«Україна 2030». Як відбудувати країну під час і після війни
За останні декілька років Україна зазнала небачених руйнувань. Зруйновані мости, лікарні, заклади освіти, енергетика. Цілі міста перетворились на руїни. І перед нами, як країною, постає багато питань — чи в змозі ми це все відбудувати? Якою буде Україна майбутнього? Вона буде лежати в руїнах, чи відродиться як фенікс.
Свідомі спільно з YouTube-проєктом «Україна 2030» розповідають про виклики перед українцями у відбудові країни — від лікарень, шкіл та мостів до цілих зруйнованих міст.
Відбудова під час війни
Від початку повномасштабного вторгнення Росія випустила по Україні понад вісім тисяч ракет різних типів — все, для того, щоб зруйнувати інфраструктуру. Школи, садочки, університети, лікарні, енергетичні об’єкти, житлові будинки і цілі міста. Все те, що забезпечує щоденне життя українців.
Війна триває, і відбудова зруйнованої інфраструктури ведеться у віддалених від фронту містах. Все тому, що школи та лікарні, енергооб’єкти є все ще необхідними для забезпечення життя людям. У таких умовах є ризик корупції на відбудові та непрозорості рішень.
«Основним недоліком є те, що по сьогоднішній день, хоча ми на третьому році війни, немає єдиного прийнятого Закону України про відбудову, про відновлення. Це все фіксується точковими підзаконними нормативно-правовими актами, як постанови Кабміну. І через те, що немає загальних прозорих процедур про підзвітності, про те, як це все повинно відбуватися. Дуже часто ці постанови діють тільки один рік. Щоб інституціоналізувати відбудову, зробити її прозорою, ми все ж таки чекаємо Закону України “Про відновлення”», — говорить Мартина Богуславець, керівниця проєктів «Прозорої Відбудови» при Інституті законодавчих ідей.
Для забезпечення прозорості відбудови зруйнованих російськими атаками об’єктів, необхідна інституціоналізація самого процесу, говорить Мартина Богуславець. Необхідна система DREAM вже працює у пілотному проєкті, але треба більше. Всі кошториси по проєктах потрібно завантажувати у систему Prozorro. Контролювати витрати має єдина агенція — або Агенція відновлення, або Рада з міжнародними експертами. І все це має бути під єдиною «Стратегією відновлення України».
«Цифровізація — завжди про прозорість. Максимальна публічність і максимальна прозорість будь-яких документів, які стосуються відновлення це must. Окрім військових об'єктів — через безпекові причини ми не можемо відкривати якісь документи. Але коли йдеться про житлову чи соціальну інфраструктуру, навіть про прифронтові території, нам все одно необхідно бачити всі документи, всі ціни, процедури закупівель, хто є підрядником, хто є замовником, чому саме цей об'єкт був пріоритезований, і чому саме йому виділяються кошти»
— говорить Мартина Богуславець про те, як має виглядати рішення про відбудову кожного об’єкта.
Необхідно виділити типи об’єктів, які треба відновлювати. Тому що Міністерство відновлення, яке визначає пріоритетність, робить це вручну. І оброблює багато різноманітних заявок з усіх регіонів України.
«У Житомирі, наприклад, просили гроші на плавальні чаші басейну, в Закарпатті — на сміттєвоз, а в Харкові — на бізнес-центр. Я не дуже розумію, як саме такі категорії заявок взагалі підпадають під що-небудь у “Фонді ліквідації наслідків збройної агресії”. Це треба, щоб в Міністерстві сиділа команда людей, постійно це опрацьовувала — це забирає час, але ми аналізуємо ці сотні об'єктів. І як це абґрунтовують? — “Бо ВПО”. Величезна кількість людей, яка поїхала в Житомир, потребує басейни. Або величезна кількість людей зараз живе в Закарпатській області, тому зрозуміло, що і витрат потрібно більше на переробку сміття, тому їм потрібен сміттєвоз. На сміттєвоз грошей не виділили, але це ж знову ж таки питання до ефективності людських ресурсів, які ці заявки готують, обробляють. Чому такі дурниці подавали на таке фінансування? Бо це не забороняє підзаконний акт», — розповідає Мартина Богуславець про те, як система вибору об’єктів на відновлення працює зараз.
Ще один приклад, коли навіть чинну систему відновлення зруйнованих об’єктів обходили — це виділення коштів з «Фонду ліквідації наслідків збройної агресії» на відбудову Каховської гідроелектростанції.
Також під час внесення проєкту треба враховувати нові стандарти будівництва, включно із екологічними. А це додаткові кошти, говорить Мартина Богуславець. Зараз Україні вже потрібно близько 500 мільярдів доларів на відбудову, а уряд називає цифру у всі 700 мільярдів. Європейський Союз в рамках програми Ukraine Facility виділяє близько 50 мільярдів євро.
