«Україна 2030». Про адаптацію та реабілітацію ветеранів

Після закінчення війни Україна очікує, що до міст та місцевих громад повернуться мільйони ветеранів. Певний відсоток їх уже повертається до цивільного життя, адже на війні вони отримують різного роду травми — видимі та невидимі, які унеможливлюють їхню подальшу службу.  

Проте навіть досі, на третій рік повномасштабного вторгнення та одинадцятий рік війни з Росією, суспільство не може дати відповідь на запитання: «Хто такі ветерани?».

Свідомі спільно з YouTube-проєктом «Україна 2030» розповідають, хто такі ветерани, які їхні потреби та як суспільству допомогти їм інтегруватися у цивільне життя. 

Ветеран, юрист Масі Найєм переконаний, що зараз українському суспільству бракує запиту на повагу до військових. Це зумовлено тим, що існує явище примусової мобілізації та сприйняття фронту як місця для покарання. На його думку, це повʼязано з відсутністю ветеранської політики в державі. Попри те, що в законі про статус ветеранів йдеться про культивування поваги до них.

Масі Найєм зауважує, що ветерани не є святими людьми, але має бути розуміння, що за їх роботу треба подякувати. Аби після закінчення війни про ветеранів не забули, у держави має бути ефективна ветеранська політика. Державі варто дивитись на ветеранів не як на «розподіл грошей на пільги», каже він. Повага до ветеранів впливає і на обороноздатність — люди мають хотіти піти воювати.

«Умовно через 10-15 років у мене народиться син. Росія нікуди не зникне. Він має розуміти, йти йому чи не йти [воювати]. Він скаже, мій батько воював, і держава відплатила йому за це. Була повага. Це не про гроші. Я [маю] знати, що держава мене поважає, і мені цього достатньо», — каже Найєм.

У держави має бути загальна стратегія. Для цього повинне бути ефективне управління Міністерством ветеранів та визначеність його політики. Наразі в Україні немає призначеного міністра у справах ветеранів — є лише виконувач обовʼязків. 

Директорка центру «Superhumans» Ольга Руднєва пояснює, що у всіх українців різний досвід війни, й при цьому в кожного є травма. Українцям треба навчитися спілкуватися, розуміючи травми одне одного. Люди по-різному реагують на травму та відновлюються після неї.

Центр «Superhumans» займається протезуванням українців, які отримали складні поранення на полі бою чи на вулицях міст. Окрім протезування, у центрі працюють психологи, фахівці першого контакту, групи підтримки для родин. 

У роботі з людиною, яка втратила кінцівку, важливо перш за все віднайти її мрію та дати зрозуміти, що вона планує робити. Як зазначає Ольга Руднєва, можна дати людині найкращий протез, але яка від нього користь, якщо в тебе немає приводу виходити з дому.

Начальниця відділення «Центр психологічної реабілітації» «Superhumans» Світлана Куценко пояснює, що для того, щоб людина пройшла етап від депресії (саме її часто переживають люди, які втратили кінцівки —  ред.) до бажання втілити свою мрію, їй потрібно допомогти відновити чотири стовпи опори. Перший — психологічна та фізична стабільність,  другий — відчуття власної спроможності, третій — відчуття звʼязку з іншими людьми й четвертий — відчуття контролю над своїм життям.

«Якщо психіка має ці чотири опори, то вона з усім впорається», — каже Світлана Куценко.

Світлана Куценко наголошує, що у ветеранів одним із наслідків війни може бути відчуття сорому і провини. Це повʼязано з тим, що на фронті вони мусили робити те, що не корелює з їхнім вихованням та соціальними нормами.

Цей наслідок ветеран чи ветеранка може пропрацювати з психологом. Але суспільство та держава теж можуть допомогти. Суспільству варто підтримувати наратив, що військові — герої. Героїзм у тому, що ухвалив рішення захищати та був вірний присязі. 

Цей суспільний наратив також має продовжуватися у державних програмах, зокрема в соціальному забезпеченні, аби ветеран розумів, що держава й суспільство його цінують та вдячні за роботу. 

«Ніхто з тих, хто повернувся [з війни], не має почуватися самотнім і покинутим. Це шлях до катастрофи. Соціальна підтримка — це те, над чим ми всі, кожна громада, мусить подумати. Це те, що допомагає впоратися з психологічними наслідками, з якими вони повертаються», — каже Світлана Куценко. 

У суспільній думці заведено вважати, що ветерани, які провели тривалий час на війні, втрачають свої цивільні навички. Однак директорка центру психологічного здоровʼя та реабілітації «Лісова поляна» Ксенія Возніцина вважає, що на фронті людина отримує велику кількість нових навичок. Це логістика, менеджмент, управління персоналом, уміння швидко ухвалювати рішення, брати відповідальність.

Українське суспільство має брати відповідальність за інтеграцію ветеранів. Причому її має відчувати кожен представник суспільства, вважає Світлана Куценко. 

Зокрема, варто аналізувати простір навколо себе, ставити собі запитання, чи доступний той або інший громадський простір для людей з протезами чи на кріслі колісному. 

«Вони свій обовʼязок виконали. Тепер наша черга виконати свій — створити такі умови, які б обумовлювали процес інтеграції, прийняти їх назад, створити для них той мирний світ, за який вони воювали», — додає вона. 

Повний випуск проєкту «Україна 2030. Ветерани» дивіться на YouTube.