Вибори в Туреччині: що це означатиме для України?

14 травня у Туреччині відбуваються чергові президентські та парламентські вибори. 

Які ролі в турецькій політичній системі відіграють ці інституції? У 2017 році в країні відбувся референдум щодо змін до конституції, які посилювали президентську посаду. 51% учасників референдуму підтримав ці зміни.  

Відтоді у додачу до вже існуючих представницьких повноважень, президент став головою виконавчої влади, отримав більше впливу на Раду суддів та прокурорів. Посада прем’єр-міністра була скасована, а парламентський контроль над виконавчою гілкою влади став слабшим. Відтоді вибори президента та парламенту відбуваються в один день. 

Тоді місія ОБСЄ відзначила, що влада використовувала адміністративні важелі впливу, аби референдум отримав підтримку. Наприклад, непроштамповані виборчими комісіями бюлетені все одно враховувалися у загальному підрахунку. 

До того ж у 2009 році відбувся інший референдум, який, між іншим, змінив механізм обрання президента. Відтоді очільник країни та уряду обирається не голосуванням в парламенті, а на виборах.

Фактично зміни, ухвалені на двох референдумах, вплинули лише на президентство Реджепа Таїпа Ердогана, оскільки він був обраний на перших прямих президентських виборах 2014 року, переобрався у 2018. Крім того, до перемоги 2014 року він обіймав посаду прем’єр-міністра (з 2003 року). 

Ердоган очолює виконавчу владу Туреччини протягом 20 років, з невеликою перервою між обранням на посаду президента та скасуванням посади прем’єра. Згідно з рейтингом демократичності журналу «The Economist», за час між 2006 та 2022 роками Туреччина стала приблизно на 20% менш демократичною. 

На виборах 2014 року Ердоган отримав 51% голосів. У 2018 вперше відбулися об’єднані вибори президента та парламенту. Ердоган отримав 52% голосів, а заснована за його участі Партія справедливості та розвитку — 49%. 

Натомість соціологічні опитування 2023 року демонструють, що чергові вибори будуть складнішими. У квітні Партія справедливості та розвитку в середньому набирала 35%, а Ердоган як кандидат у президенти — 44%. 

Цього року влада та опозиція утворили виборчі альянси. Основу опозиції творить соціально-демократична Республіканська народна партія. Її керівник, Кемаль Киличдароглу, є кандидатом в президенти від об’єднаної опозиції. Проте до опозиційного альянсу увійшли й праві сили: Демократична партія та Партія щастя. Водночас у провладному таборі також є ультраправі сили, зокрема ісламістська партія «Hür Dava». 

Крім того, є ще два кандидати на посаду президента, які не увійшли до цих альянсів — Мухаррем Індже від партії «Батьківщина» та Cінан Оган від ультраправого альянсу. 

Реджеп Ердоган. У політиці з вісімдесятих. Факти його біографії більш раннього періоду викликали скандали. Наприклад, чи здобув він вищу освіту. Вже 15 років опозиція критикує Ердогана за те, що він відмовляється показати оригінал свого диплома. Натомість копія диплома, опублікована речником президентської адміністрації, містила інформацію, що не співпадає з даними відкритих джерел. Всю свою політичну кар’єру Ердоган виступає з націоналістичних та помірно ісламістських позицій, у 1999 році навіть провів чотири місяці у в’язниці за публічний виступ такого характеру. 

 30 років пропрацював державним службовцем, після чого почав балотуватися від лівих партії. Уже понад 10 років очолює опозицію. Через відсутність успіхів протягом цього періоду деякі опозиційні виборці негативно ставляться до Киличдароглу. Раніше він провадив лівоцентристську політику, проте на цих виборах намагався загравати з більш консервативними виборцями. Хоч і наполягав на потребі бути на боці України, проте всіляко намагався переконати Росію у тому, що не змінить вектор турецької політики. 

Цей політик також вже 20 років в опозиції до Ердогана та його партії. Раніше входив до Республіканської партії та кілька разів без успіху намагався її очолити, після чого у 2020 році вийшов з неї та створив власну. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Індже закликав завершити війну перемовинами, заснованими на принципі територіальної цілісності. Також критикував дипломатію Ердогана, яка побудована на особистих відносинах між лідерами, а не інституціях. У соціологічних опитуваннях набирав не більше 5-8%.  

Кандидат від альянсу кількох ультраправих. Політолог, захистив дисертацію у Московському державному інституті міжнародних відносин. Під час виборчої кампанії дав інтерв’ю російським пропагандистам. Однак його риторика не була відверто проросійською. Заявляв, що Туреччина та Росія потребують один одного, а Стамбул має бути посередником між Києвом та Москвою. Коментує війну, що призводить до кумедних казусів: коли Кремль проводив так звані «референдуми» на тимчасово окупованих територіях, Оган заявив, що після цього Путін оголосить «завершення війни». У соціологічних опитуваннях набирав не більше 2-5%.

