«Все буде добре» не працює: як спілкуватися з коханими воїнів, щоб підтримати і не нашкодити

На третій рік повномасштабного вторгнення кожен четвертий українець (28%) має ознаки високого рівня стресу, як свідчить дослідження American University Kyiv і Дослідницької лабораторії «Rating Lab». Напруга в суспільстві зростає. Хоч війна позначилася на житті всієї країни, для кожного метод проживання її наслідків індивідуальний. Чиїсь близькі воюють, чиїсь ні, хтось чекає з полону, а хтось дізнався, що його рідного привезуть на щиті. 

Служба психосоціальної підтримки сімей військовослужбовців повідомляє, що частка дзвінків із запитом на психологічну підтримку у 2024 році зросла до 56%. До прикладу, у 2022 році частка психологічних запитів на телефонну лінію Служби складала 15%, решта звернень стосувалися виплат, пільг, консультацій тощо. 

Партнерки і партнери військовослужбовців/-виць переживають одночасно колективний досвід усіх українців: спуски в укриття, пробудження від вибухів та сирен, споживання новин. Окрім цього, вони здобувають неподільний досвід очікування чоловіка/дружини зі служби, який не розуміють повною мірою не члени сімей військовослужбовців. Це сегментує наше суспільство і створює проблеми у порозумінні в колі родичів, друзів та колег. 

Щоб уникнути комунікації, яка травмує, Projector Foundation зібрали поширені слова та теми, які тригерять партнерок захисників. 

Про те, як спілкуватися із партнерами військовослужбовців, чи можна завадити ізоляції окремих груп населення та яких дій варто уникати у спробах надати підтримку, Свідомі поговорили з психологинею, ведучою груп підтримки у ГО «Громадський рух “Жіноча Сила України”» Світланою Мариніною.

За результатами опитування Projector Foundation, серед відповідей партнерок військовослужбовців часто виринає подібна ситуація: навколишні ігнорують у приватних бесідах контекст життя жінки, чоловік якої в ЗСУ. 

«Буцімто нічого такого не сталось. Я розумію, що більшою мірою це від ніяковіння чи нерозуміння банально як про це говорити. Проте на третій рік війни очікую більшої свідомості від соціуму. Я почуваюсь ізольовано», — ділиться одна з жінок в опитуванні.

Люди дійсно можуть не розуміти, як правильно вести розмову з членами родин воїнів ЗСУ. Проте за словами психологині Світлани Мариніної, в подібних ситуаціях недоречно говорити про «правильно» і «неправильно». Не можна скласти словник чи інструкцію, які б забезпечили вдалий перебіг розмови. Звісно, можна забезпечити себе підбіркою певних фраз, але існує велика ймовірність, що звучатимуть вони штучно і лише відштовхнуть. Краще напряму спитати, яка підтримка потрібна людині.

Усвідомлення, що підтримка потрібна всім, стосується не лише партнерок/партнерів військовослужбовців. Проте, за словами Світлани Мариніної, потрібно завжди зважати і на власний ресурс перед тим, як пропонувати допомогу, щоб витримати стан, в якому перебуває інша людина.

«Мій колега якось поділився таким випадком. Він стояв у супермаркеті, де було дуже багато людей, велика черга. Перед ним стояв чоловік, який весь час сварився, йому все було не так. У якийсь момент цей чоловік перейшов на крик, на це почав реагувати касир, люди почали переходити до іншої каси. Але той чоловік цього не помічав. Тоді мій знайомий підійшов і дуже обережно до нього доторкнувся збоку й щиро сказав: “Вам, мабуть, зараз дуже погано”. І ніби стався вибух: чоловік почав розповідати про свої проблеми. Але якби знайомий був у такому стані, як цей чоловік, то зав’язався би конфлікт. Тому важливо оцінювати свій стан», — роз’яснює Світлана Мариніна.

Деякі люди у спробі підтримати співрозмовника діляться своїм досвідом. Наприклад, можуть порівняти свої почуття в якійсь ситуації з почуттями іншої людини. 

«Прирівнюють мій досвід втрати чоловіка у 25 років на війні до свого досвіду смерті чоловіка від хвороби в 50. Як на мене, не дуже подібний досвід», — поділилася вдова військовослужбовця в опитуванні Projector Foundation.

Світлана Мариніна застерігає від позиції підтримки «я знаю, як воно». Насправді людина не може точно знати, що саме переживає інша людина, навіть, якщо ситуації здаються подібними. Психологиня додає, що варто з розумінням ставитись до ситуацій, коли людина просто не в змозі вислухати ваші проблеми.   

Ізольованими партнерки військових можуть себе почувати й серед колег. Ігнорування життєвих обставин людини, недоречні коментарі або спроби «відволікти» додатковим навантаженням можуть створити напружену атмосферу на робочому місці. 

«На роботі колеги роблять вигляд, що все чудово і жодного запитання, допомоги. Навпаки — повне і зайве навантаження від безпосереднього керівництва (“тобі ж так краще буде — ніколи буде думати, плакати…”)», — розповідає партнерка військового в опитуванні Projector Foundation про свій досвід.

