«Ви ніколи не подорослішаєте...»: рецензія-розбір «Мрійників» Бернардо Бертолуччі

З 21 листопада в українських кінотеатрах стартує одна з найгучніших ретроспектив цього року — синефільська еротична мелодрама «Мрійники» (2003) Бернардо Бертолуччі. Серед усіх робіт видатного італійського режисера саме цей фільм став найбільш популярним і впізнаваним для масових глядачів. Відверто кіноманська, бунтарська, молодіжна, ностальгічна, сексуальна стрічка Бертолуччі, присвячена коханню утрьох, любові до кіно й жазі революції, абсолютно не втратила свого шарму та актуальності за два пройдешні десятиліття. Але про що цей фільм? Наскільки він оманливий за своєю суттю? І яку приховує загадку? Про все це поговоримо в рецензії. 

Матеріали, опубліковані в розділі «Колонки», представляють думку автора чи авторки та можуть не збігатися з думкою редакції онлайн-медіа «Свідомі».

Італійський режисер і сценарист Бернардо Бертолуччі (1940-2018) — один з основоположних класиків європейського кінематографу другої половини ХХ століття. Разом з іншими італійськими метрами Десятої музи — Антоніоні, Петрі, Фелліні, Леоне, Вісконті, де Сікою, Пазоліні тощо — Бертолуччі очолив світовий кіномистецький рух, запровадивши, без перебільшень, справжню кінематографічну революцію: естетську, художню, змістову, технічну, теоретичну, політичну, сексуальну. Разом зі своїми колегами-інтелектуалами Бертолуччі розсунув межі кіно (запропонувавши нові форми вираження кінематографу й нові види аналізу дійсності) та зруйнував чимало табу (про більшість з яких ми з вами сьогодні вже і не здогадуємось — от настільки призвичаїлись до свободи!). Його «Конформіст» (1970) і «Останнє танго в Парижі» (1972) стали миттєвою класикою сімдесятих років, здобувши скандальну славу. «Мистецький вирок фашизму!», «Перший повнометражний фільм зі сценою анального сексу!», «Кінематографічне одкровення!», «Глибоке дослідження людської природи!», «Абсолютно новий погляд на кіномистецтво!» — всі ці кричущі заголовки, сповнені кіноманської екзальтації, абсолютно правильно підкреслюють хист Бертолуччі досягати вершин кінематографічної майстерності (інколи, про що теж треба сказати, навіть аморальною ціною). Фільми Бертолуччі радикальні та сміливі. Насилля і секс, психологія і політика, стратегія павука і двадцяте століття — цей режисер мав що сказати глядачам і завжди знаходив для цього найбільш прийнятну форму вираження.

«Мрійники» Бертолуччі — передостання робота режисера. В її основі — декілька літературних творів сценариста, письменника й синефіла Гілберта Адера, який, в свою чергу, надихався романом Жана Кокто «Жахливі діти» (рекомендую до перегляду їхню однойменну екранізацію 1950 року від Жан-П'єра Мельвіля, бо тематично «Жахливі діти» дуже близькі до «Мрійників»). Бертолуччі набирає на головні ролі починаючих акторів Майкла Пітта і Луї Гарреля, а для Єви Ґрін, яку Бертолуччі випадково побачив на театральній сцені, «Мрійники» й взагалі стають кінематографічним дебютом (і дуже вдалим!). Таким чином акторська трійка Пітт-Гаррель-Ґрін отримала великий професійний поштовх — по суті, Бертолуччі перетворив їх на модних кінозірок. І звичайно ж, «Мрійники» були тавровані дорослим кінопрокатним рейтингом — навіть за сучасними стандартами «Субстанції» і «Видів милосердя» фільм Бертолуччі справляє доволі шокуюче враження своїми екстремально відвертими сценами (від нездорової співзалежності близнюків та анатомічно відзнятих жіночих геніталій до обпісяної зубної щітки та мастурбаціїї під час написання листа матері). Бертолуччі собі не зраджує! 

Поєднуючи історію, культуру, політику і кохання, режисер і сценарист приходять до бунтівних висновків, які, на жаль, часто залишаються непоміченими через скандальний і епатажний зміст «Мрійників». Складно думати про кіносентенції Годара і Фуллера, коли Бертолуччі на увесь екран демонструє великі голі груди Єви Ґрін! Неможливо сконцентруватись на природі французьких протестів 1968 року й дискусій стосовно війни у В'єтнамі, коли Ґрін і Гаррель намагаються поголити лобок Пітта! Але ми все ж таки маємо зробити над собою зусилля і прийти до інтелектуального аналізу «Мрійників»!

Бертолуччі-Адер не просто так обирають «золотий час і місце бунту і революції» — Париж 1968 року. Епоха Нової хвилі та руйнування старих порядків. Студенти п'ють «Кока-колу» (у титрах Бертолуччі дякує «The Coca-Cola Company»), дивляться Годара, обговорюють В'єтнам і відстоюють Сінематеку. Символ епохи — вирізана з плакату голова Мерилін Монро, приліплена замість голови жінки-Свободи, що веде народ, на відомій картині Ежена Делакруа. Сутність епохи — розмова героїв Гарреля і Ґрін, брата Тео і сестри Ізабель, зі своїм батьком. «Подивись, на кого ти перетворився! Ким ти став!» — зневажливо промовляє Тео до нього. Старше покоління не впоралось. Тепер час молодих! Усі на барикади! Ми змінимо світ на краще своїми палкими промовами, червоними книжечками Мао і дотепними цитатами-маніфестами!