«У країні точково щось будується, але Фонд відновлення України, про який говорили в кінці 2023 року, не створено. Всі міжнародні проєкти, які мали б заходити — заходили б саме через цей фонд. Його поки не існує, і відбудова фіксується точково», — розповідає Мартина.
Чи є шанс відбудувати зруйновані міста
Росія стирає з лиця Землі українські міста по всій лінії фронту і залишає за собою випалену землю. Та питання відбудови цих міст повстає вже зараз, навіть до деокупації. Що робити з повністю зруйнованими містами? Як відбудовувати — такими, як були, чи робити новий генеральний план? А що робити з містами, де не все зруйновано? Що залишити?
Вікторія Тітова, керівниця урбан-бюро «Big City Lab», розповідає про дві основні речі, на які необхідно зважати під вас рішення створювати проєкт відбудови зруйнованого міста:
«Перше — це чому це місце в принципі виникло, чому це місце з’явилося саме тут в такій формі. Тобто, є економічні сили чи сили людських зав’язків, які призвели до того, що місто виникло саме тут, це ж не випадково. Для Маріуполя — це торгівля через Азовське море. І Маріуполь — це одне з ключових міст в системі українського індустріального сходу. Тому ми дивилися на те, що природно для цього міста в контексті відбудови. Відповідно, для Маріуполя, наприклад, це було: порт, не тільки промисловий, а, і аграрний. Це логістичний зв'язок, і безпосередньо індустріальна частина міста і постіндустріальна частина міста, яка вже там починала зароджуватися до повномасштабного вторгнення», — пояснює Вікторія Тітова.
Другий фактор — це люди, для яких будуватимуть місто.
«Якщо ми відбудовуємо якесь місто, ми маємо мати на увазі саме тих людей, які звідти були вимушені виїхати, і потім уже дивитись, що нового там може з’являтись і хто новий може це забезпечити. Треба дивитися баланс, люди, які повернуться, чим вони хочуть займатися, що вони вміють робити, як вони бачать своє життя, як вони бачать це місто. Відбудувати так, як було, неможливо, це утопічно, і, ось в цьому балансі і варто шукати нову ідею».
І хоч неможливо відновити те, що було, також неможливо побудувати щось нове. Це буде помилкою, говорить Вікторія, адже так ми стираємо власну історію. Навіть якщо це місто, зруйноване вщент.
«Для мене важливим в питанні відбудови є зрозуміти, що було цінного, що було втрачено цінного і як ми це можемо хоча б зафіксувати в вигляді пам’яті, або, якщо це можна, має сенс відроджувати, відродити і навколо цього будувати нове — це перше. Друге, це знову ж таки, про людей, тобто місто — це не будівлі, не комунікації, не дороги, це люди, які там живуть і що вони створюють. Урбаністика — це соціальна наука».
Тому баланс нового і збереження старого має бути внесений одразу в генеральний план. Інклюзивність простору і доступність для маломобільних людей. Комфортні школи, де дітям буде приємно вчитись.
«У школах немає простору, де люди могли б проводити час разом. Що ми змінюємо в першу чергу? Ми створюємо цей простір. Ми беремо хол. Чому вони пусті? Бо через них йдуть евакуаційні потоки. Ми перенаправляємо евакуаційні потоки на вулицю, і пожежники щасливі. А хол залишиться як окрема кімната, величезна, де можна щось робити. Він перетворюється в мультифункціональний простір, в якому можна щодня тусуватися, відпочивати, грати в ігри, роботи разом групові проєкти, просто посидіти, відпочити» — пояснює на прикладі школи переосмислення міста Вікторія Тітова.
Саме переосмислення має бути ключовим елементом відбудови міст. Так маленькими архітектурними інтервенціями можна отримати багато бенефітів.
«У відбудові є декілька підходів. На прикладі Другої світової війни ми це бачимо в Європі. Є міста, які відбудували, як вони були — Варшава, наприклад, або Гданськ. По суті, це репліки. Є міста, наприклад, як Роттердам, де сказали: нам тут все знищили, ми будуємо місто майбутнього. Побудували таку архітектуру, широчезні проспекти, і зараз це все виправляють. Але зараз неможливо уявити, щоб Роттердам був близнюком Амстердама. Він був ідентичний. А зараз зовсім інший», — говорить Вікторія.
Що буде завтра
Підрив Каховської ГЕС сильно вплинув на довкілля на півдні України, і не тільки. Це була екологічна катастрофа, говорить Анатолій Павелко, військовослужбовець, провідний юрисконсульт МБО «Екологія-Право-Людина». Окрім очевидних речей (потоку води, від якого загинуло багато людей), є неочевидні наслідки, які Україна буде вирішувати роками.
