«Це пам'ятник тим, хто не вижив в Маріуполі». Розмова з Мстиславом Черновим

31 серпня в український прокат вийде документальна стрічка «20 днів у Маріуполі» режисера Мстислава Чернова. 

Після початку повномасштабного російського вторгнення журналіст та фотограф Мстислав Чернов разом з фотографом Євгеном Малолєткою та продюсеркою Василісою Степаненко були єдиними міжнародними журналістами, які працювали в оточеному росіянами Маріуполі. Звідти ж Чернов привіз кадри. 

Вперше стрічку показали на фестивалі «Sundance» у США, де вона здобула Приз глядацьких симпатій.

Українська прем'єра відбулася на фестивалі Docudays UA, де «20 днів у Маріуполі» став найкращим фільмом Національного конкурсу, а також володарем призу глядацьких симпатій.

Про перебування в Маріуполі, евакуацію, режисуру, рефлексію на побачене та реакцію іноземців на фільм — у матеріалі.

— Відчуваю, що треба ще більше працювати. Ми виїхали 14 березня [з Маріуполя], а наступного дня почули про бомбардування Маріупольського драмтеатру. Я багато думав про те, що, можливо, потрібно було їхати пізніше. 

Фільм вийшов в багатьох країнах. Дивлюсь, як сприймає його аудиторія і розумію, що потрібно робити більше. Під час інформаційної війни контекст — це одне з найважливіших складових правильної інтерпретації інформації, яку отримуємо. Документалістика, великі проєкти, розслідування, фільми, книги допомагають в цьому. 

Ми продовжуємо роботу з героями, які є у фільмі. Проводимо з ними інтерв’ю та залучаємо до розслідування російських злочинів. Це не щось, що ти зробив і забув, бо історія про Маріуполь не закінчена, робота продовжується. 

— Є багато кадрів, які я не зміг надіслати, тому що не було зв'язку. Це мінімум 30 годин відео. Були моменти, яких ніхто не бачив, тому що люди були в російському полоні, і ми не могли їх публікувати. 

Я трохи непокоївся, коли маріупольці побачили фільми. Боявся, що стрічка їх травмує, і вони знову переживуть ці події. Проте ці люди не просто побачили і знову пережили маленьку частину того, що з ними відбувалося. Вони тепер знають, що це побачив і весь світ. 

Фільм зроблений так, що навіть далекий від України глядач опиниться всередині описаних подій: переносимо в трагічні події, і людина не може піти. Глядач переживе це разом з маріупольцями. 

Натомість українці бачать, що про це не забудуть. Для мене було важливо, щоб це стало нагадуванням про те, що відбулося. 

— Ми бачили набагато більше смерті, страждань та руйнувань, але це не потрапило в фільм. Тут потрібно тримати баланс. Не полегшити сприйняття війни, але і не відштовхнути іноземців.

Я хотів би показати всіх, хто втратив рідних та домівки. Це було неможливо. Деякі моменти були просто настільки страшні, що це відштовхнуло б глядача. 

— Коли люди далеко від війни і не бачать чогось в новинах, то думають, що цього не відбувається. Мені було важливо зробити щось, щоб нагадало про війну. Особливо тим, хто не читає новин. Фільм — це інший формат та інша аудиторія.  

Однією з важливих тем фільму є інформаційна війна і те, як інформація розходиться хвилями по світу, як впливає на людей, як світ бачить події в Україні та інтерпретує це. Щоб про це говорити, потрібний час та контекст. 

— Наша знімальна група була відповідальна за Донеччину та Луганщину, де працюємо вже дев’ять років. У Маріуполі працюємо вже не перший рік. Команда не знала, як саме і де почнеться наступ, але було зрозуміло, що нова хвиля ескалації точно буде. Маріуполь здавався однією з головних цілей, тому що у 2014-му році росіянам не вдалося окупувати місто. 

Чого ми не прорахували, то це швидкість оточення і те, як мало там залишиться журналістів. Не думали, що він буде повністю відрізаний від України десятками кілометрів окупованої території. 

— У поліціянтів, військових, лікарів була можливість виїхати. Багато волонтерів продовжували роботу попри обстріли. Це не тільки одна команда журналістів вирішила залишитися, так зробило багато людей. 

Литовський документаліст Мантас Кведаравічюс теж залишився, а коли спробував виїхати, його стратили. Так могло статися і з нами. 

Ми зробили те саме, що сотні та тисячі людей, які виконували свої обов'язки. Багато міжнародних журналістів, яких я знаю, виїхали не через страх. Тоді здавалося, що в Києві відбувається найважливіший етап цієї битви. Росіяни були вже на підході до столиці, і була небезпека, що армія РФ зайде в місто.