Аби розібратись в цих хитросплетіннях і їхньому значенні для зовнішньої політики Туреччини, «Свідомі» звернулися до запрошеного дослідника аналітичного центру «Carnegie Europe» Дімітара Бечева. У минулому він також був дослідником у Північнокаролінському університеті та в Центрі європейських досліджень Гарвардського університету. У 2005 році Бечев захистив докторську дисертацію в Оксфордському університеті. 

Так, до певної міри. Протягом останніх кількох років турецька економіка працювала досить кволо, а висока інфляція погіршувала рівень життя. Це критично важливий фактор, через який виборці переходять від владної Партії справедливості та розвитку до інших. 

Опозиція усвідомлює ці обставини. Тож не випадковою є присутність в її рядах таких людей, як Алі Бабаджан, якого хвалять за деякі економічні успіхи Туреччини на початку доби ердогана. (Алі Бабаджан – один із співзасновників Партії справедливості та розвитку. У 2002-2007 роках був державним міністром з економічних питань в першому уряді Ердогана. У 2019 році вийшов з владної партії та заснував Партію демократії та прогресу, яка наразі входить до опозиційного альянсу — прим. ред.). 

Землетрус (6 лютого 2023 року у Туреччині стався землетрус, унаслідок якого загинуло щонайменше 50 тисяч людей) також виявив величезні недоліки в державному управлінні. Те саме сталося і в 1999 році. Одна обставина, яка різниться у цих ситуаціях, це — медіа: 20 років тому в Туреччині був медійний плюралізм. 

Також тоді роль відігравало прагнення вступити до ЄС. (На своїх перших виборах у 2002 році партія Ердогана виступала з євроінтеграційною програмою. Проте з 2005 року перемовини про вступ Туреччини в ЄС заморожені. Тоді частина країн ЄС негативно ставилася до надання Туреччині членства. Натомість Туреччина відмовилася змінювати свою політику щодо Кіпру, чого вимагав ЄС. Річ у тому, що у 1974 році на Кіпрі відбувся державний переворот за підтримки Греції. Його мета — об’єднання з Грецією. Після цього Туреччина вторглася на Кіпр та захопила його північну частину. У 2004 році Кіпр вступив у ЄС, а Туреччина закрила свої порти та аеропорти транспорту з півдня Кіпру). Зараз питання вступу до ЄС не ключовим для виборів.

Землетрус свідчить про неспроможність влади подбати про базові стандарти безпеки, а також запровадити ефективні механізми реагування. Багатьох людей турбує питання: а що станеться, якщо стихійне лихо відбудеться у Стамбулі, який також розташований на лінії геологічного розлому. 

Це заплямувало рештки уявлень про те, що Партія справедливості та розвитку може ефективно керувати, і викликало гнів серед народу, який тривав ще кілька місяців після землетрусу. 

Деякі аналітики називають це «турецьким Чорнобилем». Ердоган же намагається закликати людей до єдності у кризовий час, обіцяє швидке відновлення та фінансові виплати постраждалим. Побачимо, наскільки це вплине на громадську думку. 

Так. Киличдароглу доведеться зважати на залежність Туреччини від російських енергоресурсів. Позбавлення від цієї залежності відклалося у часі, адже атомна електростанція «Аккую» буде побудована лише в 2025 році. (АЕС зводить «Росатом». Санкції уповільнили її побудову). 

Ситуація в Сирії, яку контролює Росія, також є критично важливою (з 2011 року в країні триває громадянська війна. Росія підтримує владу диктатора Башара аль-Асада військово, економічно та дипломатично. Дослідницька служба Конгресу США вважає, що саме застосування російської авіації дозволило режиму аль-Асада відновити контроль над значними частинами країни. Після початку повномасштабного вторгнення контингент російських військ у Сирії зменшився, проте все ще може використовувати ситуацію на власну користь).

Водночас Туреччина балансуватиме відносини, допомагаючи Україні, Сакартвело і певною мірою Молдові, протистояти тиску РФ. На додачу, у випадку перемоги Киличдароглу, відносини будуть інституціоналізовані, а не базуватимуться на особистих зв’язках між лідерами. Міністерство закордонних справ матиме більше впливу, ніж за Ердогана.

Я не очікую великих змін. Російські інспектори затримують прохід кораблів через Босфорську протоку. Ердоган міг би домовитися з Кремлем і навіть тиснути на Путіна. Не впевнений, що Киличдароглу матиме навички та важелі впливу на росіян.

На перший погляд, така подібність альянсів є дещо парадоксальною, адже у своєму внутрішньополітичному вимірі влада та опозиція кардинально відрізняються. Через це альянси змагаються за кожен голос та всіляко заохочують турків брати участь у виборах. 

Проте ця ситуація не є унікальною: часто політичні партії можуть однаково розуміти зовнішньополітичні пріоритети країни, хоч у внутрішній політиці вважати один одного смертельними ворогами. 

Перемога того чи іншого табору у короткостроковій перспективі може не мати разючих наслідків для політики Туреччини щодо України.