Втрата близьких через війну: як підтримати людину в горі

Смерть близьких — одне з найважчих переживань у людському досвіді. А смерть через війну особливо травматична, адже вона несподівана, жорстока й завжди передчасна.

Загибель партнера робить особливо вразливими родини, де жінка чекає на дитину або опікується немовлям. На жаль, історії таких втрат множаться щодня, і нам може бракувати розуміння, як підтримати, допомогти й головне — не нашкодити тим, хто переживає цей важкий досвід. 

Коли ми стаємо свідками горя в іншої людини, то можемо відчувати себе розгублено й зніяковіло, не знати, що казати. Така реакція доволі нормальна, адже в повсякденному житті мало хто з нас зіштовхується зі смертю так прямо й невідворотно, як у час війни. 

Спільно з психотерапевткою Анною-Марією Бресешер з’ясовуємо в цьому матеріалі, які слова та дії є доречними, а які тільки можуть поглиблювати біль та інколи створювати невидимі барʼєри між людиною в скорботі та тими, хто її оточує. 

Більшість із нас переживала втрату близьких. Втім, це не робить нас експертами з горювання. Кожен переживає втрату у свій спосіб, бо помирає унікальна людина, з якою нас пов’язують неповторні стосунки. Тож у горі не може існувати заданого набору почуттів чи правильної поведінки. Нормально проживати біль втрати так, як виходить — комусь плакати, комусь відсторонитися від всіх та мовчати, а іншому, навпаки, зануритися в роботу чи справи, але порівнювати цю поведінку зі своєю реакцією не варто. Людина, яка втратила, може мати як спільний, так і відмінний від вашого досвід. Тому є висока ймовірність, що те, що свого часу ви проживали в скорботі за своєю бабусею, не матиме багато спільного з почуттями молодої мами, що втратила чоловіка та батька своєї маленької дитини.

Річ у тім, що смерть забирає в нас не тільки, власне, людину, але й усю систему стосунків, усі звички, що існували між вами. Більше не існує простору для виправлення помилок, для того, аби просити пробачення, для того, щоб реалізувати спільні мрії. І багато з того, що втрачається, — дуже інтимне, і не завжди оточення може про нього знати. Тому навіть якщо нам здається, що ми розуміємо, як почуває себе людина, завжди краще спершу запитати, аніж казати: «Я розумію». Дуже природно хотіти підбадьорити та допомогти, але такі фрази можуть ненавмисно ранити, підкреслюючи, що ми сприймаємо втрату через свій досвід, не намагаючись насправді зрозуміти іншого. Тож часто у відповідь люди в скорботі кажуть чи думають: «Ніхто не може зрозуміти». Варто пам’ятати, що кожна втрата індивідуальна. І ніхто не знає, просто не може знати чи цілком зрозуміти той біль, що переживає інша людина. Винятком тут може бути хіба що схожа за типом втрата, наприклад, партнера/-ки на війні. Проте для всього є свій час та місце — не варто посилатися на свій досвід, якщо жінка його не шукає й не питає про нього.

При зустрічі з тим, хто горює, ми часто відчуваємо безсилля. Людина вже загинула, нічого вдіяти не можна. Але людям важко переносити безпорадність, адже це почуття надзвичайно неприємне, і більшість із нас намагається якось діяти, аби його позбутись.

Наприклад, жінка, яка переживає втрату, може отримувати від оточення безліч порад — від того, що їй краще робити з речами загиблого, й до того, як почуватися, виглядати та поводитися з дитиною. Частина з цих настанов може належати до культурних ритуалів щодо поховання і перших днів після смерті та слугувати певною опорою тоді, коли втрату ще важко усвідомити. Проте багато з порад, які ми надаємо людям у горі, передусім пов’язані із захистом самих себе від дискомфорту безпорадності. Коли ми радимо не плакати, зібратися, не говорити про померлого, то не допомагаємо людині прожити її справжні почуття, а лише спонукаємо приховати їх, аби не робити важко ще й нам. Тож багато тих, хто горює за померлими, йде у свого роду підпільне горювання — приховує свої почуття від інших, що лише ускладнює їх проживання та створює соціальну ізоляцію. 