Деколи досить формальні стосунки між співробітниками можуть не сприяти відвертим розмовам про моральний і фізичний стан дружини чи дівчини військовослужбовця. Але підтримку можна проявляти вчинками, зазначає Світлана Мариніна. 

Ближчих подруг можна запрошувати на прогулянку парком, навіть, якщо це триватиме спочатку десять хвилин. Можна згадати про хобі людини і попросити проконсультувати в якомусь питанні. Пропозиції мають бути легкими, але конкретними. Головне, щоб людина ненав’язливо отримала меседж «ти не сама». Через деякий час, відчувши себе в безпеці, людина може захотіти дати можливість поговорити про свого чоловіка, згадавши мимохідь про повідомлення чи дзвінок, до прикладу. 

Якщо ж йдеться про компанію друзів, де раніше всі збиралися парами, а тепер партнер однієї людини на фронті, то краще не вирішувати за людину, чи комфортно їй буде зараз серед інших пар, чи ні. Найкраще і найправильніше, каже психологиня, спитати саму людину, чого б вона хотіла, який формат спілкування був би для неї найкомфортнішим.

«З одного боку, я сама себе ізолювала, тому що більшість розмов подразнювала. Довгий час я могла спілкуватися тільки з подругою, в якої воює брат. З іншого боку, в людей переважно виникало відчуття незручності й відчуття провини, що теж робило спілкування важким або ж цього спілкування уникали», — таке часто можна почути від партнерів та партнерок людей, які боронять Україну в лавах ЗСУ, йдеться в опитуванні Projector Foundation.

За словами психологині Світлани Мариніної, необхідно прийняти факт, що на різному етапі життя ми потребуємо різних людей.

Показовим є те, що в групах психологічної підтримки в ГО «Громадський рух “Жіноча Сила України”», де працює Світлана, члени родин військовослужбовців/-виць також поділені на групи. Це діти військових, мами військових, жінки після року перебування чоловіка на службі й чиї партнери служать до пів року. Нібито вони переживають спільну ситуацію, але переживають її по-різному. 

Попри те, що не можна створити інструкцію вдалого спілкування, є слова і способи підтримки, яких краще уникати, щоб не знецінити почуття інших. 

До прикладу, на перший погляд безневинна фраза «все буде добре» є досить тригерною для людей, які довго перебувають у стресі. Як пояснює Світлана, особа, яка чує ці слова у свій бік, може тлумачити їх як знецінення проблем. До того ж, втомлена психіка людини виснажена очікуваннями, коли все це «буде добре», тому краще не дратувати її зайвими неконкретними обіцянками.

Також варто уникати зайвого трагізму в голосі під час спілкування із сім’ями військовослужбовців/-виць.

«Не люблю охи-вздохи, коли говорять, що когось мобілізували, а у нього ж діти. Часто просто уникаю подальшого спілкування з такими людьми», — ділиться партнерка воїна ЗСУ в опитуванні Projector Foundation.

«У дуже поодиноких випадках людина хотіла би такого яскравого співчуття. Якщо ми припустимо, що обрали стратегію гіперспівчуття у спілкуванні з партнерками, дружинами, то воно ні до чого не призведе. Необхідно поставити собі запитання, чому я хочу сказати людині, яка вона нещасна. Чи не відчуваємо ми тоді себе в порівнянні у кращому положенні», — розмірковує Світлана. 

Також, за порадою Світлани, не варто ділитися якимись конкретними новинами, розповідати жахливі новини про напрямок, на якому знаходиться партнер співрозмовниці. Не потрібно вдовільняти свою цікавість запитаннями, які можуть ранити іншу людину. Якщо людина перебувала чи перебуває в полоні, запитань, чи його/її катують, як часто виходить на зв’язок, необхідно уникати. Якщо ви створите безпечне середовище, про яке йшлося раніше, людина сама поділиться з вами приємними новинами.

За словами психологині, не можна давати керівні вказівки з розряду «зробити так» або «так не роби», коли йдеться про бажання налагодити комунікацію. Ніхто не знає, як правильно, як неправильно. 

«Є те, що людина відчуває і те, чого вона хоче. Наприклад, коли жінка їде до партнера на бойові позиції, щоб зустрітися там із ним, є розуміння, що це небезпечно. Але це жінка сама обирає з огляду на свої стосунки з ним. Спирається на те, як відчуває, і ніхто навколо не може вказувати, що їй робити, їхати чи не їхати», — наголошує Світлана Мариніна. 

Після проведеного опитування ГО Projector Foundation також створила відеоманіфест «Бути коханою воїна. Бути поруч». Проєкт присвячений ролі партнерок воїнів у сучасному суспільстві та їхнім невидимим викликам.

Кохані воїнів щодня проходять через випробування розлукою, невідомістю, очікуванням, залишаючись при цьому непомітними для суспільства.  Переглянути відео та зробити крок назустріч взаєморозумінню можна тут.

Маніфест «Бути коханою воїна. Бути поруч» створений Projector Foundation у рамках проєкту «Розширення можливостей і підтримки жінок-партнерок військових» за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні.