Від проукраїнських мітингів до тортур у полоні: історія Тетяни з Бердянська

До 24 лютого 2022 року Тетяна Тіпакова мала спокійне, але насичене життя в Бердянську. У курортному місті в неї був торгівельний бізнес, невеличкий готель, також жінка керувала туристичним агентством. Як і більшість людей із рідного міста, Тетяна не вірила в можливість великої війни. 

Напередодні тільки-но повернулася з відпочинку, а вже наступного ранку її приятелька з Києва повідомила про перші обстріли. За декілька днів жінка організувала проукраїнські мітинги, але невдовзі росіяни захопили її в полон.

Благодійний фонд «Схід SOS» від 2014 року збирає інформацію про воєнні злочини представників РФ, аби забезпечити правосуддя та право на правду. Історію Тетяни записав Антон Літвіненко.

24 лютого я прокинулася та поїхала на роботу. І дівчата мої прийшли, і магазини працювали. Тоді ми дивилися страшні новини з Києва та робили роботу з туристами: як їх повертати з інших країн, що робити? Я прибирала базу даних, чистила комп'ютери та ховала паперові документи.

Спочатку ми побачили російські літаки. Наче зграї, вони підлітали з Криму й летіли в бік Маріуполя. Так було декілька днів, допоки не почали рухатися ворожі війська. 25 числа окупували Херсон, 26 – Мелітополь. Ми розуміли, що ми наступні. Росіяни підійшли до Бердянська.

26 лютого ми лягли спати вільні, а зранку 27 прокинулися в окупації. Тоді біля міської ради я долучилася до невеликої групи людей. Це були проукраїнські містяни, які не могли всидіти вдома. Обговоривши останні події, ми вирішили періодично збиратися. 28 ж лютого окупанти привезли ще більше техніки до міської ради, ми знову зібралися. 

«Ну, що ж таке? Що ж ми всі сидимо по домівках?», — подумала я й написала у фейсбуці перший заклик: «Приходьте, нам треба прибрати військову техніку з міста». Люди прийшли, дуже багато людей. Нам вдалося домовитися з росіянами, вони поїхали та забрали техніку. Це була маленька перемога, яка надихнула на подальші виходи людей на марші. 

У ніч з 5 на 6 березня я всіх запросила та сказала: «Бердянськ, покажіть мені свої обличчя! Хто ви, які ви?». Сказала: «Беріть все, що у вас є вдома жовто-блакитне. Вдягайте жовто-блакитний одяг, беріть символіку, прапори та виходьте! Не бійтеся!». Я навіть не уявляла, що прийде стільки людей. Я відчула відповідальність. Сказала тоді все, що було в голові та на серці. І я дуже вдячна хлопцям, які до мене підійшли та весь час були потім зі мною.

Перша біда прийшла до нас 15 березня, після мітингу затримали одного з хлопців, які мені допомагали, це сталося на очах у всіх. Затримували люди у військовій формі, вони були без шевронів. Заламали хлопцю руки та посадили в машину. 17 числа забрали другого, з дому. Мене забрали 20, теж з дому. 

Після першого та другого затримання ми вирішили, що виходимо, бо не можемо кинути людей. Я саме готувалася виїжджати на мирну ходу, тоді як приїхали 8 росіян на машинах цивільних. «Бєрі паспорт і собірайся», — прозвучало від них після обшуку. Надягли мішок на голову, кайданки, посадили в машину. Я здогаувалася, що ми їдемо у 77 колонію, зорієнтувалася по шляху.

Допити почалися майже одразу, але перший був у форматі хороший-поганий поліцейський: «Ти жє понімаєш, ми навсєгда прішлі. Такой страни, как Украіна, нєт. Ви — нєдоразуменіє, ви запуталісь». Другий воночас міг вдарити, штовхнути. Цього ж дня у мене було 3 допити. Перший був більш м'який, а потім — жорсткіші.

