, тому взялася за допомогу переселенцям», — пригадує жінка.
Тоді були проблеми з логістикою, забезпеченням житлом і не вистачало медичної допомоги та ліків.
«Допомагали зв'язки та знайомства, які з'явилися на Майдані. Ми навчилися довіряти й покладатися один на одного. Все починалося з декількох людей і гуманітарної допомоги у вас вдома. Згодом знайшли більше приміщення та зареєстрували фонд», — говорить Литвинова.
Фонд швидко трансформувався та змінювався під потреби населення: обирали те, що буде ефективніше працювати. Коли необхідність у допомозі переселенцям стала менш потрібною, то команда змінила фокус роботи.
«Ми продовжили допомагати тим, хто виїхав і мав важкі захворювання. Так з'явився напрям — доросла онкологія та паліативна допомога (підхід, що дозволяє поліпшити життя пацієнтів зі смертельними захворюваннями — ред.), зокрема респіраторна підтримка», — говорить Леся Литвинова.
З 2020 року вона поринула в проблеми інфікованих COVID-19. Фонд безкоштовно надавав кисневі концентратори тим, для кого не знайшлося місць у лікарнях.
24 лютого 2022 року, коли почалося повномасштабне вторгнення, Леся перевезла з Києва своїх п’ятьох дітей і батьків у безпечне місце. 25 лютого вона разом із чоловіком записалися добровольцями до Збройних Сил.
Тоді молодшій дитині було півтора року. Жінка пригадує, що найважче на службі — не бачити дітей.
«На першому місці тоді була війна, зброя, самовдосконалення як бійця. Далі були спроби хоч щось дистанційно робити з фондом, який працював без мене. Червоною лінією через все — родина і діти, бо нічого важливішого не існує», — каже жінка.
У травні 2023 року вони з чоловіком отримали поранення під Бахмутом. Леся Литвинова повернулася на деякий час до дітей.
«У мене було багато можливостей поїхати за не лише 10 останніх років. Я могла жити десь далеко і насолоджуватися спокійним життям. Але спокій і сталість іншої країни хтось забезпечив. Мені цікавіше будувати країну тут, аніж їхати та користуватись, тим, що вибудував хтось. Я вірю в цю країну та потенціал людей, з якими живу»,
— наголошує волонтерка Леся Литвинова.
Іван Грозовський, позивний Гроза
Військовослужбовець бойової групи «Карпатська Січ» 206-го батальйону ТрО, а за освітою історик
Хлопець народився в Івано-Франківській області. У 2012 році вступив у Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника на історичний факультет. 22 листопада 2013 року, коли був студентом другого курсу, вперше прийшов на Євромайдан в Івано-Франківську. 26 листопада долучився до Революції Гідності на Майдані в Києві.
«Найпам’ятніша подія — 22 січня, коли приїхав у Київ і дізнався про перших загиблих, шум міліцейських щитів, тремор в руках і колінах. Тоді вперше взяв участь у сутичках на Грушевського (вулиця в Києві, де тривали протести — ред.) Під час протестів 18 по 22 лютого [2014] (20 лютого — був найбільший розстріл учасників Євромайдану — ред.) мене не було в Києві. Це довго мучило моє сумління, тому коли почались бойові дії на Донеччині, довго не сумнівався»,
— пригадує Іван Грозовський.
Військовослужбовець вперше потрапив на війну в липні 2014 року, коли йому було 19 років. Він записався в Добровольчий український корпус, після чого його відправили на військовий полігон, де приблизно місяць тривала підготовка.
«Довго не розмірковував, робив те, що вважаю правильним. Подзвонив на гарячу лінію одного з добровольчих підрозділів, на питання чи знають батьки куди ви їдете? Збрехав, що знають. Тоді багато молоді придумала батькам легенди куди вони відправились на літо. Своїм я сказав, що їду на військовий вишкіл», — говорить хлопець.
Спершу військового залучили до охорони блокпостів в Донецькій області, а згодом відправили в Піски на Донеччині. На початку жовтня він повернувся на навчання в Івано-Франківськ.
«Серед студентів університету я знайшов однодумців і ми створили громадську організацію для військового вишколу. У мене був досвід військових навчань та бойовий досвід», — розповідає військовий.