Науковці все частіше звертають увагу суспільства на форми горювання, які тим чи іншим чином не відповідають нашим очікуванням. Наприклад, науковиця Ташель Бордере пише про «задушене горе», коли людина отримує своєрідне покарання від суспільства за її нормальні реакції горя. Такий феномен часто зустрічається на роботі, в закладах освіти, ба навіть у медичній системі, коли від людини очікують швидкого повернення до звичайного функціонування, змушуючи її «виглядати та діяти нормально» й приховувати свої реакції горя від інших.

Кеннет Дока, своєю чергою, вже багато років досліджує явище «безправного горя», коли йдеться про будь-які типи втрат, що відкрито не визнаються суспільством і не оплакуються публічно. Це широкий спектр — від ненародженої дитини й партнера, стосунки з яким були приховані від інших, і до втрати будинку, міста чи домашнього улюбленця. Або ж ідеться про очікування щодо «нормального» часу чи форми горювання — наприклад, за два тижні вже треба повернутися до роботи, складати іспити й перестати плакати. Людина втрачає соціальний простір для скорботи й опиняється сам на сам зі своєю втратою, що збільшує та подовжує емоційний біль.

Важливо пам’ятати, що не існує правил щодо того, як краще проживати втрату, скільки часу плакати (або взагалі цього не робити), що робити з речами, як швидко повертатися до соціального життя, роботи та справ, скільки говорити про померлого/-у тощо. Люди роблять так, як їм легше, і мають на це право. Те, як іншим краще проживати втрату, не завжди відповідає нашим очікуванням. І це нормально.

Не всім комфортно поруч із нестерпним болем інших. Тож інколи через власний біль, розгубленість, страх чи нерозуміння, як діяти, ми можемо почати зменшувати частоту контактів із людиною, яка горює. «Який сенс питати, як справи, якщо й так зрозуміло, що погано», — думаємо ми. І зникаємо на тижні й місяці. Та люди, які переживають втрату, подекуди найбільше потребують присутності друзів, родини та колег, тих, хто, попри все, буде питати, як вони. Люди в горі часто відчувають себе дуже самотньо й можуть інтерпретувати нашу ніяковість та нерішучість як байдужість. У цей час як ніколи важливо пропонувати бути поруч, слухати й питати. Схоже, що життя після смерті близької людини для багатьох ніби зупиняється — внутрішній досвід та переживання часу не збігаються з тим, що відбувається навколо. Людина може почуватися відірваною від суспільства. Важливо не залишати людину наодинці зі своїм болем, говорити, коли вона цього потребує, а інколи — просто мовчати, проте поряд.

Коли ми не знаємо, що сказати, в хід можуть йти банальності, які ми зустрічаємо навколо. Сім’ї загиблих регулярно чують фрази на кшталт «він пішов у кращі світи/на хмаринку» чи «Герої не вмирають». Але вони можуть і дратувати, якщо людина, яка горює, наприклад, не вірить у життя після смерті. Схоже з фразами «Бог дає нам тільки те, що ми можемо пережити» або «що не вбиває, робить нас сильнішими» — вони можуть підтримувати або, навпаки, робити боляче людині, залежно від її системи переконань та світогляду. Сил сперечатися з іншими може й не бути, а відчуття того, що тебе не розуміють та кажуть щось не до ладу, залишатиметься. 

Інший тип банальностей — це поради на кшталт «ти маєш жити за нього далі». Молоді мами, з-поміж іншого, можуть чути, що мають «жити заради дитини». Та проблема в тому, що всі ці фрази, що мали б підтримувати, ґрунтуються на припущенні, що ми знаємо, який досвід проживає жінка. Дійсно, для багатьох із нас догляд за дитиною може надати сил у складних ситуаціях. Проте буває і навпаки, коли горе відбирає будь-які життєві сили, а дитина хворіє, постійно плаче чи погано спить. У цей момент така порада може не тільки не додавати сил, але й виснажувати та забирати надію. Для відновлення сенсів, заради яких варто жити, потрібен час, і поспішні готові відповіді мало кому бувають помічними.

