«Це все розваги!»: рецензія-розбір сиквелу «Джокера» Тодда Філліпса

З 3 жовтня в українських кінотеатрах розпочались покази довгоочікуваного продовження «Джокера» Тодда Філліпса, яке отримало назву «Божевілля на двох» («Joker: Folie à Deux»). До головної ролі психічно травмованого стендап-коміка Артура Флека, відомого під псевдонімом «Джокер», знову повернувся блискучий Хоакін Фенікс. Разом із ним солює Леді Ґаґа, яка втілює на екрані чергову варіацію «помічниці» Джокера Гарлі Квінн (співачка навіть випустила музичний альбом-компаньйон «Harlequin», який служить саундтреком до стрічки). «Божевілля на двох» запрем'єрилось на Венеційському кінофестивалі, отримавши розбіжні відгуки критиків. Філліпсу, без перебільшень, вдалось здивувати глядачів своїм повним розворотом на 180° і переосмисленням образу Джокера з першої частини.Його «Божевілля на двох» буквально знищує вщент усе те, чим був перший фільм 2019 року — і робить це свідомо, наполегливо, з натиском. Але навіщо Філліпсу ця руйнація? Що стоїть за десакралізацією образа Джокера? І про що необхідно сперечатись після перегляду фільму? Про все це поговоримо в рецензії.

Що таке «Джокер»? У 2019 році режисер-сценарист Тодд Філліпс, якого всі знали за придуркуватими голлівудськими комедіями (трилогія про похмілля у Вегасі, «Дорожня пригода», «Хлопці зі стволами»), несподівано випустив похмурий нігілістичний трилер з елементами неонуару і гангстерського кіно, опосередковано заснований на коміксах про головного антагоніста Бетмена — божевільного лиходія-блазня Джокера у заворожуючому виконанні Хоакіна Фенікса. Фільм відразу став всесвітнім феноменом: зібрав шалену касу в мільярд доларів, отримав надсхвальні відгуки критиків і глядачів, переміг на Венеційському кінофестивалі, увійшов у списки «найуспішніших і найвпливовіших голлівудських стрічок останніх років» і навіть, деякими відчайдухами, був названий «найкращою екранізацією коміксів усіх часів». Разом із торішніми «Паразитами» Пона Чжун Хо, «Джокер» Філліпса вийшов саме тоді, коли він був так потрібен — під час відродження і посилення лівої ідеології на Заході, запиту на соціальну справедливість, на докорінні зміни у суспільстві, на переосмислення минулого, а найголовніше — ролі «маленької людини» у посткапіталістичному середовищі (у випадку з «Джокером» це занедбаний і криміналізований Ґотем).

У «Джокері» не було нічого, що ми звикли називати «коміксовістю». «Джокер» — це, скорше, антикомікс, антисупергероїка — той напрямок, який в останні роки набув неабиякої популярності (згадайте тільки серіальних «Хлопаків», «Невразливого», «Вартових» тощо). «Джокер» значно ближче до «Таксиста» (1976) Мартіна Скорсезе, аніж до будь-якого супергеройського фільму. Це послідовна трилерна історія приниження і божевілля психічно скаліченого Артура Флека — його перетворення на жахливу версію самого себе, яка стає іконою і символом спротиву для цілого покоління «знедолених і забутих». Як і культовий «Бійцівський клуб» (1999) Девіда Фінчера, «Джокер» — це маніфестація і моральне виправдання (причому дуже переконливе моральне виправдання!) бунту проти можновладців і багатіїв. У світі «Джокера» батько майбутнього Бетмена Брюса Вейна, Томас Вейн — справжній покидьок, а не благородна людина. Ґотем — не просто «темне коміксове місто», а пекельна клоака для мерзенних збоченців. «Справа в мені? Чи це весь світ збожеволів?» — ось перші й відразу вкрай важливі слова Артура Флека, які ми чуємо в «Джокері». Праведна лють Артура, яка переповнює його протягом фільму, не може не викликати співчуття і розуміння серед глядачів. Артур — пусте місце, його ніхто не помічає, його доля — суцільне страждання («Все, що в мені є — це негативні думки»). І от обидві частини «Джокера» побудовані саме на цьому: на аналізі причин гніву Артура та аналізі причин (вдаваного чи ні?..) роздвоєння його особистості.

Фінал «Джокера» 2019 року — і хтось мав це сказати — не залишає інших інтерпретацій, аніж порівняння Артура з Христом (пам'ятаєте сцену, в якій непритомного Флека витягають з поліційної машини та беруть на руки — в той момент він нагадує Ісуса, що воскресає з мертвих і проповідує/танцює перед своїми шанувальниками-послідовниками). Що ж, які часи — такий і Христос! А сутність такого нового Христа — саме психологічна. Джокер, в якого перетворюється Артур Флек — це та екзистенційна безодня, в яку він кидається з головою, остаточно зневірившись у будь-якій можливості жити нормально, жити — ось найважливіше! — хоч за якимись притомними моральними законами. Все! Тепер — жодної тобі моралі! Жодної справедливості! Жодного порядку! Лише хаос, лише інстинкти, лише помста! Жахливі істини першого «Джокера» і та відчайдушна сміливість, з якою Філліпс і Фенікс заглянули в безодню людської душі — ось вам реальна причина небаченої популярності цього фільму. Бо всі ми, принаймні інколи, відчуваємо себе Артуром Флеком, бажаючи любові оточення, а отримуючи замість цього стусани та знущання. Ми хочемо, щоб над нами сміялись з любов'ю, а над нами сміються з презирством. І це переповнює нас гнівом. Це робить нас Джокерами.