Після 2014 року він з’їздив ще на дві ротації в зону АТО (Антитерористична операція на сході України, яка тривала до 2018 року — ред.) взимку та влітку 2017 року в Широкине поблизу Маріуполя на Донеччині.
«Після короткого відпочинку повертався до роботи. Займався спортом, обмежував вживання алкоголю і доволі швидко переналаштовував себе на цивільне життя. Висока зайнятість — чудові ліки від стресу, який залишає війна»,
— каже Іван Грозовський.
Робота була важливим елементом його життя, доводилось постійно поєднувати стосунки та організацію.
«Були ситуації, що доводилось жертвувати часом з близькими, коли були важливі справи в організації. Інколи навпаки, тому що постійна робота доводила до вигорання. Було важко, але намагався встигати за всім чим міг», — каже військовий.
За кілька днів до повномасштабної війни, коли Президент РФ Владімір Путін визнав незалежність незаконних збройних формувань «л/днр» (21 лютого 2022 року — ред.) Іван разом з побратимами жили у його квартирі з підготовленим військовим спорядженням.
«Про початок [повномасштабної] війни мені сказали о 6:00 ранку 24 лютого 2022 року. З того часу життя поділилось на до і після. Ми поїхали в сторону Києва (дорога тривала 3 доби) та вступили до лав територіальної оборони Києва, де я служу дотепер», — каже «Гроза».
Він виконував бойові завдання в селі Горенка, поблизу Гостомеля на Київщині. Після деокупації Київщини підрозділ перевели на Херсонщину. Після відновлення 206-й батальйон ТрО відправили в Харківську область, а вже звідти у район Бахмута.
Іван Грозовський наголошує, що мотивація бути в Україні та боротися за країну не змінювалася з 2014 року.
«Є ворог, який хоче мене вбити, і є я, який хоче захистити себе. Все просто. Найгірше з мотивацією було у 2017 році, коли фронт стояв, думав, що моя присутність на війні нічого не вирішує. Але згодом здобуті навички під час АТО згодилася під час повномасштабного вторгнення», — розповідає хлопець.
Наразі Івана найбільше мотивує впевненість в обраному шляху. Він молодший лейтенант на посаді заступника командира батареї з морально-психологічного забезпечення.
«Якби важко фізично і психологічно не було, надіюсь з цього шляху мене нічого не зіб`є. Я офіцер Збройних Сил України, своїх побратимів я не залишу»,
— говорить військовослужбовець «Гроза».
Юлія Красільникова
Волонтерка, виконавча директорка фонду «Схід SOS»
Юлія з Шахтарського Луганської області. З початком навчання переїхала до Луганська на сході України, де працювала в правозахисних організаціях, займалася просвітицькими та культурними заходами для молоді.
У 2013 році 22 листопада вона була в Києві, де вперше потрапила на Євромайдан. Після повернення в Луганськ брала участь і в місцевих акціях протесту, які також розпочались наприкінці листопада. Проте іноді дівчина їздила на майдан у Київ.
«У грудні 2013 року ми почали збиратися щодня невеликою компанією біля памʼятника [Тараса] Шевченка, вмикали українську музику, проводили тематичні дискусії. Потім почали експериментувати з різними форматами, аби акції були більш видимі»,
— пригадує Юлія Красільникова.
Наприкінці грудня проти мітингувальників вперше застосували фізичну силу, коли вони планували показати фільм на великому екрані, а частину учасників акції побили, облили зеленкою. Показ не відбувся.
«Наступного дня ми провели показ на порозі обладміністрації. Там теж на нас напали. Закидували димовими шашками, техніку намагалися облити водою. Це була одна з перших напружених акцій», — каже Красільникова.
Навесні 2014 року росіяни тимчасово окупували Луганськ. 5 травня започаткувала ініціативу для підтримки активістів. Так з'явився — «Луганськ SOS». Спочатку запустили гарячу лінію і сторінку для людей, яких побили на проукраїнських акціях. Коли ситуація загострилася, команда виїхала в Київ.
«Ми розгорнули збір гуманітарної допомоги для переселенців, відкрили гарячу лінію, де інформували людей про можливі шляхи виїхати із зони бойових дій. Так зародився фонд», — пригадує Юлія.
