Український Нью-Йорк: cправжня історія селища

Від тимчасово окупованої Горлівки до українського Нью-Йорка близько 4 км. Замість хмарочосів — великий фенольний завод. Замість статуї Свободи — старовинний млин з менонітської спадщини початку ХХ століття, який росіяни знищили 8 травня 2022 року. 

На перший погляд, Нью-Йорк може здатися абсолютно зрозумілим містечком на Донеччині. Проте його вирізняє європейська історія. Відколи селищу в липні 2021 року повернули історичну назву [з 1951 називалося Новгородське — прим. ред.], місцеві жителі прагнули заново відкрити нью-йоркську спадщину, відродити привабливість та інноваційність містечка. Повномасштабне вторгнення Росії завадило цим планам. 

Перші офіційні згадки про Нью-Йорк датуються 1859 роком. За тридцять років німці-меноніти [мирна протестантська релігійна спільнота — прим. ред.], які до того жили на острові Хортиця, викуповують землі на лівому березі ріки Кривий Торець у графині Голіциної. Так на нові землі переселилися 244 німецькі сім’ї, а Нью-Йорк став центром семи німецьких колоній. Чому селищу дали саме таку назву, історикам досі достеменно невідомо, але швидше за все через зв’язки з Америкою, куди нерідко їздили німці.

За три роки в селищі починається бурхливий промисловий та культурний розвиток. Уже в 1893 німецький підприємець Петер Дік заснував тут завод з виробництва будівельної цегли та черепиці. Наступного року німецький інженер Якоб Нібур відкрив завод з виробництва сільськогосподарських машин, який згодом став основою потужного машинобудівного заводу. Далі — чавуноливарний завод Олів’є, майстерня з виробництва бричок та екіпажів Унрау, пекарня Редекопів, млини, олійниця та безліч інших підприємств, фабрик та заводів. 

Розбудували і якісну інфраструктуру для життя громади. Тут були церква, школи з навчанням українською, російською, німецькою мовами; банк, спільнота споживачів, благодійні заклади. 

Початок 20-го століття. Нью-Йорк — заможне містечко, з високими європейськими стандартами. Проходячи акуратно вимощеною тротуарною плиткою, у центрі можна побачити величезний млин Ремпеля, нову триповерхову забудову, в якій відкрилося нове місце для книжкового магазину на протилежному місці від кооперативного магазину Аарона Тіссена, а також готель. 

Однак через півстоліття цього вже не буде — 28 серпня 1941 року радянська влада ухвалила закон щодо переселення німців, які проживали в районах Поволжя. Формально він стосувався німців з Поволжя, але торкнувся всіх радянських німців. 3 вересня 1941 року в усіх німецьких домах Нью-Йорка почувся стук у двері — німцям дали 24 години на збори. З собою дозволили взяти лише найнеобхідніше — документи і речі, не більше 16 кг на людину. 

4 вересня німецькі сім’ї розділили на роки. Працездатних чоловіків та жінок відправили на Сибірську каторгу, так звану трудову армію, тобто табір НКВС. А жінок з дітьми та людей похилого віку депортували у Казахстан. Німці Нью-Йорка на той час були радянськими громадянами і формально не вчинили жодних злочинів, а тому не були засуджені. Єдина їхня провина для радянської влади була в тому, що вони німці. 

19 жовтня 1951 року Нью-Йорк позбавили «капіталістичної» назви. Змінили на «смт Новгородське», не обговорюючи рішення з населенням. 2016 року місцеві активісти розпочали шлях відновлення історичної назви. 

Серед тих, хто був причетний до цього процесу — Надія Гордіюк — вчителька-логопед в дитячому садку і спеціалізованій нью-йоркській школі для дітей з особливими освітніми потребами. Вона збирала архівні свідоцтва, опитувала людей щодо повернення назви, писали запити до депутатів. 

«Багато разів ми подавали клопотання щодо відновлення історичної назви, але вони весь час губилися на чиновницьких столах. Згодом Павло Островський, який тоді був очільником комісії з реабілітації Донеччини, порадив зібрати підписи мешканців. Так почався процес. Він був непростий, адже люди роками виховувалися владою та інформаційною політикою різних проросійських партій», — розповідає Надія Гордіюк.

Найпершим аргументом при перейменуванні назви були списки реабілітованих посмертно мешканців Нью-Йорка років 1936-38 — часів сталінських репресій. Там були переважно німецькі та українські прізвища. 

«Коли мені казали, що відновлення історичної назви — це шлях для розвитку селища, я казала, що це добре, але наше завдання — реабілітувати репресоване ім’я селища», — каже Гордіюк.