— Було кілька варіантів, як врятувати оригінальні матеріали. Ми хотіли їх закопати або сховати, щоб потім знайомі могли все передати. Була можливість їх передати цивільними іншою дорогою, щоб не самим вивозити. Але не хотіли, щоб інші ризикували собою. Тоді ухвалили рішення вивозити їх самостійно. Ми проїхали 15 блокпостів, і це був абсолютний хаос. Знали, що наші імена відомі росіянам, але пощастило, що ще не було системи перевірки документів, телефонів тощо. 

Жорсткі диски, камери заховали в машину під сидіннями, одягом. Одна з карток, яку нам передала Тайра (українська парамедикиня і волонтерка Юлія Паєвська — ред.), наша продюсерка Василіса Степаненко поставила в тампон. 

Все відрефлексовується, тому що переглядаєш кожен момент знову і знову під час монтажу і переживаєш повторно. Ти пишеш текст і ведеш глядача крізь ці події, пояснюєш, що відбувається.

Я не пам’ятав моментів, коли опускав камеру і вона десь висіла у мене на плечі. Коли з кимось розмовляю або реагую на ті події, які відбуваються навколо мене. Я не вимикаю камеру, тому що боюся щось пропустити, але цих моментів не пам’ятав. 

Коли помирає дитина, я просто сповзаю по стіні і сиджу на підлозі. Ці людські моменти були великим відкриттям [під час переглядів запису]. Це можна показати тільки у фільмі. 

— Насправді якщо уважно дивитись фільм, то там не так багато крові. Важко може дивитися, тому що ми це емоційно переживаємо разом з героями. Маріупольців, яких бачимо, — це справжні люди, які втрачають близьких, дітей, домівки, місто. Це важко. 

Але в кожному моменті є хтось, хто їх підтримує, тому це ще й надія та сила. Головний принцип під час монтажу — це ставитись з повагою до людей. 

— Була тенденція, яку я бачив у Маріуполі, — чим далі руйнувалося місто, тим більше людей зверталася до нас і просили знімати все навколо. Вони хотіли зняти себе, щоб їх знайшли родичі. Казали, що ми повинні показати світу те, що росіяни роблять з містом. 

Були ті, хто не хотів, щоб ми їх знімали. Їх немає у фільмі. Для мене було важливо показати всі реакції, тому що там була розгубленість, паніка. Це частина ефекту, якого намагалася досягти Росія, коли не просто оточила місто, а ще й відрізали його від світу в інформаційному просторі. Це спричинило те, що люди вірили всьому, що чули. Тема інформаційної війни є однією з важливих у фільмі. 

— Таку, яку ніколи не бачив в Афганістані, Іраку, Сирії, Карабаху чи в Україні [до повномасштабного вторгнення]. Такої інтенсивності бойових дій, вбивства, кількості воєнних злочинів я не бачив ніколи. Такого рівня страждання не було. 

— Для розслідування воєнних злочинів відео- і фотодокументація важливі, але це не єдине, що потрібно. 

Розслідування російських злочинів в Бучі стало можливим, коли місто деокупували і в прокурорів був доступ до тіл. Наразі в міжнародних прокурорів немає можливості бути в Маріуполь. З кожним днем все більше доказів злочинів знищуються. 

Чим більше часу проходить, тим важче буде розслідувати ці справи. Перший крок міжнародних розслідуваннях — це деокупація Маріуполя. 

— Кожна історія має свою мову, якою її потрібно розповісти. Є історії, які можна розповісти через літературу, є ті, що — через документальні або художні фільм. 

Є історія про війну, яку можна підняти тільки в художніх фільмах. Вони потрібні. Я також працюю не лише з документальною, але і з художньою перспективою.

— Саме тому, що це фільм, то там достатньо контексту. Вони бачать живу камеру,  яка інколи знімає, а інколи — ні. Бачать різні реакції людини на події. Це додає довіри до матеріалу. 

— Ні. Я не скажу, що вкладав певні меседжі. Тон, яким йде розповідь, не повчальний і не моралізаторський. Все, що я роблю, — це ставлю питання, які давно хотів поставити. 

— Закликів не хочу робити, тому що це не моралізаторське кіно. Не ставлю перед собою задачу когось навчати. Моє завдання продовжувати працювати і розповідати про те, що сталося. 

Хочу, щоб цей фільм давав надію через те, які українці фантастичні. Попри ту трагедію, яка з нами сталася, ми не просто виживаємо, а продовжуємо боротися.