«Я люблю жити... Я люблю жити...»: рецензія-розбір «Мене від себе верне» Крістоффера Борґлі

Українським кіноманам неймовірно пощастило — червень видався по-справжньому багатим на так звані «каннські прем'єри», тобто кінострічки (і навіть серіали!), які побували на минуломісячному і тогорічному Каннському кінофестивалі. 

«Піксарівські» «Стихії», заключна частина «Індіани Джонса», чергова робота Веса Андерсона «Астероїд-Сіті», документальна стрічка «Корова» Андреї Арнольд, ультраскандальний серіал «Кумир» від творця «Ейфорії» — обирай, чого душа бажає! 

Однак серед усіх червневих прем'єр є одна особлива стрічка — викривальна мультижанрова сатира «Мене від себе верне» («Syk pike») норвезького режисера та сценариста Крістоффера Борґлі. І начебто, на загальному тлі каннських прем'єр, ця справляє враження найменш гучної та необов'язкової. 

Чиє це норвезьке кіно?! Чим воно особливе?! Чому його треба дивитись?!.. Ось Вес Андерсон, Індіана Джонс, Pixar — тут все зрозуміло і ніяких питань не виникає! А що можна розповісти про картину Крістоффера Борґлі? Насправді дуже багато чого. Можливо, це і взагалі найважливіша українська кінопрем'єра червня — ось настільки цей фільм якісний та актуальний! Подробиці — у рецензії.

Один із найважливіших та найпопулярніших напрямків у сучасному європейському незалежному кіно — це сатира. Сьогодні — напевно, як ніколи раніше — в епоху самолюбування або, як модно висловлюватися, «аутомоносексуалізму», здається, немає нічого важливішого, ніж викривати брехню та сміятися з себе. 

Наше похмуре «моралізаторське суспільство споживання постіронії» іронізує, споживає та моралізує вже в таких позамежних промислових кількостях, що лицемірство та вульгарність стали нормою як у соцмережах, так і в особистому спілкуванні. У надтехнологічному XXI столітті психоаналітики замінили священників, стендапери — інтелігенцію, а блогери-інфлюєнсери — разом і придворних блазнів, і канали-стрічки новин.

Культура — справжня, жива та творча — не могла залишатися осторонь від настільки популярних віянь. Культура обрала єдину ефективну зброю — сардонічний сміх, мову «South Park» та «The Boys». В умовах масового оглупіння контентним надлишком нічого іншого просто і не залишається! Вже недостатньо стати перед людьми і сказати їм правду — заспівати пісню від щирого серця або опублікувати незручну для себе та інших сповідь — оскільки сьогоднішня правда розчинена в океані брехні, вона від неї вже не відрізняється. 

Пам'ятаєте класичний епізод «Чорного дзеркала» «П'ятнадцять мільйонів очок»? Про світ-антиутопію майбутнього, в якому всі мріють потрапити на умовний «X-фактор» та продати себе якомога дорожче? Причому особливо добре продається упакована та розсортована по коробочках-гаджетах правда! Ото ж бо і воно! «В'язні буржуазії!» — закричав би великий італійський режисер П'єр Паоло Пазоліні. І мав би рацію. «Споживай, іронізуй та моралізуй» — саме такою є свята Трійця для хіпстера-міленіала, який — тут можна сміятись — поважає себе.

На таку-то «культуру самопродажу» і кидаються сьогоднішні бунтарі. Арт-мейнстрімний швед Рубен Естлунд («Квадрат», «Трикутник смутку»), автор-норвежець Йоакім Трієр («Найгірша людина на світі»), майстер майстрів грек Йоргос Лантімос («Лобстер», «Вбивство священного оленя», «Фаворитка») — всі вони виносять вироки нашому дволикому часу, епосі «подвійних стандартів» (тих, що поширюються на інших, але ніколи не застосовуються стосовно себе коханого). У цій строкатій компанії і знайшов собі Крістоффер Борґлі, режисеро-сценарист бездоганного, на мій смак, сатиричного памфлету «Мене від себе верне».