Звикнути до нового життя в Києві було важко через вимушене переселення з рідного регіону. Допомагали справлятися постійна активність та робота у фонді.
«Моє життя протягом десяти років — це Фенікс, який мільйон разів вигорів, піднявся і так по колу. Для мене важливо залишатися в цій історії. Я не бачу свого життя поза волонтерством»,
— говорить Красільнікова.
На початку повномасштабного вторгнення Юлія разом зі своєю командою розгорнули гарячу лінію, для переселенців, розпочали закуповувати допомогу на прифронтові території. Її допоміг досвід у 2014 році, тому ментально сприймала події лютого не так різко, як її друзі, які не були вимушено переселенцями.
«Ми (фонд — ред.) повернулися до того з чого починали у 2014 році. Крім гарячої лінії, гуманітарної допомоги, обмеженості по регіонах ми почали працювати по всій країні. Також розгорнувся новий напрям — евакуація маломобільних людей з прифронтових територій», — розповідає Юлія.
Поїхати з України дівчина ніколи не хотіла, хоча їй пропонували переїзд у 2014 та 2022 роках.
«Мені важливо бути в цій країні, я її люблю, люблю людей поруч. Попри все, що зі мною сталося, я точно не хочу нікуди поїхати. Мені важко не робити щось для рідного регіону і для людей, які постраждали», — наголошує Юлія Красільникова.
Богдан Брич
Ветеран, громадський діяч, активіст
Чоловік народився у Тернополі, де прожив більшу частину свого життя. У 2000 році займався бізнесом, зокрема працював за кордоном. Два роки жив у Великій Британії, після чого повернувся в Україну.
«У 2012 році, коли Президентом України був Віктор Янукович, то були думки поїхати з країни, оскільки я не вірив у ту владу. Робити в Україні нічого не хотілося. У 2013, коли розпочався Євромайдан, я був у Києві до кінця Революції гідності»,
— каже Богдан Брич.
18 лютого 2014 року він отримав поранення під час сутичок з «Беркутом» (підрозділ міліції, який побив мітингувальників — ред.), але до 22 лютого продовжував бути на майдані з пов'язкою на голові.
«Згодом мені стало гірше. Привезли в Тернопіль і одразу в реанімацію. Був проломаний череп від кульового поранення. Частинка осколків досі є», — пригадує чоловік.
З того часу він почав займатися громадською діяльністю. Разом з однодумцями з Євромайдану він створив громадську організацію «Майдан Тернопіль», щоб боротися з корупцією, недоброчесністю, незаконними будівництвами.
У 2015 році до нього звернулися люди з селища поблизу Тернополя Гаї-Шевченківські із проханням стати сільським головою. Він погодився і почав свою політичну діяльність, яку поєднував також з активізмом до 2020 року.
«Я хотів продовжувати ті цінності та речі, за які ми стояли на Майдані. Я почав їх втілювати в життя»,
— пригадує Богдан Брич
З початком повномасштабного вторгнення він одразу долучився до Збройних Сил України разом зі своїми друзями, яких знав ще з дитинства. Разом вони пройшли події Революції Гідності, а у 2022 році воювали в одній бригаді, працюючи на Донеччині та Харківщині.
«25 лютого 2022 року пішов у військкомат з друзями. Нас було п'ятеро. Разом було просто, бо ми виросли разом, знаємо один одного. Тоді легше проходити будь-які труднощі», — каже чоловік.
Понад рік він був на сході України. Згодом отримав поранення та повернувся до цивільного життя. Продовжив займатися громадською діяльністю, зокрема відновив роботу в «Майдані». Організація змінила фокус роботу на допомогу армії.
«Сьогодні всі мої надії пов'язані з перемогою, тому потрібно постійно працювати не лише на бойових позиціях, але і в тилу. Займатися активністю і відстоювати те, за, що ми боремося», — каже Богдан Брич.
Попри довге життя за кордоном чоловік ніколи не хотів там залишатися. Своє життя він хоче прожити саме в рідній країні.
«Я дуже вірю в Україну. Я тут народився і я не бачу себе в іншій країні. Треба країну, яка рідна для нас, відновлювати та розбудовувати»,
— говорить громадський діяч Богдан Брич.
