«Війна — це не Counter-Strike; тут вбивають»: військові про витримку та мотивацію

Щороку 6 грудня Україна відзначає День Збройних Сил України. З 2014 року думка про військових кардинально змінилася — їм довіряють більше, ніж офіційній владі чи церкві. Повномасштабна війна підсилила це і перетворила українських військових на богів. 

У цей день «Свідомі» запитали військових ЗСУ та добровольчого батальйону «Госпітальєри», які тісно співпрацюють зі Збройними Силами, що їх тримає на війні, за що борються і що варто усвідомлювати цивільним про війну. 

Парамедикиня добровольчого батальйону «Госпітальєри»

У цивільному житті — менеджерка в реформі «Суспільного», викладачка з інформаційних технологій

Моя мотивація має досить егоїстичний характер. У мене є відчуття наче, якщо я не піду на війну і не буду відстоювати свою свободу, то у мене не вистачить самоповаги до себе. Це чисте, справжнє та абсолютне бажання відстояти власну свободу і гідність. І найбільш ефективне місце, де я можу це робити — це лінія фронту. 

Наступна причина — можливість рятувати життя найкращим людям. Рятувати життя неабияк, а високоякісно та ефективно. 

Варто пам’ятати, що повномасштабна війна в Україні та перемога у цій війні — це не тільки справа військових, а завдання для всіх. 

Також слід розуміти, що військові — такі ж самі цивільні, але мобілізовані або ті, що підписали контракт і пов’язали своє життя з армією добровільно. Кожен цивільний може стати військовим і кожен військовий був колись цивільним. Відповідно сильної різниці між нами немає. 

Якщо приходить час, повістка або розуміння, що є необхідність [долучитися до війська], наприклад, через кількість поранених під Донецьким аеропортом, у Бахмуті чи під Авдіївкою, при наступу на Харківщині або на Херсонщині, то треба усвідомлювати рішення йти на місце того, хто поранений.

З іншого боку, цивільним потрібно розуміти власну відповідальність. Якщо вони стануть військовими, і ми, наприклад, будемо працювати на одній ділянці, то аргумент, що не видали турнікети або хтось його не вміє накладати, навряд чи я сприйняла б як як вагомий або справедливий. Минуло багато місяців війни. Скоро вже буде рік, як триває повномасштабне вторгнення, до того вісім років тривала війна на Донеччині та Луганщині. За цей час можна було ефективно підготуватися до того, аби бути сильним та усвідомленим бійцем. 

Тому не треба сепартувати себе від війни, бо вона триває всюди, і лінія фронту — лише її частина. Тренування і готовність ротувати тих, хто вибув через поранення чи смерть, має бути суспільною нормою. 

Розвідник 93-ї ОМБр

У цивільному житті — громадський активіст

Моя мотивація поділяється на глибинну та ситуативну. Глибинна — це фундамент, на який я спираюсь у найважчі моменти на фронті. Усе базується на відчуттях любові, тому ця мотивація саме про любов до своєї країни, її культури, історії та людей. Якщо ти зараз відступиш або недопрацюєш, то Росія, захопивши територію, знищить цю любов. І тоді сучасні Буча, Ізюм чи трьохсотрічний Батурин будуть повторюватись, а ріки крові й далі проливатимуться по всій території України. 

У нашого покоління вперше за довгу історію воєн з Росією врешті є можливість відновити історичну справедливість, перемогти і вберегти свою державність. Мало того, не просто вберегти, а ще й позбавити державності Росію. Думка, що ти можеш бути серед перших, хто не просто не програв, а ще й на деякий, довгий, сподіваюся, час закрив питання існування загрози зі сторони Росії, надихає. 

Щодо ситуативної мотивації: тут йдеться про маленькі моменти, які додають сил та наснаги тут і тепер. Їх може бути безліч: від повідомлення друзів та близьких до пісні, прочитаного вірша, приємних спогадів з минулого, згадуючи які, намагаєшся робити все, щоб так було і в майбутньому. 

Що також важливо — відповідальність перед загиблими друзями. Коли, воюючи поруч із тобою, гинуть близькі та побратими, відчуваєш на собі велику відповідальність продовжити їх справу і пронести пам’ять про них. У протилежному випадку їх жертви будуть марними. Ми не можемо зрадити загиблих. 

