Вбивства, репресії та арешти. Як радянська влада карала українських митців за акції протесту?

У вересні 1965 року в США вийшов сингл The Beatles «Yesterday», що став одним з найпопулярніших у світі. Мільйони людей раділи та насолоджувалися новою мелодією. У Букінгемському палаці музикантам вручили вищі нагороди Великої Британії — орден Британської імперії. 

У той самий час в Україні презентували фільм «Тіні забутих предків» — один зі 100 найкращих фільмів в історії українського кіно. Показ став способом заговорити про репресії українських митців та влаштувати акцію протесту проти радянської влади. Замість нагород українці отримали звільнення з роботи та початок переслідувань представниками Комітету державної безпеки СРСР. 

Проте рух опору владі СРСР не обмежився прем’єрою фільму, а проявлявся в багатьох культурних сферах українців — мистецтві, дотриманні традицій та письменництві. 

«Свідомі» розповідають про акції протесту та відмову української інтелігенції минулого століття підкорятися радянській ідеології, за що їх репресували, переслідували та арештовували. 

Послухати матеріал:

4 вересня 1965 року в київському кінотеатрі «Україна» відбувся перший в Україні публічний протест проти арештів української інтелігенції. Це сталося під час показу фільму «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова. Акцію ініціювали літературознавець Іван Дзюба, політик В'ячеслав Чорновіл, поет і письменник Василь Стус та режисер Сергій Параджанов.

«Що таке “Тіні забутих предків”? Окрім видатних естетичних параметрів — це був політичний вчинок. Фільм працював проти системи соціалістичного реалізму. Навіть те, що в центрі картини —  особистість, що стрічка виходила на ареал народного, особливо українського, життя — було практично заборонено. Через те, що він був зроблений тільки в українському варіанті — було політичним викликом», — говорив оператор фільму Юрій Іллєнко. 

Перед початком фільму Параджанов виголошував промову. Після його слів на сцену вийшов Іван Дзюба і виголосив: «Зараз в Україні ведуться арешти української інтелігенції — письменників, поетів, художників. Так, заарештована група людей в Києві і Львові. Хто за нас, встаньте в знак протесту про арешти». 

Директор кінотеатру відштовхнув письменника від мікрофона. У залі увімкнули пожежну сирену, щоб заглушити промовців. Дзюбу підтримав В'ячеслав Чорновіл, який вигукнув: 

Встав Василь Стус і закликав: «Протестувати повинні всі: сьогодні хапають українців, завтра хапатимуть євреїв, потім росіян!». Сергій Параджанов приєднався до протестувальників: «Я довго чинив опір перекладу українського тексту фільму російською мовою» (тоді більшість українських фільмів озвучували російською — ред.). 

За спогадами кінокритика Романа Корогодського: «Іван Дзюба повідомляє про арешти української інтелігенції. Ґебешники (представники комітету державної безпеки СРСР — ред.) кричать: “Провокація!” Ввімкнули гучномовці, щоб заглушити Дзюбу. І тут у двох проходах з’являються Василь Стус і Славко Чорновіл, і закликають глядачів на знак протесту встати. Встала купка людей. Я оглянувся — може 50-60 людей стояли. Зал був набитий — 800 місць… Але факт відкритого протесту відбувся».

Дзюбу звільнили з посади консультанта літературного відділу видавництва «Молодь», а Чорновола — з газети «Молода гвардія». Стуса вигнали з аспірантури Інституту літератури, згодом його заарештують та утримуватимуть в слідчому ізоляторі. 

Івана Дзюбу виключили зі Спілки письменників України, потім затримали та арештували. Сценарії Параджанова забороняли, а його самого вилучили з кінопроцесу. 1973-го його ув’язнили на п’ять років за звинуваченням у кримінальному злочині.

У 1964 році з нагоди 150-річчя від дня народження поета та художника Тараса Шевченка ректорат Київського університету замовив вітраж у фоє Червоного корпусу. Після затвердження ескізів Алла Горська, Галина Севрук, Опанас Заливаха, Галина Зубченко та Людмила Семикіна розпочали роботу над макетом. Митці входили до Клубу творчої молоді Києва.

Художниці\к створили макет — в центрі зобразили Шевченка, який однією рукою пригортає мати-Україну, а в іншій тримає «Кобзаря». Образ доповнювали рядки: «Возвеличу малих, отих рабів німих, я на сторожі коло них поставлю слово!». Роботу назвали «Шевченко. Мати». 

Вітраж мав стати інтерпретацією поетичної інтонації, а саме праведного гніву поета. Побачивши макет, партійне керівництво наказало скликати засідання. Не дочекавшись висновків комісії, ректор Іван Швець власноруч розтрощив «ідеологічно шкідливий вітраж». 

