«Вір мені. І все буде добре». Історії ровесників відновлення Незалежності, що полягли в боях за Україну

Якби Росія не почала війну проти України, всім цим людям цього року виповнилося б 32  — як і відновленню Незалежності України. Та з початком повномасштабного вторгнення вони змушені були взяти до рук зброю, аби захищати країну. Історії воїнів-ровесників відновлення Незалежності — читайте в матеріалі. 

Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для онлайн-медіа «Свідомі».

 Аби повідомити дані про втрати України — заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.

Сапер Ярослав Палійчук загинув 9 травня 2022 року в бою з росіянами біля села Єлизаветівка Донецької області. Бійцю було 30 років.

Ярослав мав хист до малювання. Здобув фах художника-графіка у Косівському інституті прикладного та декоративного мистецтва. 

Під час повномасштабної війни чоловік захищав Україну у складі 54-ї окремої механізованої бригади імені гетьмана Мазепи. Був сапером відділення механізованих мостів інженерно-дорожнього взводу.

«Ярослав ще з дитинства мріяв малювати, тому легко визначився з професією. Роки навчання і наполегливої праці не минули даремно: кожна його робота була шедевром. Любив гори, саме там черпав cили й натхнення. Він був світлою та надзвичайно доброю людиною. Завжди усміхнений, привітний, уважний до всіх, хто поруч. Любив свій край, свою Україну, тому прийняв рішення захищати державу від загарбників. 9 травня 2022 року життя розділилося на «до» і «після». Ми втратили велику Людину, справжнього друга, талановитого художника», — розповіла тітка Лідія Марусяк.

31-річний Дмитро Пясецький, позивний Тяж, загинув 29 серпня 2022 року під час звільнення населеного пункту на Запорізькому напрямку. 

Дмитро народився в Луганську. Любив спорт. Згодом переїхав до Києва, працював тренером з єдиноборств. Приєднався до ультрас ФК «Динамо Київ». Пишався своїм українським корінням. 

Саме тому з початком повномасштабної війни Тяж взяв до рук зброю та став на захист України.

У Дмитра була традиція на день народження присідати зі своєю вагою стільки разів, скільки йому виповнилося. Востаннє Тяж зробив це 15 липня 2022, коли йому виповнився 31 рік — в окопі. 

«Безстрашний воїн. Хуліган “Динамо”. Досвідчений спортсмен і тренер. Люблячий чоловік і батько. Під час вторгнення орди Дмитро не мав сумнівів, як він буде діяти. Адже ще до початку війни він вже знав, куди буде їхати і що робитиме. І чітко виконував свій план. Тяж був ототожненням людської щирості. Загинув як вікінг — зі зброєю в руках. Приєднався до своїх богів у Небесному батальйоні», — написали на сторінці футбольних фанатів Kategorie D.

Військовослужбовець Ян Вільховецький загинув 15 вересня 2022 року в районі села Берестове на Донеччині. Під час контрнаступу боєць потрапив під мінометний обстріл. Захиснику був 31 рік.

Ян народився і жив у Чернівцях. Працював на хлібозаводі «Чернівецький перший хліб». Захоплювався військовою справою, тому після строкової служби з 2016-го пішов служити за контрактом у Збройні Сили України. Упродовж шести років виконував бойові завдання на території АТО/ООС.

У 2011 році Ян познайомився з майбутньою дружиною Марією. Подружжя виховувало двох дітей. Чоловік весь час був на зв’язку з коханою, навіть на передовій.

За два тижні до початку повномасштабної війни їхній підрозділ відправили до кордону з Білоруссю. З перших днів вторгнення Ян у складі восьмого окремого гірсько-штурмового батальйону десятої ОГШБр брав участь у боях за Ірпінь, Гостомель та Бучу на Київщині, воював на Чернігівщині, Харківщині й Луганщині. Восени вирушив обороняти Бахмутський напрямок.

«Він був впертою людиною, завжди стояв на своєму. Безумовно, йшов на певні поступки тим, кого любив. Мій чоловік був завжди позитивний, що б не трапилося, він у всьому шукав щось добре. Попри те, що був на війні, він завжди говорив: ”Все добре, все окей!” Ян був справжнім патріотом. Коли я не хотіла відпускати його на війну, він сказав: “Хто, як не ми? Якщо я не буду там, то вони прийдуть до тебе!”» — розповіла дружина воїна Марія.

31-річний командир батальйону, майор Віталій Бохонок, загинув 29 липня 2022 року. За чотири дні до цього, виконуючи бойове завдання біля селища Зайцеве Донецької області, отримав важкі поранення. 

Віталій народився у селі Павлівка Миколаївської області. Закінчив Інститут фізичної культури і спорту та військову катедру Миколаївського національного університету імені Сухомлинського. Здобув кваліфікацію вчителя фізичної культури і спорту та предмету «Захист Вітчизни». Також отримав первинне офіцерське звання — молодший лейтенант. Захоплювався футболом і футбольною аналітикою.

З 2014 року служив у Десантно-штурмових військах Збройних Сил. У складі 79-ї бригади брав участь в АТО/ООС. За високий професіоналізм та мужність 2019-го отримав орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. З 2022 року майор Бохонок служив командиром другого батальйону 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади. 

«Мій Герой, моє життя, мій Всесвіт… Він був прикладом для бійців і побратимів. Мудрий, розумний, освічений і святий… Вірш Ліни Костенко, який я йому завжди читала: ”Розкажу тобі думку таємну, дивний здогад мене обпік: я залишуся в серці твоєму на сьогодні, на завтра, навік. І минатиме час, нанизавши сотні вражень, імен і країн, — на сьогодні, на завтра, назавжди! — ти залишишся в серці моїм. А чому? То чудна теорема, на яку ти мене прирік. То все разом, а ти — окремо. І сьогодні, і завтра, й навік”», — сказала дружина Лариса.

Лейтенант Руслан Панченко загинув 30 жовтня 2022 року, виконуючи бойове завдання поблизу села Краснолюбецьк на Херсонщині. Офіцеру був 31 рік.

Руслан народився в селі Суботці Кіровоградської області. Навчався у школі №10. Потім закінчив Київський авіаційний університет і Черкаський інститут пожежної безпеки імені Героїв Чорнобиля Національного університету цивільного захисту України. Працював начальником групи реагування у підрозділі ДСНС України в Кіровоградській області. 

Наприкінці лютого 2022-го мав їхати за кордон на роботу, але почалася велика війна. Руслан приєднався до лав 61-ї окремої механізованої Степової бригади ЗСУ. Був начальник зв’язку-командиром взводу управління 40-го гаубичного самохідно-артилерійного дивізіону.

«Сміливий, веселий, щирий, відкритий, уважний, життєрадісний, легко знаходив спільну мову з незнайомими людьми, був душею компанії. Завжди готовий прийти на допомогу та вирішити будь-які питання. Він був доброю, щирою людиною, найкращим сином для матері, найкращим братом для сестри, турботливим чоловіком для дружини та люблячим батьком для своєї доньки. Мав дуже багато планів, але не встиг. Руслан відразу сказав: ”Мамо, я там потрібен. Хто, як не я, буде тебе захищати? Вір мені. І все буде добре”», — розповіла мама офіцера Ольга.