Відзначати незалежність: що варто пам’ятати на 32 році з дня відновлення незалежності?
Пам'ять і ностальгія — теми, які привертають багато уваги суспільствознавців. Книжками, що присвячені цим питанням, можна заповнити цілі зали та відділи бібліотек. Наприклад, дослідник культури США Майкл Каммен писав, що ностальгія — вибірковий і часто фальсифікований образ минулого, найчастіше посилюється «в періоди культурної тривоги, або коли суспільство відчуває сильне відчуття розриву зі своїм минулим». Саме так під час процесу індустріалізації в європейських країнах вигадали обряди «традиційного» Різдва.
Але є явище, яке, здається, привертає менше уваги з боку дослідників. Однак цей феномен добре відображається у приказках багатьох європейських мов, що демонструє його міжкультурну природу. В українській — «тоді йому ціну знаєш, як його втрачаєш». Є схоже шотландське прислів'я: «We'll never know the worth of water 'till the well go dry» («Ми ніколи не дізнаємося ціну води, поки колодязь не висохне»).
Цінність реальних людей і речей, а не вигаданих традицій, має тенденцію зростати після того, як їх втрачають. За такого сценарію ідеалізація, подібна до ностальгії, відіграє свою роль. Але є відчутна різниця між наявністю і відсутністю дому або близьких людей поруч.
Те саме стосується і незалежності. 24 серпня 2023 року Україна відзначає 32-гу річницю відновлення незалежності. Це не єдина річниця, яка припадає на цей день. 9,5 років тому російські підрозділи морської піхоти, що базуються в Криму, почали блокувати Ак'яр (Севастополь), в той час, як Київ все ще оговтувався від скоєних силовиками вбивств учасників Революції Гідності.
18 місяців тому російська армія почала повномасштабне вторгнення, все ближче і ближче підступаючи до столиці України. Всі ці події не мали заздалегідь визначеного перебігу. Українська незалежність була на межі. Вона встояла, бо люди були готові за неї жити і помирати. Звичайні люди: інженер, комірник, різноробочий, 20-річний призовник.
І все ж незалежність — це досить абстрактне поняття. Кожен українець, який захищає Батьківщину, вкладає в нього свій зміст. Для одних — це політичний проєкт, наповнений політичними цілями. Для інших — бажання захистити дім і родину. Для третіх — потреба виправдати власні очікування, бажання залишатися чесним з самим собою.
Попри ці відмінності, є дещо спільне для всіх цих випадків. Людина взагалі, і в Україні зокрема, хоче жити гідне життя, тобто реалізувати себе. І є простий тест, який демонструє, наскільки це неможливо в умовах російської окупації.
Схожі, хоч і різні
24 лютого 2022 року було не так вже й давно, щоб не згадати життя, яке було до нього. Життя в містах, які зараз перебувають по обидва боки лінії фронту, не надто відрізнялося. Соціально-економічні умови за межами великих міст були значною мірою схожими по всій країні. Наприклад, мешканці як Харківської, так і Чернівецької областей вважали війну на сході та корупцію двома найбільшими проблемами, тоді як високі комунальні платежі й низькі зарплати — проблемами для окремої людини.
Сільські жителі обох регіонів оцінили свої можливості досягти успіху на 3,5 бала з 10. Крім того, жителі цих двох регіонів, а також мешканці південних районів Херсонської й Запорізької та Волинської й Хмельницької областей продемонстрували схожий рівень зацікавленості у трудовій еміграції.
Іншими словами, попри відмінності в умовах історичного розвитку між українськими регіонами було чимало спільного. Тому доцільно застосувати метод «найбільш схожих» випадків, розглядаючи ці регіони. Цей метод, як пише соціолог Перрі Сікс, «передбачає вибір кількох, ретельно відібраних випадків, виходячи з того, що незалежні змінні схожі в більшості аспектів, але відрізняються в одному або в дуже небагатьох аспектах, які є важливими для теорії».
Так, є важлива відмінність між, скажімо, Чернівцями, Волинню чи Хмельницьким і Харковом, Херсоном, та Запоріжжям — російська окупація.
Гідність в умовах окупації
За оцінками українського омбудсмена Дмитра Лубінця, росіяни викрали близько 25 тисяч українців. Ця статистика враховує лише цивільних, більшість з яких проживала в окупованих частинах вищезгаданих регіонів.