«Наприклад, безпека тієї ж ЗАЕС напряму залежить не зовсім від Каховської ГЕС, але від стабільного постачання води з річки Дніпро. І попереднє рішення про постачання води для охолодження реактора було вирішено через закачування води з Каховського водосховища. Чи можуть бути альтернативні рішення? Можуть. Але на цей час рішення було таке. Вирішення цієї проблеми буде полягати в тому, що нам буде потрібно видумати щось, щоб знайти цю воду», — говорить він.
Ще один з прикладів — безпека півдня України, особливо лівого берега Дніпра. На сьогодні основна частина цієї території в окупації, але все сучасне сільське господарство лівобережного пониззя Дніпра розвивалося на основі постачання дніпровської води.
«Без води потрібно думати, як міняти сільське господарство. Це було поливне господарство в основі своїй. Немає поливу — можна спробувати перейти на інші культури, які не потребують такого поливу, наприклад, на ті самі зернові. Але відмінність правим і лівим берегом в тому, що на лівому березі навіть зернові будуть рости з великими складнощами. Там дуже посушлива територія, там каштанові ґрунти, некласичні чорноземи. Ми маємо придумати як поливати ці ґрунти на основі інших технологій. Тому що раніше, навіть за існування каховського водосховища, екологічних проблем, пов’язаних з ним, було теж багато»,
— говорить Анатолій.
Каховське водосховище будували першочергово для зрошення ґрунтів на півдні України. Та якість води у ньому була низька, пояснює Анатолій Павелко. Воно мілке, це останнє водосховище Дніпра, тому сюди вода зносила увесь бруд.
Україна досі не розуміє усі наслідки руйнації водосховища. Але вже потрібно розмірковувати над сценаріями, за якими буде розвиватися цей регіон у майбутньому. Ми не повинні повторити помилки минулого.
«З моменту створення каховського водосховища всі говорили, яке воно проблемне. Але в держави не було коштів на прийняття якихось рішень. Тому що це було дорого, складно. Потім ми стикнулися з трагедією Поганий чи добрий об’єкт, але він був зруйнований. Якщо ми говоримо про майбутнє — повинні думати, що буде завтра на цьому місці. Чи ми станемо на ті самі граблі і відбудуємо. Будівництво такої електростанції — це 4-5 мільярдів доларів і займе 10 років», — розповідає Анатолій.
Тому необхідно розглядати інші варіанти подачі води на території, які залежали від Каховського водосховища. Шукати нові рішення, створювати нові системи. Все для того, щоб «завтра» відбулось.
«Системи крапельного зрошення дозволяють зменшити використання води в 40-50 разів. Система забору буде забирати в 50 разів менше води, ніж забирається зараз у відкриті канали. Провести ефективні сучасні системи, коли наші фермери будуть у світовому масштабі здатними використовувати найновіші технології. Це дасть поштовх фермерському господарству, виробництву відповідних продуктів. І ми ще зменшимо негативний тиск на біосферу, на довкілля в цьому регіоні. Це виграшна стратегія», — говорить Анатолій.
Та уряд України зосередився на рішенні відбудувати ГЕС і відновити водосховище.
«Не можна відбудовувати те, що було. Якщо ми говоримо про історичний об’єкт — можливо. Але якщо говоримо про розвиток — ми повинні брати все найкраще у світі, що на сьогодні існує, і наші обмежені ресурси, які в Україні будуть після війни, — використати в оптимальний спосіб», — пояснює він.
Тому екологи та активісти розробляють інші сценарії, щоб потім винести на обговорення громадськості і запропонувати їх усім зацікавленим сторонам — уряду і громадськості, і місцевим громадам, і фермерам.
«Екологічні питання у нас рухаються, — говорить Анатолій. — Перше — те, що все ж після Чорнобильської катастрофи в Україні був надзвичайно потужний природоохоронний рух. А другий поштовх це інтеграція до ЄС, тому що хочемо ми чи не хочемо, але ЄС має чіткі і жорсткі вимоги до всіх країн, які хочуть вступити до ЄС. Рано чи пізно нам доведеться виконувати ці вимоги. Тому що умовно кажучи, ми скоро станемо європейцями».
Тому українці мають розуміти, що від екології залежить їхнє здоров’я — чи ми харчуватимемося пшеницею без пестицидів, чи з ними. Якість нашого життя, якою буде вода, чи матимемо ми карпатські ліси. Чи буде у нас завтра.
«Дуже хотілося б, щоб наше суспільство думало програмами розвитку, а не програмами подолання проблем: якщо ми бачимо нашу країну, область, район, громаду через 20-30 років? Якщо ми бачимо її такою і такою — будемо знати, що робити подальшому», — говорить Анатолій Павелко.
Повний випуск проєкту Україна 2030. Відбудова на YouTube.