Авторок\а вітража виключили зі Спілки художників УРСР. Щоб поновитись у Спілці, Горська поїхала до Москви. Відтоді мисткинею зацікавився Комітет державної безпеки СРСР, а у її квартирі встановили прослуховування.

Опанаса Заливаху звинуватили в антирадянській агітації та пропаганді. Художник відбув п’ять років концтабору у Мордовії в Росії.

У квітні 1968 року Алла Горська поставила свій підпис під «Листом-протестом 139», де діячі науки і культури звернулися до вищого керівництва СРСР з вимогою припинити переслідування, арешти та суди над митцями. Після цього художницю вдруге виключили зі Спілки художників, а саму Горську викликали на допити.

Клуб творчої молоді — осередок шістдесятників у 1960-1964 роках. Головою клубу був режисер Лесь Танюк. Членами клубу — письменники та поети Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Василь Симоненко, Станіслав Тельнюк та художники\ці — Алла Горська і її чоловік Віктор Зарецький. 

Учасники\ці клубу ініціюють збори національно свідомих антирадянських митців, проводять декілька літературних вечорів, серед яких — вечір поета Василя Симоненка, несанкціоноване вшанування пам’яті Лесі Українки, збори з нагоди перепоховання Тараса Шевченка (поета перевезли з Києва до Канева у 1861 році — ред.)

У березні 1962 року художниці\к Алла Горська, Людмила Семикіна та Віктор Зарецький порушили питання про незадовільний стан української мови і культури в УРСР. Інші представники\ці інтелігенції підтримали цю дискусію. 

Після звернення Леся Танюка, Василя Симоненка та Алли Горської до київської міськради оприлюднити дані, що вчинили війська Народного комісаріату внутрішніх справ СРСР у Биківні (місце, де радянська влада таємно ховала жертв сталінських політичних репресій, розстріляних у київських в'язницях НКВС — ред.), клуб почав зазнавати більших переслідувань. Врешті 1964 року його закрили. 

А що ж стало з учасниками\цями? 28 листопада 1970 року Алла Горська поїхала до батька свого чоловіка Івана Зарецького в містечко Васильків біля Києва і не повернулася. За кілька днів її тіло знайшли в льоху будинку Зарецького. Причиною смерті назвали «удари тупим предметом з обмеженою ударною площею» — молотком. 

Іван Зарецький на той момент уже теж був мертвий — 29 листопада його понівечене тіло знайшли на залізничній колії. Друзі Горської не мали сумнівів: це сплановане і реалізоване спецслужбами вбивство. 

Івана Світличного заарештували 1 вересня 1965, а 31 серпня 1965 в помешканні Світличного відбувся обшук. Через кілька днів обшук повторився, і лише через тиждень після звернення до КДБ дружині Світличного офіційно повідомили про арешт чоловіка. 

12-14 січня 1972 року українська інтелігенція святкувала Різдво. Попри те, що радянська влада виступала проти подібних зібрань, Василь Стус, В'ячеслав Чорновіл та Іван Світличний проігнорували заборону та колядували у Львові та Києві. 

Співробітники КДБ у Києві та Львові арештували 14 людей, серед яких Стус, Чорновіл і Світличний. У документі КДБ були списки з переліком адрес, куди мали завітати колядники. У розпорядженні йшлося: «Націоналістично налаштовані особи мають намір організувати з-поміж студентів Київського державного університету, політехнічного інституту та творчої інтелігенції групи для проведення колядок на Русанівці, Дарниці, Святошині, Академмістечку, а також у центрі Києва».

Уже 13 січня КДБ прозвітували про початок операція «Блок», заходи якої були направлені на «нейтралізацію» людей, які могли поширювати антирадянську політику, чим зокрема вважалися колядування та щедрування. 

Більшість арештованих засудили за «антирадянську агітацію та пропаганду» й позбавили волі терміном на 5-7 років у таборах суворого режиму та 3 роки заслання.

Після цієї справи вперше арештували Василя Стуса. Письменника майже дев'ять місяців утримували в слідчому ізоляторі. У результаті він отримав позбавлення волі строком на 5 років і 3 роки заслання у таборах Магадану та Мордовії. На засланні майже всі рукописи знищували. Звільнили поета в 1979 році. Проте згодом знову засудили на 10 років таборів суворого режиму і 5 років заслання, де Стус і помер. 

Івана Світличного та В'ячеслава Чорновола також засудили до 12 років позбавлення волі — 7 років концтаборів суворого режиму і 5 років заслання.