Уявіть, що ціле містечко зникає безвісти, іноді безслідно. Частина його жителів може і повернеться, проте із настільки понівеченим здоров'ям, що вже ніколи не зможе жити, як раніше. Уявіть, скільки їхніх планів ніколи не буде здійснено, скільки щастя вони ніколи не відчують, скільки слів вони ніколи не зможуть сказати, написати чи заспівати.
Ви можете запитати, чому цих 25 тисяч людей викрали. Чи протистояли вони окупаційній владі? Деякі — так, і робили це з великою відвагою і самопожертвою. Однак багато інших просто жили своїм життям, яке не відповідає російському тоталітарному світогляду. Візьмемо, наприклад, Свідків Єгови, які жодним чином не загрожують російській тимчасовій окупації Криму, але все одно зазнають переслідувань. Переслідування можуть набувати різних форм: від катувань електричним струмом до зґвалтувань.
Але російська окупація не лише забирає життя. Вона знищує засоби для існування. Це стало надто очевидним у червні 2023 року. Коли вода зі зруйнованого Каховського водосховища почала виходити з берегів Дніпра, розпочалися рятувальні роботи. Збройні Сили України, поліція, ДСНС та волонтери кинулися рятувати населення та сотні домашніх тварин з правого берега.
Натомість лівий берег — під окупацією — занурився у суцільну тишу. Її порушували лише крики про допомогу, що долинали з дахів будинків, які слугували тимчасовим притулком для мешканців затоплених районів.
Українські військові використовували безпілотники, щоб скидати воду та їжу людям на дахах, в той час, як Росія перекрила регіон, щоб запобігти евакуації. Український уряд виділив 1,4 мільйона доларів на допомогу людям у відновленні затоплених будинків. Росія, економіка якої в 15 разів більша за українську, стверджує, що витратила на компенсацію 1,8 мільйона доларів.
Навіть якщо це правда, сума приблизно однакова, попри різницю в бюджетах. Таке зіставлення свідчить про те, наскільки Росія не дбає про людей на тимчасово окупованих територіях.
Це не означає, що Україна — райський куточок прав людини. Корупція залишається головною перешкодою, аби люди почувалися гідно на своїй Батьківщині. Поранені солдати стикаються з забюрократизованою, непоступливою і часто зневажливою системою, яка перешкоджає демобілізації. Після початкового сплеску масової мобілізації в деяких куточках суспільства поступово зменшуються обсяги залучення та пожертвувань.
Але працювати над усіма цими проблемами можна лише доти, доки ми маємо незалежність.
Ціна і свято
Часто люди починають розуміти цінність чогось, коли вже не володіють цим. Українське суспільство ніколи не має повторювати цей досвід, якщо не хоче втратити ще більше своїх людей. Але як тоді можна усвідомити цю цінність?
Українське керівництво не розголошує кількість загиблих під час бойових дій. Така політика має свої плюси й мінуси. Проте приблизно 80% українців знають когось, хто був поранений або загинув під час повномасштабного вторгнення. Але, можливо, ви входите до цих 20% щасливчиків. Тоді можете започаткувати ритуал: прийдіть на найближчий цвинтар, пройдіться алеями з українськими прапорами.
Життя укладене в маленькі таблички з іменами. Цілі біографії вкладені в кілька слів і цифр. Вигорілі на сонці фотографії. Можливо, там є маленький відблиск чиєїсь особистості? Боксерська рукавичка, улюблена кепка, порожній магазин від автомата? Цілий всесвіт людини, зведений до кількох квадратних метрів.
Можливо, ви — цивільна людина, бігаєте у справах, занурені в метушню повсякденності, і не маєте можливості виділити час для цього візиту. Нарешті, настає державний вихідний. Які у вас плани? Кудись підете? Гулятимете з друзями з морозивом в руці? Подумайте про те, щоб використати цей час, аби взяти за звичку описаний вище ритуал.
У найближчі роки ціна, заплачена за незалежність, тиснутиме все важче і важче. День Незалежності не буде таким, як раніше — з військовими парадами, концертами, довгими гулянками.
Натомість слово "Дякую" звучатиме гучно і дзвінко.