На допитах вони надягають 2 шнурки, а палицею закручують — пальці тріщать. Вони надягають протигаз, перекривають доступ кисню. У них є коробочки-косметички, де складені інструменти для тортур. А ще одягають дроти на пальці та вмикають струм. Якщо їм щось не подобається чи ти не говориш, то дивляться скільки ти витримуєш, потім вмикають більше, а потім менше. 

Я не розуміла, чого вони хочуть. На мої запитання вони відповідали: «Ти єщьо нє готова». Мені розповідали про радянський союз, що наша влада нас здала, продала «америкосам». Це казали молоді хлопці, які народилися після розпаду срср. Вони розповідали мені, як тоді було добре…

Наступного вечора був черговий допит, один із них сказав: «Я впевнений, що ти готова». Все, що я робила для України, як-от мітинги, заклики до підтримки тощо, я все це тепер повинна була робити для рф. Вони казали: «Ось скоро буде день рф, 9 травня, ти повинна вивести людей». Я кажу: «А як це ви уявляєте? Ось я тут розповідала, що я українка, а тепер повинна казати, що я росіянка?». Такі розмови можна вести з розумними істотами, а це для мене зомбовані, навіть не люди. Все, що вони роблять, нормальні люди не можуть робити.

В один день вони сказали, що мене відпускають. Я спитала, що повинна зробити натомість. На що почула відповідь: «А, молодец! Ми раскажєм, іді дамой і сіді тіхо, как мишка. Ми приєдєм і раскажєм». Я до останнього не вірила, процедура була ідентична: мішок, наручники. Я думала, що вони мене виставлять за ворота колонії, але вони повезли мене у промзону.

Цей росіянин каже: «Отпускаєм-отпускаєм, сейчас заєдєм в одно мєсто, закрєпім»… Вони привезли мене до великої цегляної стіни та сказали: «Ми пєрєдумалі. Ти же понімаєш, что будєт?». Вони виставили мене з машини, сказали зробити 10 кроків і обернутися. Я зробила це, але мішок не знімала з голови, було страшно. Думала, що розстріляють і я буду валятися біля забору. Коли я дорахувала, то почула як пересмикнули затвор і чекала на постріл, але його не було. За хвилину почула, що машина від'їжджає.

Вранці вони знову приїхали. Цього разу я пробула там 4 дні, все було жорсткіше. Тортури продовжувалися, врешті вони завершилися тим, що мене змусили записати відео, на якому я прочитала їхній текст. Текст про те, що я помилялася та неправа, що виводила людей. Що рф — кращий варіант для нашого міста. Воно досі мене муляє, що я зрадила Україну якимось чином…

«От ви кажете про співпрацю. Як це буде виглядати? Скажіть мені, що це?», — такими розмовами я відтягувала побиття. Водночас давала зрозуміти, що я ніби здалася. Мені запропонували: «Ми тєбя сєйчас вивєзєм, а на слєдующій дєнь ти вазьмьош дєньгі, машину, докумєнти і всьо, что єсть у тебя ценного. С докумєнтами прійдьош, с 11:00 до 12:00 в городской савєт. На двєрях скажеш фамілію, тебя проведут і скажут куда іті». Вони випустили мене ввечері та привезли додому. 

Ми з донькою не лягали спати, почали збирати речі, але не брали ані техніку, ані документи. Якщо би мене зупинили та перевірили валізи, вони би зрозуміли, що я тікаю. Тож я брала просто речі, ми би сказали, що веземо маріупольцям.

Ми, бердянці, тепер живемо осередками. Я заснувала громадську організацію «Рідна стежка» та допомагаю землякам. Ми організовуємо безоплатні походи в театр, знижки різні. Робимо все, аби всебічно соціалізувати людей. Ми будемо повертатися та відновлювати місто після деокупації. Але живемо зараз в інших містах і трошки рухаємо економіку, щоб перемогти ворога.

Публікація підготовлена БФ «Схід SOS» у межах проєкту «Підтримка постраждалих унаслідок війни вразливих груп населення та жителів віддалених територій України» за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю фонду та не обов’язково відображає позицію ЄС.