Я Авдіївка, мене рівняють із землею
Макс Чорний
![Я Авдіївка, мене рівняють із землею](/storage/lp/22231/76bdfcc060e52693ece4a7cd9f83ddbb72584440.jpg)
І.
Обабіч дороги ростуть дикі кущі, крізь які ледь-ледь продирається покрівля покинутих і розбитих двоповерхових будиночків. Замість віконних рам — почорнілі згарища, а шифер геть посипався на землю.
Придорожні дерева звісили свої крони, утворюючи коридор — ніби сама природа оберігає від мін, ракет, артилерійських снарядів і керованих авіабомб, що пролітають над головою. Горять поля. Чорніє цегла панельок. Хвилини затишшя заповнюються диханням місцевих, яке хитає їхні картонні доми.
Я Авдіївка. Мене рівняють із землею. Навіть трохи нижче.
![](/storage/posts/attaches/eee7fd896663332fc17ad9e8485c4b9f424f1346.jpg)
Безвітряна погода зупиняє час, даруючи місцевим, які залишились, надію. Залежність від надії тут сильніша за алкогольну, наркотичну чи від комп'ютерних ігор. Тримають надію вони за шибками.
![](/storage/posts/attaches/d56a35bc3d856c2ee350ddc20544640d04758a13.png)
На вулиці без потреби не з’являються, хіба підрізати чи полити квіти. Поруч із закинутими будинками, доглянутими грядками, місцевими, за кілька кілометрів уже десятий рік в окопах сидять українські військові, які не дають росіянам просочитись.
— Донбас корміт, га?! — повертає голову в салон військовий, щоб подивитись на усміхнені обличчя.
— По горло вже ситі, нє, хлопці? — доноситься з переднього сидіння.
![](/storage/posts/attaches/d69e5986eed301511d16d3b8e23b67b989274143.jpg)
Зелений бусик пронісся попри місцевих. Дивлячись крізь заляпане багном вікно, солдат іронічно вигукує:
— Знаєте, товариші, та тут як в Карпатах, — поглядом обводить усю компанію, — ахуєнно!
![](/storage/posts/attaches/c0591757975dc636b35d9ae04ede7549ecf49d30.jpg)
Команда вилазить з автівки, тримаючи дерев’яні ящики — всередині міни 120-калібру.
Рухаються швидко. Без зайвих слів. Перед тим, як знову завантажитись в авто та поїхати копати нові позиції, закурюють цигарки й у три руки пускають магістралі диму. Підозріло тихо. Тиша тут не до добра.
![](/storage/posts/attaches/892a12664fa3d1be9d9c62c287285bd17fbf2e29.png)
ІІ.
Хлопці та дівчата зі 110-тої окремої механізованої бригади імені генерал-хорунжого Марка Безручка приїхали в місто в кінці лютого 2022 року. За роки війни запам'ятала кожного.
![](/storage/posts/attaches/f9b4dbdca6a0ff50e664a4547dbbba4456be040f.jpg)
Як на ранок від будинку залишається вирва — йдуть шукати новий. Від минулої позиції ніц не залишилось, яма три метри. Бліндажа немає. Авіабомба. Пів тонни.
— До нас спускається з вулиці черговий, щоб передати рацію та відпочити, йде коридором, і тільки ба-бах! Той вже летить до нас головою вперед із розчахнутими руками, земля сиплеться зі всіх сторін, шум такий, ну йо*нутий просто! Всі сполохані, що нахрін прилетіло? Кого забило в кут, самі відкопали, хто на ліжку лишився, вихід засипало, по щиколотки в бруді. Ну а потім котисько ото сів зверху й далі ви вже знаєте що було, — розповідає військовий, який перебував тоді у бліндажі.
![](/storage/posts/attaches/710d44bafaea1c271f40604f2a5f8b913ab0e4ea.jpg)
А далі. Військові приїхали на позицію, а всюди плитка із ванної, паркет, шафа, спіднє. На купці сидить котяра. Почали копати, а під чотирилапим хлопці. Вижили. Кота забрали на нове місце.
Це робочі моменти. У військових така рутина — зранку міни отримувати. Потім лише кава та цигарка. Якщо по рації: «Вогонь», працюють. Якщо тиша — лагодять перекус. Сьогодні за пюре з м’ясом і засмажкою відповідає хлопчина років 26. З 2017 року воює в АТО. Два роки перепочив, а з повномасштабним вторгненням знову взяв зброю до рук.