Коли в 1951 році назва була змінена, багато мешканців навіть не знали, що вони живуть не в Нью-Йорку, а в Новгородському. Спочатку радянська влада знищила німців, які розбудовувала селище, а згодом і пам’ять людей про минуле.

«Радянська влада традиційно і систематично нищила історичні дані, тому і створила свою “легенду” про радянський промисловий регіон Донеччини та Луганщини», — розповідає активістка. 

На початку 2017 року Гордіюк створила ініціативу «Український Нью-Йорк на Донеччині». У назві поєднана історія запорізьких козаків та промисловий розвиток, пов’язаний з європейцями. 

«Селище складається з двох частин: безпосередньо Нью-Йорка та козацького поселення Залізне, яке згадується українським істориком Дмитром Яворницьким в його книжці “Історія запорізьких козаків”. Козак Прокоп’яченко поблизу річки Балка Залізна заснував зимівники, що і стали початком історії селища», — ділиться Гордіюк.

З 2014 року впродовж двох років разом з іншими активістами Гордіюк працювала на блокпостах як волонтерка: закупала та передавала українським військовим одяг, взуття, амуніцію та медикаменти. З часом, коли українська армія стала менше потребувати волонтерської допомоги у жінки з’явився час, щоб розповідати історію Нью-Йорка. 

«У кожному місті були Виконавчі комітети та сектори з громадськістю, але ніхто там не працював, тому прийшлось працювати нам. Зрозуміла, що людям треба пояснювати: Нью-Йорк — це Україна. Ще в 80-х роках, коли я навчалася в Новгородський школі, вчителі розповідали про Донецько-Криворізьку республіку, але жодного разу не обмовляли, що наше селище колись називалося Нью-Йорк. Люди просто не розуміли і не знали історії», — говорить активістка.

Минуло лише пів року від того часу, як селищу відновили історичну назву, і от Росія повномасштабно вторглась в Україну. Проте цей маленький відрізок запустив багато проєктних ініціатив у Нью-Йорку. 

Однією з них стало власне онлайн-медіа. Надія Гордіюк зізнається, що про цей прорив мріяла завжди. Так і сталося, в жовтні 2021 року у селищі запустили видання «НьюЙоркер.City», яке розповідає про те, як змінюється прифронтовий Нью-Йорк, з якими стереотипами бореться і які плани має на майбутнє. Журнал мав бути не просто локальним, але й корисним для туристів та гостей. 

На старті в команді видання було троє жительок селища: Крістіна Шевченко, Валерія Панасенко та Надія Гордіюк. Після 24 лютого в редакції працює лише одна журналістка. 

«У перші дні вторгнення не розуміли, про що писати та говорити. Історії про місцевих та їхню діяльність були недоречні. Згодом почали писати про війну: обстріли, руйнування, жертви в громаді. “НьюЙоркер.City” розповідає виключно про ситуацію в Нью-Йорку. Після нашої перемоги обов’язково повернемося до історій наших героїв, тільки це вже будуть розповіді в аспекті війни», — ділиться Крістіна Шевченко.

Уся редакція виїхала із Нью-Йорка — військові рекомендували одразу покинути селище через небезпеку. Як до повномасштабної війни, так і після, команді медіа неодноразово надходили погрози з тимчасово окупованої Горлівки. 

«Писали як місцеві, які чекали тут Росію, так і представники НЗФ “днр”. Але ці погрози ми не сприймаємо серйозно, бо деякі з цих людей вже несуть своє покарання», — зазначає Шевченко.

Ще одна велика подія для містечка відбулася в жовтні 2021 року. Тоді Нью-Йорк приймав гостей першого літературного фестивалю. У просторі Будинку культури Фенольного заводу — центру суспільного життя селища — подія зібрала трохи більше, ніж 30 учасників, з десяток журналістів та понад 600 відвідувачів.

Фестиваль організувала письменниця Вікторія Амеліна. Звідси походить родина її чоловіка. На Нью-Йоркському літературному фестивалі було чимало відомих українців. З лекціями та дискусіями, зокрема, виступили Сергій Жадан, Ольга Герасим'юк, Олена Стяжкіна, Тамара Горіха Зерня, Галина Вдовиченко, Галка Крук. Під час події французький журналіст та мандрівник Себастьєн Гобер дистанційно презентував свою книжку про український Нью-Йорк — «New York, Ukraine. guide d’une ville inattendue» [з фр. — путівник несподіваним містом]. 

«Коли Себастьєн Гобер дізнався, що селище має таку назву і цікаву історію, розпочав писати книгу. Презентація відбулася в Європі, і таким чином про наш маленький Нью-Йорк дізналися не тільки в Україні, а й в інших країнах. Це був один з найпотужніших культурних проривів. Наразі автор працює над тим, щоб перекласти книгу українською і видати її в Україні», — говорить Гордіюк.