Що таке «Джокер: Божевілля на двох»? У сиквелі Тодд Філліпс — як ти сиквел не оцінюй — відважився на не менш сміливу інтерпретацію образу Джокера. «Божевілля на двох» — це свідоме і в чомусь навіть брутальне відхрещення від усього, чим була перша частина. Якщо у 2019 році мова йшла про Христа-месію, то у 2024 мова вже йде про Петра, який відрікається від служіння своєму кумиру і прагне — бережіться спойлерів! — банальних земних радощів (стати татком, вийти на волю, вилікуватись від психічної хвороби). Спантеличені критики та глядачі — а визнаймо, що саме цієї емоції й домагалися Філліпс з Феніксом! — констатують повну зміну тональності у сиквелі. Філліпс у «Божевіллі на двох», замикаючись у клаустрофобних локаціях в'язниці «Аркгем» і судової зали, десакралізує образ шаленого бунтівника, висміює його месіанство, роздягає Джокера і знущається з нього, топчеться над всім, що надавало Джокеру значущості й ставало приводом для його колективного схвалення. Ми молилися на Джокера, ми бачили в ньому нашого лідера, ми надавали йому політичної ваги, а Джокер виявився…ой, це навіть писати огидно! Всього лише Артуром Флеком. І саме в цьому, безумовно, і полягає найважливіше послання «Божевілля на двох»: відмовляючись ставати «королем вулиці», відмовляючись від соціальної революції (в яку, перепрошую, Флек не вірив ще в першій частині), Артур обирає себе, а не Джокера. Джокер був лише вигадкою. Джокер був лише міфом. Є тільки Артур Флек — і він, як і раніше, все ще нікому не потрібен. Тому що натовп бажає Джокера — натовпу начхати на Артура. Таким чином, виходить, що головним ворогом Артура є саме Джокер.

Звичайно, подібна розв'язка «Божевілля на двох» може не тільки збивати з пантелику, але й дратувати. Звикши отримувати те, що бажаємо, ми найчастіше очікуємо від продовження улюбленого фільму того ж самого, що сподобалось нам в першій частині. Відмову Артура Флека від свого альтер его Джокера ми сприймаємо як зраду, як особисту образу — і в цьому контексті розчарована героїня Леді Ґаґи, яка запевняла нас, що «він [Джокер] не хворий, він бездоганний», уособлює всіх роздратованих і зневірених глядачів. Ми прагнули Джокера, який очолить світову революцію! Ми бажали побачити соціальний реванш за століття пригноблення сильними слабких! Ми хотіли, разом з нашим бездоганним Джокером, застрибнути в зручну психопатичну безодню, щоб забути про себе, про свій біль, про все. А що ми натомість отримали?! Ай-яй-яй! Повернення назад, проявлення слабкодухості, байдужість до своєї історичної ролі! Подібне сценарне рішення здається мені вкрай сміливим — і разом з неперевершеною акторською грою Хоакіна Фенікса становить те найкраще, чим вирізняється «Божевілля на двох». Та й взагалі, якщо бути чесним — хіба Джокер взагалі колись існував? І хіба ця історія могла закінчитись якось інакше? Істинно, що це саме Гарлі Квінн впливала на Артура, а не навпаки. Це вона була першоджерелом їхнього «folie à deux», божевілля на двох. Гарлі, як, на жаль, і всі ми, прагнула бачити лише Джокера — Артур Флек їй взагалі не потрібен. Вона розмальовувала йому обличчя, щоб він «знову став справжнім собою». І коли Артур відмовився від Джокера, Гарлі відмовилась від Артура. Саме тому деякі критики називають «Божевілля на двох» «метасиквелом» — Філліпс переосмислює першу частину, але за допомогою надзвичайно цікавого метасюжету. Розчаровуючи глядачів фіналом «Божевілля на двох», він таким чином змушує нас розчаровуватись у собі. Чому ми не можемо порадіти за світле бажання Артура знову стати нормальним і навіть завести сім’ю? Невже і ми, як ті ґотемці, настільки ж жорстокі? І невже саме ми несемо відповідальність за Джокера?.. Виходить, Артур дійсно ні в чому не винен. І тому, як це не парадоксально, він у залі суду бере провину на себе, визнаючи, що ніякого роздвоєння особистості не було. Це завжди був він. Не було ніякого Джокера. Але ми вперто не бажаємо приймати його слів — тому, що нам всім, як і Ґарлі, плювати на Артура Флека. І в цьому — найбільша трагедія дилогії Філліпса, його вирок людству, його вирок нам.

Як бачите, ідейно, концептуально, «Божевілля на двох» — дуже цікаве кіно. Але інша справа, в яку форму запхана ця концепція про «відмову Артура бути Джокером». Ну от що ви найменш за все очікуєте від похмурого, нуарного, трилерного фільму про героя коміксів? Тут Філліпс собі не зраджує — він продовжує дивувати! Напевно, менш за все ви очікуєте побачити мультиплікаційні уривки (створені майстром анімації Сільвеном Шоме, режисером «Тріо з Бельвіля» і «Ілюзіоніста») та елементи бродвейського мюзиклу! У «Божевіллі на двох» герої постійно співають — причому не професійно, а нарочито по-аматорськи. Так, співи, безумовно, допомагають зазирнути у травмовану душу Артура і прослідкувати за його емоційними змінами, але їхня кількість (у стрічці звучить понад 15 класичних композицій) викликає запитання.

А наостанок: ми не маємо забувати головного — неодноразово проспіваних слів у «Божевіллі на двох», які є лейтмотивом стрічки: «Це все розваги!»