Інша крайність, до якої часом вдається оточення, — це намагання підбадьорити та показати «світлу сторону» досвіду, який проживає людина в горі. «Принаймні в тебе є дитина/де жити/фінансова допомога», — кажуть вони, намагаючись звернути увагу людини на те, що мало б її підтримувати. Втім, все, що говориться після «принаймні», містить нотку знецінення болю, який проживає людина, що втрачає близького. Ці аргументи можуть бути скільки завгодно раціональними та правдивими, але вони не мають ніякої сили, коли йдеться про важку втрату. Взагалі важливо зрозуміти, що біль втрати втамувати неможливо, не можна його якось прикрасити чи зменшити, не можна від нього надовго відволіктися, з ним можна лише навчитися жити. Тому все, що звучить як спроба показати щось хороше, як-от «ти така сильна», «не думай про це» або ж «сфокусуйся на чомусь хорошому/на дитині» насправді не підтримує, а лише змушує людей закриватися.

Ми часто недооцінюємо самотність втрати. Цей досвід, як ми могли переконатися вище, не просто забирає в нас людину, яку ми любимо, він також здатний руйнувати й інші соціальні зв’язки. Людині, яка горює, насправді може бути дуже потрібна чуйна, емпатична та неосудлива, приймаюча присутність інших. Ба більше — швидше за все, їй потрібна практична допомога.

Не варто очікувати, що людина в скорботі звернеться до вас по допомогу. Фраза «дай мені знати, якщо я можу якось допомогти» навряд подіє, людина може на це й не наважитись. Завжди доречно запропонувати свою допомогу самому. Інколи люди в скорботі отримують її від найнеочікуваніших людей — просто тому, що вони запропонували, а інші — ні.

От ми й розглянули поширені складнощі в комунікації, які можуть додатково ранити людину, яка горює. Здається, треба бути дуже усвідомленим та обережним, чи не так? Втім, підтримка людини в скорботі не потребує складних підходів. Просто будьте собою й не уникайте болю іншої людини, спробуйте бути емпатичними та утриматися від засудження незрозумілого вам.

Важливо відмовитися від ілюзії, що можна змінити чи зменшити біль людини. Так само й не буває універсальних порад: потреби людей різні, адже ми різні. Тож те, що викладене нижче, варто радше сприймати як загальний напрямок, а не як поради, що підійдуть до кожної ситуації. Людина, швидше за все, скаже, якої підтримки потребує саме вона, якщо ви запитаєте. У цьому немає нічого поганого — навпаки, це набагато турботливіше, ніж використовувати кліше.

— Визнавайте її втрату та біль, залишайтеся поруч зі співчуттям. Горе може бути нестерпним, іноді немає слів, що можуть його описати чи виразити. Тому не обов’язково допитуватися в людини, як вона почувається, проте важливо показати, що ви бачите її біль, якщо ви дійсно його бачите. Прості слова, як-от «мені дуже шкода», «я поруч» або «я люблю тебе», можуть мати велике значення.

— Залишайтеся на зв’язку. Спробуйте показати, що після смерті близької людини ви залишаєтесь одне в одного. Навіть коли не знаєте, що писати й питати, просто проявіть щирість та увагу. Інколи звичайне «я думаю про тебе» від друга може підтримати більше ніж сотні інших слів.

— Говоріть про загиблу людину, якщо його/її близькі цього потребують. Нерідко після смерті про людину перестають говорити передусім через страх, що це додатково травматизує тих, хто горює найбільше. Це пов’язано з ідеєю, що після смерті ми ніби маємо перегорнути сторінку, закінчити стосунки з померлим, рухатися далі. Але може статися так, що таке замовчування робить втрату ще більш болючою, такою, яку неможливо й спробувати з кимось розділити. Людині в скорботі може бути потрібно говорити про померлого, згадувати його, ділитися спогадами, щось робити на його честь. Для багатьох із нас стосунки з померлим не припиняються, а з часом трансформуються в інші типи символічного зв’язку.

Тоні Уолтер, професор Центру смерті та суспільства в Університеті Бата (Велика Британія), писав про це так: «Метою скорботи… є дозволити живим інтегрувати пам’ять про померлих у своє поточне життя. Процес, за допомогою якого це відбувається, полягає в основному в розмові з іншими людьми, які знали померлого». Будьте готовими поговорити про загиблу людину, але залишайтеся чутливими до того, чи потрібно це саме тут і зараз. Не нав’язуйте розмову тоді, коли людина до неї не готова.