Проте реальність — у чому полягає головна інтелектуальна думка Бертолуччі-Адера — значно складніша за романтичні та бунтівні погляди юнаків. Ні, режисер і сценарист не засуджують революцію і не виступають проти політично активної молоді, але вони осмислюють саму сутність протесту й те глибоке протиріччя, яке в ньому закладене. «Ти сам є частиною суспільства, проти якого бунтуєш», — дуже правильно зазначає батько Тео. Той батько, що покриває усі витрати свого сина. Той батько, за рахунок якого Тео живе. Дуже зручна позиція — бунтувати проти старшого покоління, але при цьому користуватись усіма його благами, не пропонуючи нічого натомість. Тільки руйнацію і гнів. І це не означає, що революція не потрібна і що вона, в основі своїй, лицемірна. Це лише означає, що чесність і послідовна позиція дорожчі за будь-яку політику та тренди. 

Отже, яким має бути справжній бунт? Якою (і для кого!) має бути революція? Фінал «Мрійників» дає остаточну і незаперечну відповідь на ці запитання. Коханець Ізабель і Тео, головний герой фільму Метью (Майкл Пітт), намагається вмовити своїх друзів відступитись від радикальних дій, щоб не стати схожими на тих, проти кого вони бунтують. Метью цілує Ізабель у губи і кричить, що вони мають використовувати мізки і серця, а не вдаватись до насилля. Хіпі, який бере у руки ніж, пістолет чи горючу суміш, — вже не хіпі. І з кінцем шістдесятих ця проста істина врешті-решт нівелювала романтизм буремної епохи протестів — виявилось, що діти «золотої ери» і «літа квітів» не здатні розпалити світову революцію чи навіть започаткувати притомний політичний рух. Вчорашні лідери думок, освітлені гуру, популярні рок-музиканти виявились... смертними, а не богами. Утопічні ідеї про рівність, якими жила молодь, так і не втілились у реальність. І не тому, що молодь програла — а саме тому, що молодь перемогла. Воістину, «прийшов час подорослішати»! 

Іронічно, що фільм, який так високо цінується молоддю, за сутністю своєю — антиреволюційний і антибунтарський. Мрійники буквально проспали революцію у своїй заможній квартирі, поки «вулиця сама не прийшла у кімнату». Маніфестація вільного кохання закінчилася спробою самогубства (після того, як батьки Ізабель і Тео побачили їх разом і з Метью сплячими голяка — і навіть ця сцена натякає на незрілість брата та сестри, оскільки ті розмістились у дитячому шалаші, зробленому з простирадел і рушників). Ні, ні і ще раз ні — не вийде змінити світ одними лише гаслами і маршем! І тим більше його не змінити насиллям. Але як же тоді його змінювати?!.. 

Бертолуччі-Адер (Господи, як же не вистачає подібних режисерів і сценаристів сьогодні!) і тут мають що сказати. Вони пропонують глибоко практичний, мудрий, навіть християнський шлях до зміни. По-перше, нам дарована можливість змінювати лише самих себе (Метью не вдається переконати навіть своїх коханців — як же тоді можна сподіватись переконати своїх опонентів?). По-друге, єдина реальна зміна — це зміна шляхом любові. Любові до ближнього. Любові до свободи. Любові до мистецтва. Відома багатьом сцена у Луврі, в якій Пітт-Гаррель-Ґрін намагаються якомога швидше пробігтись паризьким музеєм, буквально повторюючи аналогічну сцену з «Bande à part» Жан-Люка Годара — це і є метафора справжньої свободи. 

Трагедія молоді, за авторами «Мрійників», полягає не в тому, що вони прагнуть руйнації, а в тому, що вони не мають мети. Якщо завгодно, вони борються не за ту свободу, за яку є сенс боротись. Справжня свобода — це радість серця під час перегляду «Шокового коридору» і «На останньому подиху». Це невимовна краса губ Метью, яку помічає Ізабель. Це несподівані друзі, яких ти зустрічаєш у незнайомому місті. Це батько і мати, які дбають про тебе. Це радість відкриття нового. Це життя, яке ти живеш. Це закоханість, яку ти переживаєш кожного разу як вперше. Це шлях Будди (про нього Бертолуччі навіть знімав фільм). І от якщо ти позбавлений такої повноти життя, тоді будь-яка твоя революція — це пусте. Це просто ще одне коло беззмістовного насилля. І саме це і робить «Мрійників» видатною стрічкою. Не сінефільство, не дух шістдесятих, не лобок Пітта і вагіна Ґрін, а сяюча доросла правда, яка пробуджує тебе від сну. Мрійнки сплять добру половину стрічки Бертолуччі — але настав час прокинутись.