Цивільне життя, родина, вдячність і несправедливість — як це сприймають військові?

Згідно з опитуванням Українського ветеранського фонду Мінветеранів та соціологічної групи «Рейтинг», 79% громадян/-ок України вважають, що в суспільстві є повага до ветеранів/-ок.

Однак дослідження, яке провів правозахисний центр для військовослужбовців «Принцип» за підтримки VeteranHUB, показує, що ті, хто повертаються з війни, стикаються з несправедливістю у ставленні держави, неінклюзивністю та відстороненням цивільних. Поранені військові відчувають, що їх сприймають як «відпрацьований матеріал».

«Я уявляв це [повернення] максимально фантастично та безтурботно. Виявилося, що не я не готовий до суспільства, а воно — до мене. Серед тисяч людей — одиниці, що хоч якось сприяють поверненню. Зараз це постійні випробування та боротьба», — каже ветеран Сергій.

У матеріалі наводимо фрагмент дослідження шляху ветеранів/-ок та їхніх близьких «Від поранення до повернення». 

Поранені ветеран(к)и спершу проходять період лікування і потрапляють з фронту не додому, а до медзакладів. Досвід фрагментарних контактів з цивільним життям на етапах лікування та реабілітації має важливе значення для адаптації.

Ветеран(к)и з пораненнями після поїздок до цивільних міст наголошують на браку відповідної інфраструктури. Особливо проблемами, пов’язаними з пересуванням поранених, ділилися їхні близькі, які намагаються забезпечити мінімальний комфорт і відчуття «нормальності».

«Львів — чудове місце, можна багато чого побачити, цікаві заклади. Але витратили години дві, аби біля Площі Ринок знайти заклад, де не було сходинок, щоб нормально відчинялися двері і був зручний туалет», — розповідає дружина ветерана Катерина. Жінка каже, що іноді офіціанти готові допомогти, але військовий сприймає це як приниження. 

Ветеранів/-ок часто засмучував брак емпатії та делікатності в реакціях цивільних на зовнішній вигляд (поранення та протези): люди ховають погляд, відвертаються або навпаки розглядають протези. 

Після повернення ветеранів/-ок їхні рідні найчастіше стикаються з важким періодом психологічної адаптації. Більшість поранених вчасно не отримує фахової психологічної допомоги і після лікування перебуває в хиткому емоційному стані. Родичі ветеранів/-ок розповідають про закритість і дратівливість після війни.

Якщо військові отримали інвалідність, що обмежує фізичні спроможності, сім’ї вчаться будувати новий побут. Цей процес може супроводжуватись складнощами і суперечками.

«Наприклад, я ставлю гель для душу на поличку, де він завжди був. Коли чоловік приймає душ, то не може до нього дістати. У таких дрібничках іноді виникають конфлікти, бо ні він, ні я ще не зовсім звикли до побуту після поранення», — каже Катерина.

Попри труднощі, родина найчастіше є основним джерелом підтримки ветерана/-ки. На цьому наголошували практично всі респонденти дослідження. Підкреслювали, наскільки цінують повагу, розуміння та делікатне ставлення з боку рідних.

«Найприємніше — це коли всі жартують та сміються, не питають “як там?”, не питають про війну. Чим менше згадують, тим більше до них тягнешся, бо вони не такі, як ти», — каже ветеран Анатолій.

Члени родин ветеранів/-ок намагалися організувати для поранених таке щоденне життя і дозвілля, яке б передбачало залученість до спільної роботи. Це допомагає пораненим відволікатись від думок. 

Утім, іноді гіперопіка стає проблемою. Ветеран(к)и потребують часу наодинці, що не завжди враховують рідні, побоюючись залишати їх самих.

Говорити про активний період повернення до цивільного життя можна, коли ветеран(к)и поступово переходять до взаємодії з цивільними — з друзями, колегами, сусідами чи перехожими.

Перше, на чому наголошують поранені після повернення додому, — контраст між відчуттям війни на передовій і в тилу. Ця різниця сприймається боляче. У багатьох ветеранів/-ок виникало відчуття, що цивільні «забули» про війну.

«Таке відчуття, що у нас дві України: одна воює, а інша живе окремо. Враження, які не можу подолати в собі. Ходжу пити каву в ту кав’ярню, де підтримують ЗСУ, висять шеврони і надписи “до відпочинку в Криму!”» — розповідає ветеран Кирило.

Чимало розваг сприймаються як недоречні у воєнний час, хоч на них і немає офіційної заборони. Зокрема, дивує, як люди можуть розважатись у нічних клубах. Відсутність очікуваної поведінки з боку цивільних ветеран(к)и називають перепоною щодо адаптації до цивільного життя, наголошуючи, що суспільство не готове їх прийняти.

Також складно відновити базове відчуття безпеки, знизити тривожність і позбутись повсякденних навичок виживання, необхідних на передовій.

«Я зрозумів, що починаю пристосовуватися до цивільного життя лише через два місяці, коли зняв ніж з поясу, з яким був завжди, та перестав пильно перевіряти всі перехрестя і закутки, де може з‘явитися ворог», — розповідає  Віталій, який отримав вогнепально-осколкове поранення.

Єдине спілкування, яке є для ветеранів/-ок комфортним, — спілкування з побратимами/посестрами. Саме вони стають основним джерелом інформації для поранених щодо подій на фронті, бо більшість ветеранів/-ок не довіряє медіа. 

Ветеран(к)и наголошують що не можуть остаточно повернутись до цивільного життя, бо досвід війни впливатиме завжди.

Ідентичність воїна/воїтельки не зникає після звільнення. Важливість обов’язку захищати країну, наявність бойового досвіду і досвіду братерства/сестринства, розуміння специфіки армійської структури вирізнятимуть їх з-поміж цивільних людей. Через це серед поранених поширена думка, що цивільні не здатні зрозуміти їх, адже «не бачили справжню» війну.

Іноді незнайомі люди підходили до ветеранів/-ок, дякували, оплачували послуги, намагались дати гроші, а заклади харчування або служби таксі відмовлялися брати оплату. Однак для частини військових така щедрість може бути некомфортною і небажаною. Вони не знають, як реагувати або соромляться зайвої уваги.

Водночас несправедливість і невдячність з боку цивільних ветеран(к)и найчастіше описували фразою «ми вас туди не посилали». Цей вислів обурював їх, бо таке ставлення конфліктувало з ідентичністю захисників, сприймалося як образа гідності.

Найбільше обурення викликала невдячність держави. Усі респондент(к)и стикалися із неналежною роботою державних служб, що утверджувало думку, що державі байдуже на тих, хто пішов її захищати.

Ветеран(к)и, які повернулися з війни з інвалідністю, акцентували на тому, наскільки держава не турбується про їхні потреби на рівні населених пунктів та транспортної інфраструктури, і наскільки цивільні не готові проявляти турботу до військових з інвалідністю.