До того ж коли жінка дізналась, що український режисер Корній Грицюк знімає документальний фільм «Євродонбас» про європейську спадщину сходу. Тому разом з Крістіною Шевченко звернулася до нього, аби зафільмувати й історію Нью-Йорка. 

«Команда вже відзняла Лисичанськ, Маріуполь, Дружківку. Але як же ми? Як же наш Нью-Йорк? У нас також потужна європейська спадщина. Корній зацікавився, ми надіслали матеріали, і вже в травні 2021 року, ще до відновлення історичної назви, у нас в селищі проходили зйомки фільму  “Євродонбас” про німецьку монолітську спадщину», — розповідає активістка.

Крістіна Шевченко народилась в українському Нью-Йорку. Коли в 1921 році радянська влада перейменувала селище в Новгородське, її родина не сприйняла нову назву — дідусь до смерті продовжував називати селище Нью-Йорк. 

Чому саме Нью-Йорк вона дізналась у 2019 році, коли познайомилась з Надією Гордіюк. 

«Ми почали співпрацювати з Надією, вона навчала нашу молодь, проводила екскурсію селищем. Я зрозуміла, що історія нашого селища — це джерело інформації. З кожним днем, з кожним архівом відкривала для себе більше фактів», — згадує Шевченко.

Дівчина подорожувала світом, жила в різних містах, але зрозуміла, що хоче залишатися в Нью-Йорку і розбудовувати його. 

«Це земля моїх батьків, моїх пращурів. Перспективи розвитку можна знайти і в маленькому прифронтовому селищі на Донеччині», — каже вона.

Крістіна Шевченко — вчителька української мови та засновниця громадської організації «Ініціативна молодь донецького Нью-Йорка». Усе почалося в липні 2019 року, коли разом з молоддю, школярами 11-го класу, організували вечір на Івана Купала.

«Я запитала молодь: “Що вам не вистачає для щасливого життя в Нью-Йорку?”. Тоді одразу зрозуміли, що після початку війни в 2014 році в селищі не було жодних святкувань, тобто нічого, щоб сприяло позитивному налаштуванню населення», — розповідає Шевченко.

Захід підготували за два тижні. Очікували, що прийде до 50 людей, але прийшло близько 500 місцевих мешканців. 

«Під українські пісні ми водили хороводи, танцювали разом навколо вогнища. Це і стало точкою розуміння, що нам потрібно об’єднувати громаду, аби надалі ми могли разом робити спільні дії у напрямку покращення життя в нашому селищі. Таким чином ми почали згуртовувати людей», — каже Шевченко.

У 2016 році молодіжна організація доєдналася до ініціативної групи за повернення історичної назви — пояснювали людям, чому це важливо та які в цьому рішенні перспективи. Однак 24 лютого діяльність команди змінилась кардинально. 

«До цього ми займалися культурно-просвітницькою роботою. Зараз наша реальність — це разгрузка бронежилетів, ліків, харчів», — додає засновниця організації.

Шевченко також продовжує працювати дистанційно вчителькою української мови та літературу в місцевій школі. Після російських авіаударів по містечку будівля школи вціліла, проте в кімнату 9-го класу, керівником якого була дівчина, влучила ракета — снаряд пройшов на виліт і повністю зруйнував клас. 

«Якщо школа залишиться в такому стані, її можливо буде відбудувати. Дітям боляче від того, це їх рідний клас, їм би хотілося до випускного встигнути побувати там, посидіти за своїми партами, згадати спільні шкільні моменти. Але такої можливості більше не буде», — каже вчителька.

Раніше в селищі було шість потужних млинів. До 24 лютого зберігся лише один — млин Петера Діка. Зберігся він, зокрема, за рахунок активності громади селища. Проте 8 травня 2022 року Росія ракетою вдарила в дах німецької споруди. 

«Вигоріла значна частина будівлі, яка пережила жовтневий переворот, німецьку окупацію, але російська армія стала найбільш агресивною серед агресорів. Росіяни прицільно руйнують такі пам’ятки по всій Донеччині та Луганщині», — говорить Надія Гордіюк.

Ганна Кошель, мешканка Нью-Йорка, вчителька початкових класів тільки повернулася із рідного селища — їздила забрати речі та провідати мати. Вона примусово покинула Нью-Йорк влітку. Її дім цілий, але немає газу, води та електроенергії. Її чоловік загинув під Бахмутом. 

«В містечку залишаються переважно люди пенсійного віку, які не готові прощатися зі своїми домівками», — каже Кошель.

Селища має багато болючих шрамів. Спочатку їм лишала радянська влада, сьогодні цю місію у спадок перейняла Росія, яка знищує освітні заклади, медичну інфраструктуру, дитячі садочки, а також вбиває людей.