«Я ні про що не шкодую»: історія азовця Владислава Литвиненка з позивним «Вектор», який загинув в Маріуполі

Владислав «Вектор» Литвиненко — військовослужбовець полку «Азов», радіотелеграфіст групи розвідки спеціального призначення. Перед тим, як вступити на військову службу Владислав навчався у Київському регіональному професійному училищі будівництва. У студентські роки брав участь у Революції Гідності.

У 2015 році приєднався до одного з добровольчих підрозділів, з яким воював у селищі Піски на Донеччині; пізніше вступив у полк «Азов». Уже в полку Владислав брав участь в Павлопіль-Широкинській наступальній операції, внаслідок якої українські військові звільнили Широкине, Бердянське, Лебединське, Комінтернове та Павлопіль на Донеччині та змістили лінію фронту на 20 км від Маріуполя. 

23 березня 2022 року в ході повномасштабної війни Владислав Литвиненко загинув від артилерійського обстрілу поблизу драмтеатру в Маріуполі під час виконання бойового завдання. 

«Свідомі» поспілкувалися з мамою Владислава Вірою Литвиненко про його дитинство, службу в «Азові» та бої за Маріуполь.

Владислав Литвиненко народився у невеликому селі на Донеччині, а шкільні роки провів у Маріуполі, пізніше сім'я хлопця переїхала на Київщину. Мама Владислава Віра розповідає, що хлопець з дитинства був активним, жвавим та фантазійним. 

«Кожна паличка була пістолетом. Завжди купляла йому різні енциклопедії, але улюбленими були про зброю і динозаврів», — говорить Віра Литвиненко. 

Владислав займався різними видами спорту: карате-до, вільною боротьбою, плаванням, тайським боксом та грав у шахи. «Водила його на різні гуртки, щоб була можливість вибрати, що подобається найбільше», — каже мама військового. 

Коли Владиславу було 19, почалась Революція Гідності — під час штурму Українського дому у січні 2014 року в нього влучили гумовою кулею. 

«Він відчував несправедливість, і ще в 2011 році казав, що буде війна. А після революції одразу запалала Донеччина. Це його рідні краї: він там народився, і там живе його бабуся», — розповідає Віра. 

Жінка каже, що у сина завжди була мотивація захищати країну. «Коли звільняли Маріуполь в 2014, він говорив: “Чому мене там не було?” Під час боїв за Донецький аеропорт також ставив собі це питання. Я йому відповідала: “Синочок, може в тебе доля жити”», — говорить Віра. 

У січні 2015 року Владислав вирішив доєднатися до одного з добровольчих підрозділів і двічі їздив на Донеччину у селище Піски, де проводив по два тижні. 

Після повернення з Пісків Владислав склав усі іспити та закінчив училище, після чого повідомив рідним, що збирається пройти курс молодого бійця і вступити в полк «Азов», аби продовжити військову службу. Віра Литвиненко не могла вплинути на вибір сина. «Йому було вже 20 років, він був самостійним. Це те, чому я навчала своїх дітей», — говорить вона.

Мама Владислава питала у сина, чи буде він мати офіційний статус в «Азові». 

Хлопець обіцяв батькам, що незабаром повернеться додому, оскільки вважав, що війна скоро закінчиться. «Напевно, ми всі тоді думали, що це все скоро закінчиться», — додає вона.

Уже в «Азові» Владислав брав участь у Павлопіль-Широкинській наступальній операції, пізніше воював на Світлодарській дузі, в Золотому, Гнутовому. Паралельно із службою заочно навчався у Київському університеті культури на факультеті дизайну та реклами, вивчав дизайн інтер’єру. «У нього зовсім не було вільного часу. У полку вони постійно тренувались, а у відпустку син приїжджав, щоб здати сесію», — розповідає мама Владислава.

Три роки тому Владислав Литвиненко задумувався про звільнення з полку. «Говорив, що вже старий, болить спина і головні болі від контузій. Я просила його бути обережним, не перевантажувати себе під час тренувань», — говорить Віра. 

Однак у 2019 році на Світлодарській дузі Владислав познайомився з розвідниками «Азову». «Він сказав, що якщо його візьмуть в розвідку, то служити там буде складно. Це елітний підрозділ в середині полку, і всі, хто туди вступав, мали розуміти, що це не іграшки», — розповідає мама бійця.

Восени 2021 року Владислав попередив командира, що хоче звільнятися, однак військовослужбовця попросили почекати кілька місяців. «Він все хотів зробити правильно. Цієї осені планував, що вже буде дома і розмірковував про те, чим займатиметься в цивільному житті», — говорить мама Владислава. 

Пізніше у розмовах з побратимами сина Віра Литвиненко дізналась, що в полку дуже цінували розвідників і що під час оборони Маріуполя вони робили неймовірні речі. «Його побратими мені сказали, що розвідка — це еліта “Азова”. Це боги війни», — додає вона.

Владислав Литвиненко зателефонував мамі 23 лютого; сказав, що виїхав з Юр’ївки і попередив, що надіслав додому всі свої речі. «Нова Пошта загубила цю посилку. Його речі так і не дійшли до мене. Це перший біль», — говорить мама військовослужбовця. 

Під час оборони Маріуполя у місті не було зв'язку, а коли Владиславу вдалось зателефонувати додому, сказав батькам, що він «у місці, де можна пережити ядерну війну». «Ми з чоловіком почали гадати, що це за місце і зрозуміли, що син говорив про “Азовсталь”», — розповідає Віра. Казав, що вже йдуть вуличні бої, але мало озброєння. Казав, що скоро на російські танки з палками будуть йти. 

Також у розмовах військовий розповідав, що росіяни стерли з лиця землі Лівий берег Маріуполя, розпитував про ситуацію коло Маріуполя. «Якось запитав, яка ситуація у Волновасі. Я відповіла, що на півночі йдуть бої. Потім запитав, чи йде їм якась допомога. Після того, як сказала, що на всіх майданчиках говорять про деблокаду, сказав, що ні про що не шкодує. Це були його останні слова», — говорить Віра Литвиненко.

Останній раз, коли Владислав виходив на зв'язок, було 18-19 березня. Тоді він мав змогу переписуватися з мамою. «Запитував, чи отримала я посилку. Писав, що йому варто трішки поспати, але багато роботи», — розповідає Віра. Тепер мама бійця дізнається, як все було в Маріуполі через його побратимів. 

Спочатку Віра Литвиненко не могла знайти азовців, які б знали Владислава. «Я думала, ну що ж таке? 8 років разом служили, і ніхто не знає його. Тепер хлопців, які жили з ним в одній кімнаті, звільнили з полону», — розповідає вона.

Побратими військового розповідали, що її син був вірним другом. «Кажуть, якби він звільнився раніше, все одно повернувся б до свого підрозділу. Переконані, що Влад би дістався оточеного Маріуполя будь-яким способом, щоб боротися пліч-о-пліч зі своїми побратимами», — додає Віра.

Віра Литвиненко каже, що всі азовці вмотивовані захищати Батьківщину.