— Пропонуйте практичну допомогу. Якщо ми не можемо полегшити біль втрати, то принаймні здатні допомогти у простих повсякденних речах. Жінка з дитиною, наприклад, має вирішувати безліч питань — від походів за продуктами чи до лікарні й до забезпечення освіти чи дозвілля дитини. Залишаючись без партнера, всі ці завдання вона змушена виконувати сама, тож ніколи не буде зайвим запропонувати допомогу в тому, аби просто привезти з магазину продукти, посидіти з дитиною, поки мама сходить до перукаря, чи відвезти їх із дитиною на огляд до лікаря. Якщо в родині є собака, можна запропонувати прогулянки з нею як допомогу. Або ж підстрахувати з пересуваннями містом — жінці може бути непросто з дитячим візочком у метро. Така практична допомога у важкі періоди життя, як правило, дуже цінна.

Підтримуючи когось у горі, важливо пам’ятати й про себе. Інколи горе інших може виглядати дуже непривабливо: людина може злитися, бути дратівливою, сваритися з іншими без видимих причин. Це може бути частиною нормального процесу реакції на горе, але бути поруч у такі моменти з турботою та емпатією буває непросто. Постійна емоційна включеність та увага можуть відбиватися рикошетом на нас. Це добре відомо представникам «допомагаючих» професій — коли співчуття забирає ресурс, який не встигає відновитися.

Визначайте межі своєї емоційної втоми та піклуйтеся про своє фізичне та психічне здоров’я. Знаходьте час для відпочинку, робіть речі, які допомагають вам розслабитися та відновити енергію: ходіть на прогулянки, намагайтеся добре висипатися, займатися фізичною активністю, їсти щось смачне. Не соромтеся звертатися по підтримку до інших або до терапевта, якщо відчуваєте потребу. Ви не зможете допомагати іншим, якщо не дбаєте про себе.

Більшість людей, які переживають горе та втрату, має періоди різних почуттів: скорботи, заціпеніння, провини, гніву, безнадії та багатьох інших. Поступово ці почуття вщухають, і стає можливим прийняти втрату та вчитися з нею жити.

Та для деяких людей почуття, пов’язані з втратою, є виснажливими й не зникають навіть із часом. Іноді в таких випадках можна говорити про феномен ускладненого горя або ж розлад тривалого горя. Людина може відчувати сильний емоційний біль, не приймати реальність втрати, мати труднощі в соціальному й професійному житті.

Науковці не до кінця сходяться в тому, чи варто вважати тривале горе психічним розладом та скільки часу після смерті мають тривати ці важкі почуття, аби поставити діагноз. Американська асоціація психіатрії пропонує термін один рік, водночас у Міжнародній класифікації хвороб (ICD-11), що переглядається ВООЗ, йдеться про шість місяців. Зрозуміло одне: якщо після смерті минуло достатньо часу, а людина ніби застрягла у своєму болі та їй важко повертатися до життя, може допомогти психотерапія у фахівців, які працюють із втратою.

Варто зазначити, що не всі фахівці з психічного здоров’я мають достатню підготовку в роботі з втратою. Тож перш ніж звертатися до професіонала, є сенс запитати в нього сертифікати, що підтверджують його/її кваліфікацію в роботі саме з горем. Горе — це область досліджень, що постійно розвивається, тож фахівець має бути обізнаним щодо сучасних знань, наприклад, дуальної моделі втрати чи концепції зв’язків, що продовжуються. На сьогодні існують різні формати ефективної підтримки: групові й індивідуальні, онлайн і офлайн, багато з них є безоплатними. Важливо також пам’ятати, що людина, яка переживає втрату, є головним експертом щодо свого стану. І тільки вона вирішує, чи потрібно й коли саме їй звертатися по професійну допомогу.

Втрата — дуже самотня подорож, а скорбота за близькою людиною — це ціна, яку ми платимо за любов. Ми, як ті, хто поряд, не маємо сили зняти біль, проте можемо докласти зусиль, аби цей досвід не ставав ще більш травматичним для людини. І передусім це про відмову від очікувань щодо того, як має виглядати горе. Залишайтесь поруч із тими, хто горює, не відсторонюйтесь. Не замовчуйте горе, а відкрито обговорюйте його та, можливо, відстоюйте більш емпатичні соціальні й робочі практики щодо тих, хто в скорботі. Вміння мати справу з чужим горем сприяє формуванню більш інклюзивного та співчутливого суспільства. А ми цього дуже потребуємо.