Вчора — сьогодні: Друга Світова не має кінця

Ми живемо у світі, який все ще має багато спільно із системою, яка постала після Другої світової війни. Візьмемо, наприклад, ООН. Інституції цієї організації все ще працюють у спосіб, запланований союзниками напередодні поразки Німеччини. Можемо звернути увагу на деколонізаційні процеси: хоч вони і були передбачені Розділом ХІ Статуту ООН, та ці процеси досі далекі від завершення.

Одна ознака повоєнного світового порядку нещодавно зазнала суттєвих змін. Це можна побачити на прикладі проголошеної 24 лютого промови колишнього президента Чехії Мілоша Земана. 

Він — відомий своєю проросійською позицією — засудив повномасштабне вторгнення, але заявив, що «поважає російських жертв Другої світової війни». Чому взагалі у промові про повномасштабне вторгнення згадуються люди, які померли 80 років тому?

Відповідь проста. У повоєнній Європі Кремль займав майже непогрішиму позицію ангела-охоронця, який знищив нацистську Німеччина. Рік за роком, Москва робила все можливе, аби закріпитися в ролі головної антифашистської держави. 

Незабаром після завершення Другої світової війни Радянський Союз розпочав кампанію з критики західних держав за те, що вони працевлаштовували колишніх нацистів та колабораціоністів.

Я не маю на меті заперечити ці твердження. Дійсно, влада США використовували нацистів у ролі квазісоюзників проти Радянського Союзу, стверджує історик Центрального розвідувального управління Кевін Конлі Рафнер. А британська військова розвідка MI6 досі не розсекретила документи, присвячені цьому питанню.

Зараз не секрет, що західнонімецьке міністерство юстиції було наповнене колишніми членами нацистської партії навіть за 20 років після її зникнення. Навіть так звані «нейтральні держави» співпрацювали з нацистською Німеччиною: Швеція постачала залізну руду, Швейцарія отримала нацистського золота на 3.9 мільярдів доларів, а Ліхтенштейн виготовляв високоточні прилади для німецької промисловості.

Радянський Союз — не виняток, хоч Кремль і спрямував багато зусиль, щоб приховати цей факт. І на відміну від швейцарської історії, більшовицьке сприяння нацистам було не допоміжним, а досить таки вирішальним.

Після завершення Першої світової війни та революційних процесів у колишній Російській імперії Веймарська Німеччина та СРСР бачили один в одному стратегічних партнерів через спільну для обох країн ізольованість у системі міжнародних відносин. 

Звʼязки між ними то занепадали, то відновлювалися. Перед приходом нацистів до влади дві держави налагодили співпрацю у торговій та військовій сферах. Нацистські репресії проти німецьких комуністів завдали шкоди політичним відносинам, проте економічна співпраця не припинилася.

Після окупації Чехословаччини європейські відносини потребували перезавантаження. Це підштовхнуло більшовиків, французів та британців сісти за стіл перемовин, аби вияснити, чи можливий між ними альянс для стримування Німеччини. Проте Франція та Велика Британія не довіряли комуністичній державі.

Кремль також без великого ентузіазму ставився до цієї ідеї: у травні 1939 року Сталін відправив у відставку комісара з іноземних справ Максіма Літвінова, який просував ідею такого альянсу. Наступні два місяці дипломати з трьох країн провели за «базарною торгівлею щодо нескінченних формулювань у політичному договорі», описує історик Міхаель Карлі.

Тим часом Радянський Союз піддався німцям, які також намагалися укласти коаліцію. Берлін завершував підготовку до вторгнення в Польщу і хотів впевнитися у тому, що СРСР буде нейтралізовано. Німецько-радянський обмін думками та посланнями набирав швидкості.

Дипломатична робота відбувалася швидко та таємно. Наприклад, 19 серпня німецьким посол у СРСР Фрідріх-Вернер Шуленбург запропонував візит міністра закордонних справ Німеччини Йоахіма вон Ріббентропа до Москви.

Новий радянський міністр В'ячеслав Молотов не піддався на тиск, тож Шуленбург поїхав з міністерства без позитивної відповіді. Не минуло і дві години, коли Шуленбурга знову викликали до радянського міністерства, де він отримав погодження для підготовки візиту.