Поживши у Лос-Анджелесі та надивившись на «місцевий бомонд», Крістоффер Борґлі задумав свій фільм ще у 2017 році. В Америці Борґлі «пощастило» вивчити всі можливі види нарцисизму: індустрію моди, саморепрезентацію у соцмережах, перетягування уваги громадськості на свою персону, «агресивний маркетинг», виставлення на показ інклюзивності та толерантності. 

Само собою, що за всім по золотому подіуму йшла Її Величність Глупість (хвалебний твір про неї, написаний у 1509 році Еразмом Роттердамським, нітрохи не застарів). Таким чином Борґлі зібрав великий матеріал для стрічки, написав сценарій та зняв фільм у рідній Норвегії. І вийшло у нього це так близько до тіла-правди, що й слів не підібрати! Світова прем'єра «Мене від себе верне» відбулась на Каннському кінофестивалі 22 травня 2022 року в рамках «Особливого погляду». У Норвегії фільм стартував 9 вересня того ж року, а до України дійшов 8 червня 2023.

«Мене від себе верне» — це, в хорошому розумінні слів, їдке та зле викриття егоцентричного покоління «Я». Добра половина персонажів фільму тільки тим і зайнята, що привертає до себе увагу будь-якими методами. Для них немає важливішого за те, щоб виділитися і здатися особливими. Синдром Мюнхгаузена, аутодеструкція, відверта брехня, усунення конкурентів (які так само борються за увагу інших) — всі методи хороші там, де можна «наштовхнутися» на любов і увагу оточуючих. Якщо щось допомагає добитися популярності — це є незаперечним благом, а якщо щось робить тебе «непомітним» — це є очевидним злом.

Головна героїня «Мене від себе верне» — дівчина Сігне (Крістін Куйат Торп) — чия заздрість до успіху свого хлопця-художника приводить її до найрадикальнішого способу привернення уваги — свідомо приймає таблетки, які буквально розкладають її тіло. Незабаром шкіра Сігне стає настільки потворною, що їй доводиться лягти у лікарню та одягнути спеціальну тілесну маску. Звичайно, весь цей «кіпіш» робить Сігне неймовірно щасливою: у неї діагностують невідому хворобу, її запрошують стати «інклюзивною фотомоделлю», тепер усі апріорі зобов'язані її жаліти — життя вдалося!

За таким чорно-комедійним сюжетом стоїть неприкритий сатиричний посил, який накидається не лише на інфлюєнсерів, а й на кожного з нас, прикутого до телефону. Фільм, що постійно змінюється подібно до головної героїні, перетікає з абсурдистської комедії у боді-горор, потрапляє прямо в центральний громадський нерв. Головна героїня Сігне та її хлопець постійно намагаються перетягнути ковдру уваги та популярності на себе. І навіть понівечивши власне тіло, Сігне стикається з цькуванням всередині «інклюзивної спільноти», учасники якої сперечаються про те, хто з них найбільш травмований і нещасніший, хто заслуговує на найбільший жаль. 

У цьому сенсі «Мене від себе верне» несе ще й прямий антикапіталістичний посил — про конкуренцію за місце під Сонцем, про битву за найбільш цінний суспільний капітал, який я пропоную називати коротко і виразно — «лайк». «Лайк» — це валюта, «лайк» — це найвище економічне благо сучасності. І чим більше «лайків», тим ти нібито щасливіший.

Однак ні Сігне, ні її хлопець, ні хтось інший у фільмі щастя не досягає. Аж надто стрімке наше століття — видертися на гору, набути «міцної статусності» настільки ж важко, наскільки й отримати графський титул чи посвяту в «сери». Далеко не кожному таке вдається! Не всі потрапляють на обкладинки модних журналів! І якщо ти навіть доб'єшся публікації про себе, вона може опинитись останньою у списку новин… Але в тому й мораль стрічки Крістоффера Борґлі! Насправді всі ми, не розуміючи цього, прагнемо кошмару, вважаючи його — з якогось переляку! — благом.