![](/storage/posts/attaches/99a162a70d39831fd508736fa04ae9af7e777eef.jpg)
Хоча тепер про перепочинок можуть лише мріяти. Інший солдат за 17 місяців вдома не був ні разу. До цього працював машиністом поїзда. Усе життя провів у дорозі, але вже як рік сидить на місці.
Сіли їсти. Хрящі та жирок скидають котам. Коло будинку зробили кухню. Холодно — страх. Від того й чай цілими днями ганяють — аби зігрітись. На стіні кава: і заварна, і мелена, і розчинна. Поруч мийник, під ним — відро з мишачими фекаліями. Іншу стіну підпирає зброя.
![](/storage/posts/attaches/cee597fe9e47c96390c1b4fe04d753a8c53c3764.jpg)
— [Назва позиції] вогонь! — чоловік ставить чашку на стіл, підводиться, засовує за собою стілець на місце. Все робить швидко. Обирає одну з кількох десятків мін, здіймає над дулом. Повертає голову до побратимів, які з горнятками в руках слідкують за ним, і опускає залізну грушу. Розвертається та закриває вуха. Буууум! Вдихає порох. Повертається за стіл допити чай.
![](/storage/posts/attaches/736c9b07c302836a4150498bce3f566743784636.jpg)
ІІІ.
З позицій повертаються в будинок, де раніше жили грузини. На подвір’ї повно виноградної лози, у сараї глечики з вином сусідствують із ящиками зі снарядами. Біля зрубаних полін вояки намагаються зловити зв’язок, аби зателефонувати рідним і сказати, що живі.
![](/storage/posts/attaches/c58611efc62fd5baf20289c5f29f63a7ec921bc4.jpg)
Солдати живуть у кімнатах людей по 10-12. Ліжка злагодили із тих зелених ящиків, з-під снарядів. В одній із кімнат вчуваю діалог:
— Питають всі, а шо ти не боїшся? Та боюсь бляха, піздєц як боюсь померти, — каже військовий. — Ну а хто не боїться?
— Правильно, тільки дураки не бояться.
— А я не боюсь, — перебиває побратим, не почувши останньої репліки.
![](/storage/posts/attaches/dff8426c4eb97c2c93216c59d5ac922465d05aed.jpg)
Усі зайшлись реготом, струсивши із себе пил і порох. На них дивиться Дід, справжній — чоловік 60 літ, який має 9-річну онуку. Розповідає про ще одного такого — веселого та бадьорого.
![](/storage/posts/attaches/335e52a576fbc40fed940fe99798258826da99a7.jpg)
— Як отримав поранення та їхав у госпіталь на медеваку, був зі мною у кабіні хлопчина років 25. Жартував, сміявся, розповідав, як отримав своє поранення. Медики усмішки не спускали з лиця. А у нього в голові куля. Прямо над бровами, точнісінько по центру. Снайпер. Але так загнали йому кулю, що та заповзла під мозок і застрягла. Що далі із ним, правда, не знаю.
![](/storage/posts/attaches/69866c6f1c6f6f6e4da84a9808296dd1c3fe955e.jpg)
До повномасштабної війни Дід був власником довжелезної сивої бороди та працював у Польщі на будові. Казав, що скільки чоловіків повернулися із заробітків, що польська будова стала.
Солдати лягають спати рано, не знаючи, коли доведеться вставати.
![](/storage/posts/attaches/32ee2ce5ca55c015019d7aaea0b945ec3bc9cb56.jpg)
ІV.
На ранок про мене знову згадають. 9 жовтня російські війська почнуть активно штурмувати мене з такою силою, якої я не бачила з початку повномасштабного вторгнення. Хочуть взяти місто в оточення.
Тисячі ворожих солдатів і колони техніки сунуть на місто. Декілька днів тому ще стояло підозріле затишшя. Тепер щодня чутно пуски мін — і прильоти у відповідь. Вночі додаються фосфорні та авіабомби.
Щодня я у вогні, а мої люди — у крові. Але знаєте що? Я Авдіївка. Мене рівняють із землею. Але українські військові тримають оборону.
![](/storage/posts/attaches/db26ce6d99cf0a9a69091a270dcdad1993b33bad.jpg)
В обкладинці використано фото Artemco (Вікіпедія)
У матеріалі використано фото Макса Чорного