Небагато відомо про те, що саме відбулося під час візиту Ріббентропа 23 серпня. Зрозуміло одне — мапу розкреслили, робота над «договором про ненапад» завершилася. Секретний протокол, підписаний двома ревізіоністськими державами, розділив більшу частину Центральної та Східної Європи на дві сфери впливу.

Уявіть, яке складне завдання отримала радянська пропаганда. Пʼять років до того пропагандисти активно критикували нацистів, а тепер були вимушені зробити поворот на 180 градусів.

Радянське населення прокинулося 24 серпня і дізналося з газет, що тепер нацисти стали новими приятелями. Пропагандисти представляли цю угоду, як велику перемогу радянської дипломатії, але громадяни СРСР не могли цього осягнути.

«Не уявляю собі, як тепер буде з антифашистською пропагандою. Радянському уряду доведеться зараз іти на великі поступки і миритися з фашистами. По-новому обробляти суспільну думку громадян, адже кожен піонер знає, що фашист — це наш заклятий ворог», — писав тоді український радянський письменник Анатолій Шиян.

Радянський Союз розпочав вторгнення у Польщу разом з нацистською Німеччиною, хоч і дещо пізніше погоджених строків. СРСР вчинив так попри Радянсько-польську угоду про ненапад, яку було підписано у 1932 році. Згідно з нею, обидві сторони брали на себе зобов’язання не сприяти третім країнам в агресії проти один одного.

27 серпня комісар з оборони Ворошилов навіть вкинув у публічний простір ідею про те, що Радянський Союз надасть допомогу Польщі у випадку вторгнення. Але це ще не край радянської зрадливості — навіть вже після початку німецького вторгнення, 3 вересня, Молотов мав дружню розмову з польським послом в Москві.

17 вересня радянські війська перетнули кордон та вторглися в Польщу. Публічно Радянський Союз заявляв — ніяке це не вторгнення (це ж було вже!). Натомість радянська армія прийшла на порятунок братським народам «Західної України та Західної Білорусі» — штучних топонімів, спеціально створених для легітимізації секретного протоколу.

Радянський Союз стверджував, що польська держава припинила своє існування, хоч насправді станом на ранок 17 вересня польський уряд все ще не виїхав з країни. А от саме радянське вторгнення і підштовхнуло їх до цього рішення.

Після цього вторгнення СРСР вже не зупинялася з новими окупаціями —  Карелія та інші регіони Фінляндії, Естонія, Латвія, Литва, Буковина, Бесарабія та регіон Герца. А потім почалося нацистське вторгнення в СРСР, до якого Кремль був абсолютно неготовий.

Радянські пропагандисти з усіх сил намагалися повністю стерти цей приголомшливий період радянсько-нацистської співпраці. Вони навіть придумали окремий концепт для позначення Другої світової — так звана «велика вітчизняна війна», яка начебто почалася в 1941 році.

Проте за пізньосталінської доби навіть цей період, 1941-1945 роки, майже не досліджували. Експерт з Радянського Союзу Меттью Геллегер відзначав, що до смерті Сталіна не було опубліковано майже жодної книги про мілітарну історію війни.

Після смерті радянського диктатора наступний керівник СРСР Нікіта Хрущов кинув виклик культу особистості. Через це комуністи вирушили на пошуки нового політичного міту, який би міг заступити собою Сталіна. Від брєжнєвських часів і досі це місце займає Друга світова.

Уся легітимність Росії черпається з війни, на фронтах якої воювали не лише росіяни. Протягом 60 років святкування перемоги набували все більш церемоніальних форм, втрачаючи первинний зміст. Ці ритуали проникають у всі сфери приватного та публічного життя в Росії. Тож не дивно, що росіяни придумали «денацифікацію» — вони нічого іншого просто не змогли вигадати.

Але у центрі цього політичного міту розташований елемент, якого пропагандисти соромляться. Друга світова розпочалася зі співпраці двох тоталітарних режимів, які хотіли забрати у польської нації право на існування. Тож радянський внесок мав символічну вагу — Гітлер не був на одинці.