Уся війна загалом складається із невеликих моментів відповідальності. Ти прокидаєшся о 4-5 ранку та їдеш на роботу з розумінням, що буде важко. Але разом з тобою є твої побратими. Твоя лінь чи недопрацювання можуть призвести до загибелі людей. Виконавши свої обов’язки, можливо, додому до родини повернеться ще один чоловік/дружина, тато/мама, син/донька. Тут і зараз в моменті це дає чітке розуміння, хто ти і заради чого це робиш.

По-перше, війна — не забавки і гарні відео у соцмережах. Це невиправдана жорстокість, біль, страждання й втрати. Незалежно від віку, статті, професії — абсолютно всім потрібно бути до неї готовим. 

По-друге, суспільство має розуміти, що нас чекає попереду. Усі військові різні, але всім однаково необхідна буде допомога після війни, особливо морально-психологічна. Наслідки війни відобразяться на всіх, бо ми проходимо насправді жахливі речі. У мирному житті не все треба толерувати, але принаймні варто спробувати зрозуміти і підтримати. 

Старший стрілець однієї з рот 126-го батальйону територіальної оборони міста Києва

У цивільному житті — кур’єр

Як і всі, хто з перших днів війни взяв зброю до рук, з ким я маю честь нести службу, не задумуючись пішов до військкомату, щоб долучитись до захисту дому та близьких людей. 

Я хоч і киянин, але мій дім не обмежується Києвом. Я в Донецькій області — вдома, з прекрасним видом на мій дім — Луганську область. І цей дім потребує допомоги. Мені потрібно бути тут.

Цивільним, на мою думку, потрібно розуміти, що на війні зараз не тільки військові. Війна зачепила кожного. Нещодавно був у відпустці й постійно чув від знайомих, що їм соромно, що військові мерзнуть в окопах, а вони «відсижуються» в Києві. Але це люди, які навіть втративши роботу і прибуток, донатять на армію. Це пенсіонерки, які передають пару комплектів термобілизни і вибачаються, що не можуть більше. Хочеться, щоб люди в тилу розуміли, що їх вклад в перемогу не менший за вклад військових.

Стрілець однієї із бригад територіальної оборони міста Києва

У цивільному житті працював в IT-індустрії

Я родом з Криму, кримський татарин. Виїхав у 2014 році, після російської окупації через те, що в перші місяці ми, кримські татари, мали «активну позицію» щодо окупантів. Наших восьмий рік репресують, мені загрожувала, у кращому випадку, стаття за екстремізм.

Одного раз я вже «втік» від окупації. Зрозумів, що вдруге тікати немає сенсу. Треба було нарешті взяти на себе відповідальність за майбутнє. Тому і взявся до зброї.

На неокупованих територіях у мене нічого немає — ні дому, ні сім'ї/дітей. Усе що у мене є — це Крим. Тому і війна моя теж закінчиться в Криму, якщо вистачить вдачі, сил та наснаги.

Я воюю за Україну, за Крим, за національну кримськотатарську автономію у складі України.

Треба усвідомлювати і готуватися до того, що мало хто повернеться з війни. І я навіть не про смерть. Багатьом людям буде важко повернутися з війни психологічно. Суспільству треба зрозуміти, як працювати з такими людьми, як їх соціалізовувати, як підтримати їх в майбутньому.

Тим, хто збирається записатися у військо, треба усвідомити, що це не те, що вони уявляють, це не контр-страйк — тут вбивають і калічать. 

Також ця війна має стати для всіх щепленням. Аби громадянське суспільство в майбутньому розуміло, як відстоювати свою державу, свої права, як реагувати на політиків, що знищують, зневажають та принижують Україну.

Пресофіцерка 93-ї ОМБр «Холодний Яр»

Це було у 2015 році, коли моя близька подруга пішла воювати. Тоді я побачила її в Києві з побратимами — їхня єдність, причетність до історичних подій спонукали мене поїхати до добробату. Я вступила у «Карпатську Січ» і була там наїздами — кілька тижнів на фронті, тиждень вдома. Потім, коли добробат легалізувався у складі 93-ї бригади, у мене виникли сумніви, що хочу в армію. Але згодом зрозуміла, що нічого, окрім війни, мене не цікавить, а щоб бути на війні корисною, слід вступити в ЗСУ.

Я хочу, щоб цивільні відчували себе захищеними. І мені шкода, що через російські обстріли цього немає. Утім, я хочу, щоб цивільні пам‘ятали, якими надзусиллями військові тримають фронт. І скільки крові проливають за Україну.